«Коли бачиш багато смертей, життя набуває нового смаку. Або не відчуватимеш його взагалі, або цінуватимеш максимально». Розмова з Романом Холодовим — людиною, яка врятувала десятки тисяч життів

За три роки повномасштабної війни Роман Холодов, керівник евакуаційної місії «Параволан», евакуював з фронту десятки тисяч поранених військових. До 2022 року він рятував важкохворих дітей, годував бідних, а з 2014-го допомагав армії як волонтер. Для місії Роман одночасно керівник, краудфандер і маркетолог. Він збирає мільйони гривень на транспорт, розказує про роботу команди в соцмережах і сам постійно їздить на фронт в еваках. Найважча частина його роботи — бачити вбитих росіянами дітей і створювати «правильну атмосферу» під час евакуацій тяжко поранених. Як він поєднує відносно мирне київське життя з фронтом, як досі не розчарувався в людях і чому байдужі в тилу його не демотивують — Роман розповідає в першому випуску проєкту «Місія жити». Цей проєкт «Бабель» створює, щоб підтримати спільну ініціативу IT-компанії EPAM Ukraine і благодійного фонду «Лелека Україна» — «Наплічники життя 2.0». Вони забезпечують медиків на передовій рюкзаками, комплектованими якісним такмедом. Якщо хочете долучитись і допомогти — донатьте за посиланнями ПриватБанк, monobank.

Якщо подивитися твої соцмережі, вони досить нетипові. Там немає взагалі нічого, окрім допомоги іншим. Ти евакуював десятки тисяч військових, до повномасштабного вторгнення транспортував хворих дорослих і дітей, годував бідних. Як ти до цього прийшов? Інше життя в тебе взагалі колись було?

Було, звісно, як у всіх. Воно змінилося з Майданом. Далі АТО. Як усім молодим і гарячим, хотілося допомагати, щось робити. Моя перша поїздка була в Дебальцеве. Там тоді стояв 25-й окремий батальйон «Київська Русь». Я їздив до них, і це була така махновщина, це були такі дядьки…

Так, я бачила на фото. Це такі дорослі чоловіки в бушлатах. Зовсім не схожі на сьогоднішніх військових.

Так, я ночував у якомусь таборі дитячому разом з командиром і на ранок побачив, як хлопці йдуть на роботу. Вони розуміли, куди йдуть, і прощалися один з одним, обіймалися. Ось це мене прямо сильно вразило.

На роботу, тобто на бойові?

Так, вони казали «на роботу», і я бачив, як плачуть дядьки. А потім ми поїхали на позиції на Дебальцевському напрямку. Там уже був трошки інший контингент — фахові військові. Я побачив, що їм важко, і з того почалася вся історія — почав допомагати війську.

Але нормальне життя таки було — ти займався поліграфією.

Займався і займаюся, бо це моє місце сили. Це дає задоволення: робити щось нове — це класно.

А ще в часи відносного затишшя на фронті ти годував бідних.

Це все почалося теж із АТО. Я віз чергову автівку в Часів Яр. Повертався назад на «Інтерсіті» з Костянтинівки. Був дуже стомлений, і за сусіднім кріслом якась бабуся намагалась сунути чоловіку гроші. Я думаю, ну шо вона так кіпішує. Виявилося, вона запізнилась на один потяг, на другий коштів не вистачало, і він їй позичив — і вона по всіх своїх клумаках збирала гроші, щоб йому віддати. Я дивився на це все, взяв собі великий фреш-сендвіч, каву, їм і в цей момент розумію, що вона не може собі цього дозволити. Повернувся в Київ, пішов тоді ще до архієпископа Епіфанія і кажу: «Владико, треба щось робити». І вже через тиждень купили «таврію» і почали розвозити їжу, годувати людей.

А де ти брав гроші?

Частково сам заробляв, частково давала церква — було 50 на 50.

А ще ти перевозив важкохворих дітей з лікарні додому і взагалі, куди треба.

Так, була пауза з тими підрозділами, яким ми допомагали, — вони якось просто сказали: «Романе, у нас усе є». А люди, яким ми роздавали їжу, нерідко потім потрапляли в лікарні й хоспіси — ми з командою йшли за ними. Потім підтягнулись діти. Спершу возив їх на своєму Peugeot 307 — клав на заднє сидіння надувний матрас і так возив. А одного разу машину підрізали, її сильно розкрутило, з дитиною все було окей, але я задумався, навіщо я це роблю. Я це, можна сказати, приватизував — от я такий класний і хороший, а так не можна, треба ділитись. Я знову звернувся до церкви, ми купили першу швидку і почали транспортувати вже якісно і фахово.

І з однієї такої евакуації з Білорусі ти повернувся 23 лютого 2022 року.

Так, перед повномасштабним вторгненням ми місяців пʼять їздили в Республіку Білорусь. І 23-го повернулися звідти в колонах російської техніки. Везли людину після трансплантації печінки з Білорусі в Україну. І буквально вклинювалися в російські колони, які йшли в наш бік. У нас київські номери, Православна церква України, на мигалках. Ми це просто мовчки робили і розуміли, що це вже все — війна. Я дзвонив, попереджав, а мені такі: «та ні». Хоча кілька людей мене послухали і виїхали з Києва.

Для мене ще було ударом, що прикордонників, через яких ми проїхали і яких добре знали, на ранок з території Білорусі розстріляли танки. Просто заїхали і розстріляли цей пост. Частина з них загинула, а частина змогла відступити.

Яка в тебе була перша думка, коли все почалось?

Я поспав ще півтори годинки спокійно. У мене така історія є з моїм характером і організмом: якщо якийсь треш, я можу поспати, а потім вже буду відходити. От я поспав і о 7:30 був в Інституті Ромоданова, забрав дівчинку, якій поставили шунт, її треба було відвезти на Рівненщину. Ми стали в люту пробку на проспекті Перемоги. Військові хлопці нас пустили до себе в колону — і ми їхали за танком, який розкачував відбійники. Памʼятаєш те відео? От ми їхали прямо за тим танком.

Врятували дитину?

Так. У нас не було жодного кейсу, щоб із дітьми щось сталося.

Твоя евакуація виглядає дуже серйозно. Це кілька автобусів, де люди лежать, де є спеціальні паски. Ти називаєш автобуси «ковчегами».

Так, це повноцінна евакуаційна місія: сім великих автобусів, плюс бус на вісім лежачих, три автівки — чотири лежачих, чотири сидячих і ще кілька маленьких, які треба ремонтувати.

І ви перевезли вже десятки тисяч поранених з фронту. Як це все починалось?

Ми працювали з Луганським ДСНС — вони дуже класні. І вони познайомили моїх хлопців з людьми на стабіку. І от мені Діма додзвонився й каже: «Рома, збулася твоя мрія». Я питаю: «Яка? Мені куплять “роллс-ройс”?». А він каже: «Ми будемо возити військових». І далі я вже не їхав, я просто летів з такою радістю…

Це було краще за «роллс-ройс»?

Звичайно, я дуже хотів того. Так ми почали з Бахмуту возити двома швидкими. Працювало двоє-троє людей, коли як виходило.

А звідки взялись автобуси, як зʼявлявся автопарк?

Це все не від великого розуму, а від скрути. Ми коли возили одиничками — це один лежачий, один сидячий, ми їх запаковували іноді так, що могли бути в одній машині один лежачий і вісім-девʼять сидячих — вони сиділи скрізь, ніжка до ніжки. І тут зіграв наш фінансовий стан. У нас не було грошей на пальне, яке тоді коштувало космічні 80—90 гривень. Я зрозумів, що треба робити щось більше, — щось підгледів у наших, але більше в США, де тема масових евакуацій добре розкручена. Там прямо в муніципалітетах є такі великі автобуси, які розраховані на катастрофи різного роду. Церква купила нам перші машини. Так зʼявилися перші три «фіати» — це чотири лежачих, чотири сидячих. «Фіати» ми перероблювали самі.

Потім ще була класна історія — батьки дитини, яку ми врятували з оточеного Чернігова, Гордія, зібрали нам на «івеко» на вісім лежачих. Це про те, що добро повертається, — це класна історія.

Розкажи.

Навесні 2022 року до нас звернулися з «Охматдиту» із запитом, чи можемо ми поїхати в Чернігів. Треш-історія. Перший раз я їхав, не доїхав до Чернігова — просто вперся в колони російської техніки. Розвернувся, прилетів у якесь найближче село, сів, мовчав і курив. Ноги трусились, дуже страшно було.

А в другий раз ми вже все продумали максимально добре, потрапили в оточене місто між двома арміями — все стріляє, все горить і летить над головою. Хлопці поїхали в дитячий будинок, мали забрати одного Гордія. У підсумку, нам дали ще дівчинку на додачу — це передчасно народжені діти.

А батьки де були?

Ззаду їхали. Я взяв двох анестезіологів. Кисню було мало навіть для Гордія, а в нас їх двоє, тому назад ми верталися вже дуже швидко. Я ще в морзі забрав загиблих, але тих, кого просили, не вдалося — рефи були просто переповнені. Когось конкретного знайти було важко. Забрав тих, кого зміг.

Успішно довезли?

Так.

А як зʼявились автобуси?

На один я збирав, а два нам купила компанія «Автологістика» Павла Гайдая, він нам допомагає досі.

Знаєш, я читаю твої історії в соцмережах і часто плачу, а в житті ти такий жвавий, веселий. І ти якось був у барі, де ми збирали на твою місію гроші. Навколо люди сміялись, пили. Я дивилась на тебе і думала, як після всього, що ти бачиш щодня, ти можеш не ненавидіти цих людей навколо, які живуть життя.

Важливо визначитись, навіщо ти це робиш. І я для себе зрозумів, навіщо роблю евакуації. Я їх роблю не тому, що я такий суперпатріот. Не тому, що мене гризе, що я не у війську. Людина така тварина, що завжди собі придумує виправдання, — я, наприклад, можу сказати, що займаюсь важкохворими дітьми. Не тому, що боронь Боже, мені їх шкода, оцих поранених людей. Я роблю це з почуття вдячності. Я вдячний цим людям, що вони жертвують своїм часом, здоровʼям, життям.

І хочеш прикол? У нас на еваках рубає музика на всю. Тобто ми їздимо з музикою. Ми так само люди — ми пʼємо каву, їмо сендвічі, спілкуємося. Тобто бар від наших еваків відрізняється тільки тим, що в нас людям болить і вони не знають, що робити. І це завдання суспільства — допомогти їм. Не вони мають підлаштовуватися під суспільство, суспільство має підлаштуватися під них. Хлопцям важко зрозуміти соціальний настрій, коли суспільству стає трошки байдуже до війни. Навіть не трошки. Всі забили на цю війну. Ті, хто мав стосунок до неї, ті мають. А ті, хто не мав, ще більше віддалились.

Я недавно говорила зі знайомим командиром — добровольцем, героєм. І він постійно повторював, що бачить, як люди в тилу забили на війну. Я відчувала образу і розчарування. А ти розчарувався в людях?

Немає різниці, розчарувався чи ні. Ми з командою пообіцяли один одному, що ми цю історію дотягнемо до кінця. Але історій, які демотивують, їх багато. До прикладу, цієї зими ми були в одному із сіл на Покровському напрямку, досить близько до лінії фронту. І коли приходили в магазин, купували каву по 100 гривень, шаурму по 250 гривень, все було класно. Люди були раді, що хтось платить такі геть необґрунтовано великі гроші. А коли по селу прилетіли КАБи, і ми рано прийшли в той самий магазинчик, на нас дивилися просто вовком.

Бо ніби через вас прилетіло?

Так, але не через нас — через росіян, які атакують нашу країну. Ми тут точно ні до чого. Ми рятуємо життя людей, які боронять ваші життя. Чи розчаровує це? На якусь хвилину так. Ми далі вийшли, просто посміялися із цього. Нас ще виганяють з парковок, не пускають на деякі СТО, бо ми військові, хоча ми не військові, але, ну все одно, по своїй суті ми є мілітарною організацією.

Якщо люди розчаровують, але ти тримаєшся, отже, щось компенсує. Що тебе надихає, окрім людей, яких ти рятуєш?

Окрім людей, яких я рятую, є ще інші, які рятують мене. Це хороші друзі, яким я телефоную час від часу, які можуть приїхати до мене, коли мені погано. Мені також буває погано. Іноді прямо дуже погано — криє серйозно. Але в мене є друзі, які говорять зі мною навіть тоді, коли я не хочу ні з ким говорити. Вони все одно знаходять слова, за що я їм дуже вдячний. Мене витягують виключно люди.

А психологи, психіатри, реабілітаційні центри?

Проходили також, і зараз буду працювати з психологом, з новим. Це все треба робити. Бо якщо ти постійно віддаєш, важко себе наповнити.

Одна психолог мені казала, що коли важко, треба зробити список речей, які тебе безумовно радують, — це їжа, запахи, місця, кіно — і йти за ним щодня. Щось робити, куштувати, нюхати. Це працює, повертає радість життя.

Я теж так роблю. Мені друзі подарували мотоцикл. Я дуже рідко на ньому їжджу, бо не завжди дозволяє здоровʼя — треба мати концентрацію. Але іноді виїжджаю, беру каву, сідаю біля Дніпра. Дніпро — це для мене просто топ. Є одна місцина, де я вже, напевно, років 15 пʼю каву. І під час війни був момент, що я це пропускав, а зараз уже ні — беру мотоцикл, беру каву, їду туди, пʼю каву, дивлюсь і думаю, як класно.

Коли ти бачиш багато смертей, коли проживаєш багато горя, життя набуває нового смаку. Але тут є два варіанти: або ти не будеш його відчувати взагалі, або цінуватимеш максимально. Я ціную, хоча були моменти, що я його не відчував і навіть не хотів жити.

Це якась тонка межа. Чому, на твою думку, одні люди відчувають на максимумі, а інші перейшли на інший бік?

Бо не було нікого поруч підтримати. Не було людей, які зрозуміли, тому вони падають. Розумієш, як я можу грузитися? От, наприклад, недавно поїхали ми в «Охматдит», там дівчинка Поліна, 14 років. У неї тетрапарез нижніх кінцівок, вона буде паралізована до кінця життя. В неї батько пропав на війні, а вона така класна, ну просто боєць. І вона усміхається. І от що в мене може бути не так, якщо вона усміхається? Коли ти даєш людям підтримку, ти сам себе тримаєш, бо розумієш, що ти комусь потрібний.

А люди, які не змогли із цим справитись, вони були самі. Я знаю, що це таке. Коли в тебе проблеми, і ти залишаєшся сам із собою. Дуже важливо допускати до себе людей у такі моменти, бо є люди, які кажуть: «Я сам, я все сам», — а сам ти нічого не зробиш. Абсолютно нічого.

Останні роки психологи, а вони бувають різні, багато говорять про те, що дбайте насамперед про себе, ваші інтереси понад усе, всі інші за залишковим принципом. Але мені здається, що це не працює під час такої великої і страшної війни, бо якщо зараз не обʼєднуватися і не думати про слабших, ми просто приречені.

Однозначно так. І подивись, успішні підрозділи ті, де люди між собою в конекті. Ті, де вони разом ходять після бойових на каву, шаурми поїсти. А в неуспішних люди між собою толком навіть не спілкуються. Є, правда, ще таке правило — не заводити на війні друзів, і в ньому є своя логіка. Але ні, треба заводити друзів. Бо навіть якщо хтось загине, треба, щоб хтось мав про нього памʼять. Хтось згадував. Ми ж люди.

Як Роман під час однієї з евакуацій знайшов рідного брата — дивіться в повній відеоверсії розмови. І підписуйтесь на канал «Бабеля» в YouTube.