«Європейці всіх країн, єднайтеся». Як цивільні німці та пропагандисти Гітлера проживали крах війни в 1944 році ― уривок із книжки «Мобілізована нація»

На перших порах розпочату Адольфом Гітлером Другу світову війну більшість німців сприйняли прохолодно. Посадовців його уряду не любили, а парамілітарні угруповання на кшталт СС сприймали із сумішшю страху й відрази ― розповідає австралійський історик Ніколас Старґардт, який багато років досліджував приватне листування і щоденники німців тих часів. Утім, коли в 1944 році стало очевидним, що Рейх програє і починає втрачати навіть свої довоєнні території, сталося несподіване. Мільйони німців згуртувались довкола влади, всерйоз сприйнявши запевнення головного пропагандиста держави Йозефа Геббельса: «Ми переможемо, тому що ми мусимо перемогти». Про те, як цивільні німці перетворилися із загалом байдужих спостерігачів на активних захисників режиму, Старґардт написав книжку «Мобілізація нації». Невдовзі її український переклад ― величезний, на понад 700 сторінок ― зʼявиться у видавництві «Лабораторія». З його дозволу ми публікуємо уривок з останньої частини книжки ― коли мільйони німців усвідомили, що можуть втратити все, і почали дізнаватися подробиці нацистських злочинів у концтаборах.

24 липня 1944 року радянська 2‑га танкова армія звільнила табір на околицях Любліна, де солдати знайшли 1 500 радянських військовополонених, яких, утікаючи, залишила есесівська охорона. Вони показали визволителям будинок коменданта і склад будматеріалів; казарми для есесівців і бараки для полонених; три газові камери, крематорій і за ним рови для масових розстрілів; купи одягу, взуття і людського волосся. Майданек переважно виконував роль концтабору для поляків і радянських військовополонених, які працювали на заводах і фабриках Любліна, але функціонував і як табір смерті, де вбили приблизно 200 000 поляків, словаків, євреїв, ромів і полонених червоноармійців. Через стрімке просування радянських військ есесівці не встигли знищити табір. Майданек став першим звільненим табором смерті й, як показали події, найбільш уцілілим. Радянське керівництво одразу усвідомило значення знахідки. Воно запросило туди іноземних журналістів, і невдовзі відзняті на фото- й кінокамери матеріали демонстрували по всьому світу. Скинуті союзницькою авіацією з кінця серпня листівки не залишають сумнівів, що жителі Німеччини дізналися про газові камери і крематорій Майданека.

Для солдатів Червоної армії Майданек став певним наочним прикладом того, як німці поводилися з їхніми товаришами: ворог знищував людей багатьох національностей, але особливо радянців. Разом із закликами Іллі Еренбурга й інших письменників помститися фашистам за злочини, які ті скоїли під час окупації, картини звірств Майданека назавжди закарбувалися у свідомості багатьох. Для Юрія Успенського, молодого офіцера з радянського 5‑го артилерійського корпусу, Майданек був не першим кошмаром, адже він уже чимало побачив у звільнених селах Смоленської області. Наближаючись із боями до кордону Східної Пруссії, Успенський ніяк не міг забути «німецької холоднокровності в Майданеку», її він вважав «у сто разів жахливішою», ніж скоєне Червоною армією, що насправді теж шокувало його.

У грудні того року Урсула фон Кардорф зачинилася в туалеті квартири подруги, щоби прочитати наявний у неї примірник Journal de Génève, де докладно розповідали про отруєння газом тисяч жінок і дітей в Аушвіц-Біркенау. Стаття ґрунтувалася на свідченнях двох словацьких в’язнів, які втекли з табору у квітні. Хоча для Кардорф масове вбивство євреїв було беззаперечним фактом і вона сама допомагала євреям ховатися в Берліні, настільки кричущі подробиці здавались їй надмірними. «Хіба можна повірити в такі жахливі історії? — запитувала вона себе на сторінках щоденника. — Це просто не може бути правдою. Навіть найбезжальніші фанатики не можуть бути такими звірами».

Для багатьох відмова вірити ставала першим кроком до визнання скоєних злочинів. Новини про табори смерті, де жертв масово знищували за допомогою електричного струму або газу, не зникли, а навпаки продовжували ширитися територією Райху впродовж 1944 року. Союзники чули подібні речі від німецьких військовополонених в Італії. Цікавість змушувала людей порушувати табуйовану тему того, що насправді відбувалося на цих засекречених обʼєктах. Говорили про гори трупів, імовірно, навіть не розуміючи, що вони утворювалися внаслідок спроб жертв з останніх сил у темряві дістатися до залишків кисню біля стелі газових камер. Якщо ж правдиві подробиці часом інтерпретували помилково, розмови дають змогу простежити, з якою наполегливістю і фантазією люди намагалися скласти фрагменти інформації в цілісну картину. Легенди про масові страти з використанням електричного струму, точно мічені банкноти, створюють бачення того, наскільки широко циркулювали, хоч і фрагментарні, чутки про табори смерті.

Продовжуючи пов’язувати союзницькі бомбардування з убивствами євреїв, німці зображали себе жертвами, вбачаючи в тому й іншому корінь усіх бід. У суворому кліматі поліційних заходів, запроваджених після невдалого замаху на Гітлера, німці, здавалося б, мали б бути особливо обачними. Урсула фон Кардорф, яка симпатизувала змовникам, безсумнівно, боялася арешту і стежила за своїми висловлюваннями на публіці. Але, як показують звіти зі Штутґарту й Берліну, тим, хто не мав конспіративних зв’язків, ніщо не заважало відкрито обговорювати вбивство євреїв. Що спонукало людей до цього? Екзистенційний страх? Чи вони просто вступали в публічні суперечки, спровоковані сюжетами зі ЗМІ, які ставили в один ряд «єврейський терор» і масові страти? У будь-якому разі така соціальна реакція чітко свідчить про одне: народ не перетворився, принаймні поки, на «атомізоване» суспільство, змушене продовжувати війну тільки через диктаторський терор. Багато німців вважали мало не обов’язком озвучувати свої думки, а свою лояльність поза підозрами, скільки не критикували б режим.

Були й ті, хто вважав, що їхні поради можуть принести користь режиму. У листопаді та грудні 1944 року громадяни з добрими намірами надсилали в Мінпропаганди власні пропозиції, додаючи начерки текстів листівок, які потрібно було розкидати над союзницькими арміями. «Англійці, американці, росіяни, почуйте наш голос, — так починався текст, запропонований директором інженерного інституту в Кайзерслаутерні. — Не жертвуйте більше своїми життями заради єврейських кровопивців, які заганяють вас у людську м’ясорубку, щоб насолоджуватися своєю владою над світом... Християни, ви не повинні воювати за євреїв!.. Допоможіть нам створити Сполучені Штати Європи, де немає місця євреям».

Текст привернув увагу декого в Мінпропаганди, змусивши підкреслити ключові моменти. Він закінчувався адаптацією відомого гасла Маркса: «Європейці всіх країн, єднайтеся!». Замість колективних репресій, запропонованих іще у травні й на початку червня 1944 року, тепер кореспонденти Ґеббельса вірили в необхідність переконати британських і американських «робітників і солдатів», що їх обманом змусили воювати проти свого природного союзника, Німеччини. Один літній лікар із Гамбурґа із сумом заявляв, що англійці «не дуже кмітливі», тому в будь-яких листівках до них потрібно звертатися «як до тих, до кого довго доходить»; але навіть тоді є великий ризик провалу, бо: «Ми, німці, звикли говорити з освіченими націями... Англомовні народи до такого рівня не дотягують».

По всьому Райху співробітники, які відстежували настрої народу для СД, Мінпропаганди, партійної канцелярії і голів обласних судів, складали звіти, що відображали зміну балансу думок дедалі більше збентежених «співвітчизників».

Одні — як СД у Штутґарті — демонстрували особливо стійкий песимізм, фіксуючи значну критику на адресу режиму; інші — як-от їхні колеги у Фрайбурзі, — навпаки, випромінювали безпідставний оптимізм. У вересні вермахт переконав Ґеббельса дозволити йому розширити власну пропагандистську операцію — дати змогу відслідковувати і спробувати спрямувати суспільну думку в потрібне русло. Готовність Ґеббельса терпіти таке вторгнення в його сферу є підтвердженням, що, попри липневу змову, вермахт мав більшу підтримку народу, ніж партія. Військові події продовжували визначати моральний стан громадян. На заході після відступу із Франції він відновлювався повільно та невпевнено. Там, де на початку вересня люди відкрито заявляли, що все втрачено, за три тижні вони досі не слухали новини, але, засукавши рукави, «слухняно виконували свій обов’язок».