Андрій два роки жив в окупації на Херсонщині. Він навчався в українському виші, допомагав ЗСУ, ховався від обшуків — і зміг виїхати. Він розповів «Бабелю», яким було життя на окупованих територіях

Окупація лівобережжя Херсонщини триває вже четвертий рік. Регіон майже повністю ізольований від України, а зв’язок з людьми, які там живуть, наражає їх на небезпеку. Місцеві з проукраїнськими поглядами стали «невидимками», аби вижити. Андрію Сечку 23 роки, він розповів «Бабелю», як два роки жив в окупованому селищі на лівому березі Дніпра. Він зберіг зв’язки з Україною, пережив обшуки, перевірки та врешті виїхав. Кореспондентка «Бабеля» Валерія Цуба записала його історію.

1

Двадцять четвертого лютого 2022 року Андрій прокинувся в окупації.

Це був день, коли він планував зареєструватися на ЗНО — сфотографуватися, надіслати документи і згодом скласти іспит. Всі адміністративні установи були зачинені. Але магазини та фотоательє ще працювали. Це дало йому трохи надії. Тож поки більшість скуповувала продукти, Андрій думав, як подати документи.

Пошта не працювала, тому Андрій написав на електронну пошту комітету ЗНО в Херсоні та пояснив, що не може надіслати документи в паперовому вигляді. Йому дозволили подати все онлайн. Але зробити це ставало все важче — інтернет почав зникати. «Мене врятували місцеві — розповідає Андрій, — у них працював вайфай «Укртелекому». Через них я відправив документи і мотиваційний лист».

Так Андрій заочно вступив в Одеський національний університет імені І. І. Мечникова на культурологію. Та швидкої деокупації, як він сподівався, не сталося. У перші місяці відчував апатію. Не мав сил дивитися новини, та згодом це стало й неможливо, бо українське телебачення вимкнули. Він не спілкувався з друзями. Просто лежав у кімнаті й читав книжки, що були вдома. А потім почав малювати. Ще до великої війни близька людина подарувала йому скетчбук, і Андрій вирішив заповнити його малюнками, щоб після деокупації цій людині подарувати.

Потім він почав писати картини на фанері.

2

Життя в селищі перетворилося на «хованки». Люди намагалися не з’являтися на вулиці. Пересувалися здебільшого на велосипедах. Це давало відчуття безпеки, ніби якщо рухаєшся швидше, тебе не зупинять. У селищі діяла комендантська година: взимку з 22:00 до 06:00, влітку — до 05:00. Місцеві, які раділи зміні влади, святкували біля «барів» — так мешканці називали столики з навісами біля магазинів у центрі. Алкоголь у них був, поки не закінчилися запаси — нового не завозили.

Перший час ще працювало «таксі»: люди, які мали машини, підвозили інших. Потім «таксі» зникли: щоб їздити автівкою, треба було мати російські документи й номери, які перевіряли російські військові на блокпостах. Блокпости з’явилися на всіх виїздах із селища. Також запустили кілька маршруток. Часто за кермом були не колаборанти, а люди, які розуміли, що іншим потрібен транспорт, а їм гроші. Розплачувалися рублями.

«Із села люди масово не виїжджали, хіба що таємно, — розповідає Андрій, — тому про від’їзд когось ми дізнавалися постфактум. За перший рік виїхало близько третини місцевих, а за наступний — ще приблизно десять відсотків. Ще росіяни викрадали людей».

У селищі працювала школа, де на посади вчителів ставили місцевих, які не мали викладацької освіти. Навчання проводили за російською пропагандистською програмою. «Не впевнений, що була хоча б математика, — каже Андрій. — Дітей там не лише відвертають від України, але й нормалізують неосвіченість».

Магазини перший час працювали вільно. Потім у тих, хто не хотів змінювати документи на російські, роботу відбирали і ставили нове керівництво. Люди, які погоджувались працювати під триколором, робили ребрендинг і торгували товаром, який привозили з Криму.

Гроші в банкоматах швидко закінчилися. Перші місяці в магазинах ще працювали термінали, однак можливість розрахуватися українською карткою зникла влітку 2022 року. Деякий час платити можна було онлайн-переказами деяких банків, наприклад ПриватБанку та «Райффайзену». Але потім зникла й ця можливість.

3

Восени Андрій почав навчатися. До цього часу в селищі зник український мобільний зв’язок, але іноді все-таки вдавалося зловити вайфай. Щоб «виходити» на пари, як це називали місцеві, він «ходив по вайфай». Ще облаштував робоче місце на подвір’ї, щоб його було важко побачити з вулиці. В університеті йому теж допомагали: дозволяли складати іспити та заліки позачергово.

За рік життя в окупації Андрій все-таки вирішив купити сім-картку мережі, яку пропонували російські військові. Оскільки він принципово не оформляв російський паспорт, купити сімку йому допомогла сусідка, яка паспорт мала. Сім-картки були просто білими, без назв операторів. Та з ними навчатися стало простіше. Щоб підключатися на пари Андрій користувався VPN — їх тоді ще не встигли заблокувати.

В окупації він жив з родиною. Усі вони відмовилися працювати на окупаційну владу, тож коли окуповані території перевели на рублі, Андрій почав заробляти малюванням і водночас допомагати ЗСУ. Він писав картини і продавав їх місцевим, які підтримували Україну, але боялися робити це відкрито. Родина жила за рублі, а донати на ЗСУ відправляли з українських карток, на які ще надходили якісь платежі. Перекази робили через «Приват 24», використовуючи VPN. Кошти направляли до великих українських фондів.

4

У селищі панував «тихий терор»: колаборанти доносили на проукраїнських мешканців, людей викрадали і переслідували. Часто проходили і так звані перевірки. Андрій, на щастя, встигав до них підготуватися. Він жив у центрі, але мав знайомих на околицях села — саме звідти заходили колони окупантів. Вони бачили рух техніки і одразу попереджали своїх.

Російські війська сунули в селище на всьому, що могло їхати, — позашляховиках, ЗІЛах, БМП, а бувало, і важкій техніці. Усі в камуфляжі, в балаклавах, озброєні. Серед них були і звичайні військові, і ФСБшники, які називали себе «правоохоронцями». Разом із ними приходили й «кадировці». У такі дні місцеві майже не виходили з дому, готуючись до обшуків. Андрій першим ділом ховав свої конспекти з навчання і видаляв усі застосунки на телефоні.

«Вони могли вдертися, вибивши двері, — ділиться Андрій, — трощили оселю, грабували. Таке траплялось у знайомих. Іноді бувало, що часу підготуватись не було, я ховав телефон десь на вулиці, а конспекти — в комірчині, серед старих книжок. Інколи все лежало в сховках днями, і я ніяк не міг підступитися до навчання».

Жителі селища випрацювали правила конспірації. «Ми майже не листувалися, — розповідає Андрій. — Розмовляли наживо, маскували важливі розмови під щось буденне, постійно підчищали листування. Моя мама досі не може позбутися цієї звички — у неї майже всі чати порожні». Андрію щастило — його телефон жодного разу не перевіряли. Друзям щастило менше. Якщо в них знаходили щось із натяком на українське, влаштовували «профілактику»: били й примушували до громадських робіт.

Під час однієї з перевірок окупанти запитали Андрія, чому він не служив «при Україні», і запропонували вступити до російського підрозділу, завдання якого — кошмарити населення окупованих територій. Андрій сказав, що не може покинути родину. Тоді цієї відповіді їм вистачило. Та зазвичай такі перевірки включали допити про сусідів та обхід будинків.

Одного разу Андрій майже попався. Російські війська раптово перекрили всі виїзди із селища. Автівки, БМП та їхні солдати зайшли на кожну вулицю. Ніхто не встиг нікого попередити. Саме в той момент Андрій повертався додому на велосипеді. Вдома на столі лежали його ноутбук і книга з історії. «Я зрозумів, що біля мого двору стоять окупанти і просто проїхав повз, — розповідає Андрій. — Доїхав до цвинтаря і перечекав там, сховавши телефон у кущах. Придумав легенду: якби мене запитали, що я там роблю, сказав би, прибираю могили родичів».

Андрію знову пощастило: обшуків у той день не було. Що саме шукали окупанти — ніхто не дізнався. Але Андрій не міг позбавитися відчуття, що за ним стежать. «Більш-менш я почувався в безпеці тільки ввечері, — розповідає Андрій. — А ніч я не любив. Знав, що вранці все повториться знову. Страшно було чекати ранкового дзвінка, про те, що знову будуть обшуки. Тому я завжди відтягував сон».

5

Андрій зважився на виїзд тільки через два роки окупації. До цього їхати не думав — боявся, що його просто не випустять або силоміць заберуть в армію на кордоні. Та й без російського паспорта ризик був ще більший. Але чекати далі не можна було. Людей у селищі ставало менше, і мешканці без російських документів привертали все більше уваги.

Виїжджали родиною на мікроавтобусі з допомогою волонтерів, яких його родина знайшла через телеграм, — вони час від часу могли заїжджати на окуповані території. Усі взяли із собою українські паспорти. Їхали цілеспрямовано в Україну — через окуповані території. На випадок перевірок підготували легенду, чому не змінювали документи: казали, що мама народилася в Росії, а потрібних паперів для переоформлення просто не було. Їх пропустили на всіх блокпостах. Телефон Андрія перевіряли двічі під час перетину кордонів.

«Я скинув телефон до заводських налаштувань, — розповідає Андрій. — Вони бачили, що телефон порожній. Росіяни вірять у власну пропаганду. Вони були переконані, що мене розстріляють на українській території або відправлять гарматним м’ясом на фронт. Це те, що вони говорять усім чоловікам, які хочуть повернутися в Україну».

Андрій з родиною зупинилися в Кривому Розі, де живуть і дотепер. Він каже, що попри два роки життя в російському середовищі, їх добре прийняли. Андрій дистанційно навчається на третьому курсі, працює фрилансером у центрі сучасної культури в Кривому Розі. Водночас допомагає армії та волонтерить.

Про те, як рідне селище живе зараз, він знає небагато. Лише те, що виїхати звідти стало значно важче. Всіх, хто залишився, примушують оформляти російські паспорти.

«Кожного дня я сумую за домом і людьми, які там, — каже Андрій. — Виїхати з окупації не так просто, як здається. Я навчаюся, працюю, волонтерю — і це якось додає сил. А ще популяризую Україну серед українців, як би сумно це не звучало».

А «Бабель» зі свого боку створює якісний продукт і розповідає історії, які дають надію. Підтримайте нас: https://babel.ua/donate