На початку великої війни Валерій Залужний збрехав своєму головному партнеру Марку Міллі й не відповідав на його дзвінки. Чому? Відповідь — в українському виданні книги «Шоумен»

Навесні 2025 року вийшов український переклад книги американського журналіста Саймона Шустера «Шоумен». У книзі він розповідає біографію президента Володимира Зеленського — від народження і створення «Кварталу 95» до перших років великої війни. Саймон Шустер провів із президентом багато часу, спілкувався з людьми з оточення Зеленського та іншими українськими високопосадовцями і був першим, хто розлого описав роботу президентської команди в «бункері». Англійською книга вийшла рік тому, її зміст тоді багато обговорювали — а «Бабель» навіть робив реконструкцію на її основі. Одним з найдивніших епізодів цієї книги залишається той, де головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний віддає голові Обʼєднаного комітету начальників штабів армії США Марку Міллі фальшивий план оборони — остерігаючись, що справжній план від Міллі потрапив би до Зеленського або російської розвідки. «Бабель» з дозволу видавництва «Чорна гора» публікує цей уривок.

Невідомо, наскільки глибоко у військове та політичне керівництво проникли російські шпигуни. Якби вони дізналися, де українці розмістили виведені з баз війська та техніку, захистити їх від ракетних ударів не вдалося б, адже запасного варіанту не було.
— Я розумів, що матиму лише одну спробу, — казав Залужний. — То був мій єдиний шанс, і доки ми готувалися, я тримав язик за зубами.

Паралельно з проведенням «Заметілі» він підтримував регулярний зв’язок зі своїм американським колегою, генералом Марком Міллі. Тієї зими вони добре пізнали один одного, і Залужний захоплювався американцем через його твердість і досвідченість. Міллі, як і решта членів адміністрації Байдена, закликав українців призвати на службу військові резерви та мобілізувати всі доступні ресурси. Рекомендував також стратегію, характерну для європейських воєн попередньої доби: рити окопи й закладати мінні поля — що більше, то краще.

Залужний пробував пояснити політичну вразливість такого підходу. Окопи та укріплення сховати важко, а загальна мобілізація до війська обов’язково спровокує масову втечу цивільних, бізнесів і всіх, хто прагне уникнути призову до армії.
— Він усе торочив мені, що буде війна, будуть ракетні удари, хотів від мене певних заходів, — згадує Залужний. — Тільки я не міг до них вдатися, адже я лише головнокомандувач Збройних сил. Наді мною є верховний головнокомандувач, президент Зеленський, і вирішення багатьох питань залежить від нього.

Суперечка тривала, і Міллі попросив показати план, який розробив Залужний.
— Я спробував пояснити свою стратегію, а тоді злякався: а ну, як розповідаю те, про що ліпше мовчати?

Він боявся витоку інформації — як до росіян, так і до українського суспільства. Боявся також, що це дійде до Зеленського. Замість надіслати Міллі справжні деталі своєї стратегії, вирішив показати фальшивку.
— Нічого кращого на думку не спало.

Пізніше генералові буде соромно за те, що він обманув найважливішого союзника. Після війни, сказав Залужний, Міллі матиме повне право «перехилити мене через коліно та дати батьківського прочухана».

На початку березня західні партнери зрозуміли, що Україна зможе вистояти перед навалою і російська армія не настільки сильна, як вважалося.

Військове керівництво західних столиць уважно спостерігало за боями, вносячи корективи у своє розуміння російської загрози. Залужний зі своїх приміщень у бункері підтримував тісний зв’язок зі своїм американським колегою, генералом Марком Міллі, головою Об’єднаного комітету начальників штабів. За збігом обставин, приблизно в цей час Міллі призначили нового перекладача, і переклади телефонних розмов стали кострубатими й плутаними, створюючи між двома командувачами простір для непорозумінь.

Коли вони намагалися розробляти стратегію та обмінювалися розвідданими, деякі зауваження Міллі видавалися Залужному образливими.
— Міллі усе ставив і ставив навідні запитання щодо того, чи планую я десь евакуюватися, — згадував він. — Я відповів: «Не розумію вас».

Залужний командував армійськими підрозділами проти наступу Росії з 2014 року, відколи Путін відправив свої війська окупувати Крим і захопити частину сходу України.

Для Залужного війна тривала вже вісім років.
— Просто тепер вона поширилася, — пояснив він Міллі. — Я не втік тоді й не збираюся тікати нині. Ми битимемося до кінця.

(Представник влади США, який брав участь у цих телефонних розмовах, казав мені, що Залужний висловив свої погляди навіть у різкіших виразах, вимовивши щось на кшталт: «Я помру тут. Готовий померти»).

Коли вони обговорювали битву за Гостомель і загалом нездатність росіян узяти Київ менш ніж за тиждень, Міллі не приписував цей успіх хитромудрому українському плануванню. Вважав це радше військовим дивом.
— Сказав мені: «Синку, тобі просто пощастило».

Цей коментар зачепив Залужного. Низка непередбачуваних факторів, починаючи з погоди, сприяла Україні у битві за Київ. Однак оборона не зводилася до самого везіння. Залужний контролював підготовку, розробляв стратегію, втілював її у життя. Один з вкрай важливих аспектів його плану полягав у тому, щоб за кілька днів до вторгнення перемістити й заховати системи протиповітряної оборони і військові повітряні судна. Коли ці системи пережили початковий шквал ракет і авіабомб, російські повітряні сили втратили шанс домінувати у небі. Тепер навала вступила в нову фазу, російські наземні підрозділи наближалися до околиць Києва, і, щоб залишитися живим, Залужний потребував допомоги.

Під час телефонної розмови з Міллі 1 березня він пояснив, що без суттєвого припливу американської підтримки українські сили зможуть протриматися лише кілька тижнів.
— Через місяць, — додав Залужний, — я паду.

Україна, зокрема, потребувала літаків. Українські пілоти ніколи не керували літаками НАТО, зате мали багаторічний досвід польотів на МіГ-29, радянській машині, яку деякі європейські країни досі тримали у складі свого флоту. Польща погодилася віддати ці винищувачі українцям, якщо замість них США нададуть польським повітряним силам американські F-16. Адміністрація Байдена не схвалила цієї домовленості.

У США боялися ескалації, яка втягнула б НАТО у війну з Росією або спровокувала б Путіна використати ядерну зброю в Україні. Міллі також хвилювало те, що сучасні російські винищувачі переманеврують старіші польські МіГи; останні не призначені виконувати найнеобхідніші для України завдання: забезпечувати прикриття з повітря своїх військ і бомбардувати війська ворога.

У той час як Залужний по телефону знов і знов повертався до питання винищувачів, Міллі наполягав на тому, що Україна має достатньо літаків. Залужний знав — це неправда.
— Я йому відповідаю: «Ні, генерале, якщо я вам кажу, що в мене залишилося лише два бомбардувальники, то так воно і є». А він мені: «Ні, за даними нашої розвідки, маєте сімдесят літаків».

Залужному відібрало мову. Генералові треба було воювати, а ці телефонні дзвінки забирали дорогоцінні години.
— Мені хотілося плюнути на підлогу й скрикнути: «Усе, досить діалогів!».

Відмовлялися американці й задовольняти запити щодо інших видів важкої зброї, зокрема далекобійної артилерії, яка могла б зрівнятися з артилерією, що її використовували росіяни для обстрілу здалека українських міст.
— Через місяць, — казав Залужний, — нам терміново знадобляться нові боєприпаси та гроші. Я двічі-тричі запитав про це Марка Міллі, але зрозумів, що розвідка вводить його в оману.

Поклавши слухавку, Залужний збагнув, що варіанти в нього закінчуються. За перший тиждень боїв росіяни захопили близько п’ятої частини території України. Оточили Маріуполь і Херсон на півдні, а ті міста, взяти які не вийшло — як-от Харків на сході та Чернігів на півночі, — потерпали від нескінчених обстрілів і бомбардувань з повітря. Лінія фронту розтягнулася на понад дві з половиною тисячі кілометрів, Збройні сили її не втримають без поставок зброї від Заходу. Однак Залужний у мить розчарування просто обірвав контакт зі своїм найвпливовішим союзником і відмовився відповідати на його дзвінки.
— Я не знав, до кого ще звернутися, окрім Зеленського. Наступного дня генерал залишив свій командний пост і вирушив автомобілем через Київ на зустріч із президентом.

Працівники офісу вітали Залужного на Банковій як героя. Усі їхні надії перемогти росіян покладалися на Збройні сили України, аж ось тут їхній командувач, у камуфляжі, схиляє голову, щоб пройти у бункерні двері. Зазвичай охоронці не дозволяли робити внизу фото. Утім, дехто з помічників Зеленського попросив генерала сфотографуватися разом у конференц-залі.

Нарешті всі розсілися одне напроти одного за лакованим деревʼяним столом, і Залужний розповів президентові про свої бесіди з американцями та про рішення обірвати контакт із Міллі.
— Президент сприйняв це дуже зле, — казав мені згодом Залужний.

Так само зле сприйняли новини деякі помічники Зеленського, зокрема, відповідальні за дипломатію; на їхню думку, генерал ставив під удар відносини з найважливішим союзником України. Однак Залужний не відступав. Йому набридло просити американців про допомогу, а натомість отримувати лекції про потреби власного війська. Президенту доведеться знайти інший спосіб забезпечити зброю для ведення війни.
— Через місяць, — повідомив генерал Зеленському, — нам гаплик. Отже, ми повинні зробити щось уже тепер.

Протягом тижня після зустрічі в Рамштайні [22 квітня 2022 року] США оголосили, що передають українцям величезні обсяги розвідувальної інформації.
— Ми відкрили канали обміну даними, — сказав генерал Марк Міллі.

За допомогою американських супутників і систем спостереження Україна могла бачити, де війська загарбників розташовують командні пункти і які офіцери там перебувають. На початку травня видання New York Times написало, що розвіддані США допомогли Україні вбити прицільними ударами аж дванадцять російських генералів. Після Другої світової війни жодна з провідних армій світу не втрачала стількох вищих офіцерів за такий короткий час.

Обмін розвідданими поступово покращувався — і те саме відбувалося зі взаєминами Міллі й Залужного. Генерали зв’язувалися принаймні раз на тиждень, часто розробляли операції в деталях.
— Для мене ця людина — майже як бог, — казав мені тоді Залужний.

Проблема з перекладачами й надалі псувала генералам деякі розмови. Однак Залужний, навислий над пристроєм гучного зв’язку у своєму командному центрі, відчував запал Міллі до боротьби та перемоги у цій війні.
— Він усім серцем, щиро був із нами, — казав Залужний.

Березневу суперечку через хибні розвіддані було скоро забуто, і Залужний шкодував про своє тодішнє рішення не відповідати на телефонні дзвінки американського генерала.
— Авжеж, я молодий, і був трохи дурний, — зізнався мені Залужний. — Мені хотілося перемотати плівку назад і поговорити з ним заново.