11 років тому в Донецьку зіткнулися проукраїнські активісти і прихильники Росії. Як це відбувалося — згадує ультрас «Шахтаря» і нинішній військовий Віталій Овчаренко

Вже 11 років Донецьк перебуває в окупації. Вона була повзучою і почалася з весни-літа 2014 року, коли вакуум влади на Донбасі поступово заповнювали «народні мери і губернатори», проросійські активісти, дрібний криміналітет і відверто російська агентура. Випускник Донецького національного університету Віталій Овчаренко був одним з тих, хто весною 2014 року виходив у Донецьку на проукраїнські мітинги. На прохання «Бабеля» він розповідає, що одинадцять років тому відбувалося на Донбасі.

Я не корінний донеччанин. Народився і виріс у Лимані, та у 2005 році переїхав до Донецька навчатися в університеті — і прожив там дев’ять років. Мені важко було всидіти на місці, тому я включився в громадське життя. Почав працювати в центрі, який займався просвітою з питань євроінтеграції. Долучився до молодіжної організації, де просували українську ідентичність на Донбасі. Ще я був і залишаюся частиною спільноти ультрас «Шахтаря».

В лютому 2014 року я якраз захистив дисертацію. Це була, здається, остання вчена рада перед усіма подіями «донецької весни». Потім у місто почали масово приїжджати люди з прикордонних регіонів Росії. Вони шукали «бандерівців» і вірили всьому, що їм нав’язала роспропаганда. З обласних містечок під’їхали представники місцевого криміналітету. Тоді стало зрозуміло, що в Донецьку ось-ось має щось статися.

У Донецьку проукраїнські та проросійські активісти добре одне одного знали. Конфлікти між нами траплялися, але ми вміли домовлятися. Могли б і далі домовитися. Та коли в місто почали приїжджати росіяни та їхні куратори, все змінилося. Проросійські активісти відчули свободу.

Як учасник патріотичного руху «ультрас», я відчув це на собі. Інформація про всіх фанатів потрапила до донецької міліції, а згодом і до російських бойовиків-найманців. Вони переслідували активістів по місту, шукали нас там, де ми жили. Те саме відбувалося й з іншими організаціями. Більшість тих, хто підтримував Україну, змушені були виїхати з Донецька ще в березні 2014 року. Міський голова [Олександр Лук’янченко] просто спостерігав, як проукраїнських громадян бʼють і залякують.

На мітингу 13 березня я втратив свого друга і колегу Дмитра Чернявського. Ми разом навчались в університеті і ще до 2014 року ходили на проукраїнські мітинги в Донецьку. Того дня я теж був на мітингу. Ми з Дмитром встигли поздоровкатися, поговорити. Коли почалась сутичка, я бачив, як когось вдарили ножем, але не зрозумів, що це був він. Потім я поїхав на проукраїнський мітинг до Харкова, і вже в потязі дізнався, що Діму вбили.

Я далі ходив на всі мітинги в Донецьку, і на останній теж — він пройшов 28 квітня. Місто жило звичайним життям. Навіть коли проросійські маргінали у квітні захопили будівлю Донецької облради.

Навесні 2014 року люди почали зникати. Спочатку були попередження, щоб хтось сильно не «світився», а потім людина просто зникала. Я застав лише початок окупації. Тоді вона відчувалась лише для активістів — на нас полювали. Ти мусив ходити, розуміючи, що тебе можуть впізнати, мав якось змінювати зовнішність, уникати скупчення людей. Всюди вже висіла ворожа символіка.

Я залишався в місті до 17 травня. Жив за іншою адресою. А потім просто втік. Сів у потяг, обійшов російські пости й патрулі і доїхав до Покровська. Дорогою трохи нервував, але коли приїхав і побачив український прапор, то просто видихнув. У Києві мене було важко дістати. Єдине, що турбувало, — моя родина, яка залишилася в окупованому Лимані. Та тоді окупація була не такою жорстокою і тривала недовго.

У 2014 році я пішов до війська. Обрав собі псевдо «Донецьк». Хотів потрапити до ЗСУ, але з донецькою пропискою це було не так просто, тому пішов у добробат «Артемівськ». Воював з вересня 2014-го до квітня 2015-го. Через травму спини, яку отримав під час боїв, лікарі порадили залишити службу і відпочити. Найбільше запам’яталися бої за Дебальцеве і ніч виходу з оточення. Було холодно, обстріли силенні, і ми виходили з важкими боями, виносячи поранених побратимів.

Після цього я жив у Києві, повернувся на роботу, намагався жити цивільним життям. Але після «донецької школи» це було важко. Всі ці роки я був активістом і не міг відірватися від cходу. У 2017 році почав боротися з колаборантами, тому що бачив, що на державному рівні не вистачає дієвих механізмів. Я став ініціатором законопроєкту «Про захист української державності від проявів колабораціонізму», але, на жаль, його відкликали.

Найстрашніше зло — це колабораціонізм. Кілька моїх однокласників і знайомих стали колаборантами. Вони відкрито заявляли про це ще у 2014 році й не змінили своїх поглядів навіть у 2022-му. Дехто з них зараз воює на боці ворога. Я й проросійського активіста Павла Губарєва знав особисто, ми разом ходили на бокс. Я багато викривав колаборантів з Лиману і передавав їх до СБУ. Також боровся з представниками Московського патріархату, особливо священниками, які всі ці роки продовжували свою «роботу» на Донеччині. Багато з них пішли в ЗСУ як агенти.

У 2022 році я знову вступив до війська. Спершу виконував завдання на Київщині, а потім на рідному Донецько-Лиманському напрямку. Брав участь у звільненні Лиману в жовтні 2022 року та в Харківському контрнаступі. Долучився до Курської операції — у боях вже на території Росії.

Коли Лиман вдруге окупували у 2022 році, моя родина виїхала. Вони й досі туди не повернулись, бо це прифронтове місто, а я — публічний військовий і активіст.

Мені було ніяково і боляче зайти в деокупований Лиман і побачити рідні місця розбитими. Як той ларьок, що стояв там ще з мого дитинства, чи хата знайомих, якої більше не було. Було жахливо розуміти, що менш ніж добу тому в моєму будинку жили росіяни. Вони були в моїй хаті… а тепер місцеві боялись людей у формі.

Я не сумніваюсь, що Донецьк звільнять. Зараз всі місцеві, які тримаються за свою ідентичність, змушені її приховувати. Ситуація погіршується з кожним днем. За останні роки в місто масово понаїжджали росіяни, змінюючи культуру і населення. Окупація триває. Але там досі багато наших людей, які чекають на повернення України.

Ми теж віримо, що Донецьк і всі українські міста будуть деокуповані. Щоб це сталося швидше, підтримайте «Повернись живим».