Ми поговорили із цивільним полоненим, який повернувся додому завдяки витримці, взаємовиручці та удачі. Ось його історія

З початку великої війни Росія утримує в полоні понад 16 тисяч цивільних громадян України. У жовтні 2022-го частиною цієї жахливої статистики став Юрій, який жив у Херсонській області: російські силовики взяли його в заручники за вигаданими звинуваченнями. Він витримав розлуку з родиною, катування, допити, на яких у нього вимагали зізнатися в тому, чого він не робив. В історії Юрія є щасливий фінал. На відміну від багатьох цивільних бранців йому вдалося повернутися додому — після того, як міжнародним організаціям стало відомо, де саме його утримують. Кореспондентка «Бабеля» Валерія Цуба записала його історію (в тексті є описи катувань).

Велику війну Юрій зустрів у Велетенському — селищі біля Херсону, на правому березі Дніпра. Йому виповнилося шістдесят років. В рідному селищі він прожив усе життя: там навчався, вперше закохався, два рази одружився, виростив сина й дітей своєї другої дружини. До пенсії він служив у ДСНС, отримав звання майора цивільного захисту.

Селище, де Юрій мешкав разом із дружиною, Росія окупувала 24 лютого. Разом з ним жив старший брат, який мав інвалідність: після смерті батьків Юрій став для нього головною опорою. Син Юрія — моряк, і в лютому був у рейсі, а його родина встигла виїхати з Херсонщини.

Юрій залишати рідний дім не схотів. В окупації він працював у місцевій агрофірмі та займався фермерством. Так він прожив перші вісім місяців окупації.

1

Восени вулиці Велетенського все частіше патрулювали російські військові. Вони приходили до будинку Юрія кілька разів з «перевірками» і згодом усе відвертіше шукали приводу, за що його можна забрати. Багато разів Юрій сперечався з односельцями, які раділи приходу Росії.

«Я не розумів: якщо ви так хочете жити в Росії, то чого залишаєтесь тут? — пригадує Юрій. — Я їх так і запитував. Пізніше я дізнався, що на мене кілька разів навіть доносили. Це не дивно: на вулицях на стовпах висіли оголошення, що за здачу «проукраїнця» обіцяють 50 тисяч рублів».

Вдень 13 жовтня 2022 року, коли дружина була на роботі, до його будинку вкотре прийшли. Цим разом — велика група озброєних людей. Троє з них здалися йому працівниками ФСБ, бо відрізнялися екіпіруванням, а решта їх охороняли. Саме ці троє ставили типові питання: хто Юрій і чим займається.

Потім його почали бити електрошокером — по шиї, між лопатками, по зап’ястях, шкіру на плечах йому спалили повністю. Юрію вдалося не втратити свідомості. Це не сподобалось нападникам, тому його били ще сильніше — близько години. Все відбувалося на очах у брата, який нічим не міг йому допомогти.

Потім дім обшукали та повели Юрія до сусідки. Усі документи, прикраси дружини, гроші — віддали їй ніби «на збереження». Натягнули йому на голову чорну в’язану шапку, обмотали поверх скотчем, посадили в мікроавтобус і повезли.

Затримували Юрія як реального злочинця — перекрили дороги БТРами, а над вулицею, де він жив, кружляв квадрокоптер.

2

Привезли Юрія в підвал райсуду в Білозерці — селища за 15 кілометрів від Херсону. Там його знову катували електрошокером. А коли не змогли вибити зізнань, перевезли в ізолятор до Херсону. «Мене повели в камеру — розповідає Юрій. — Коли перевдягався, сокамерники побачили, що моя спина спалена майже до кісток вздовж хребта».

Шістнадцятого жовтня Юрія повели на допит. Йому сказали, що через нього ЗСУ розбили елітний російський десантно-штурмовий підрозділ, знову катували і погрожували вбити сина — мовляв, «їхні люди всюди». Юрій двічі втрачав свідомість, але не зізнавався.

«Я не був загартований для такого, — каже Юрій. — За своє життя я пережив насильство лише один раз, ще в училищі, коли мені було 16 років. Тому в полоні я вважав себе слабким. В якийсь момент я сказав собі, що в мене є гідність, а ці люди — просто нелюди. А ще в мене є родина. Як почув про сина, намагався вирватися з тих наручників. Думаю, зараз як скочу і вчеплюся комусь у горло. Мене вб’ють — але сина вже не будуть чіпати».

Після того, як Юрій спробував вирватися, його відвели в «камеру для самогубців». Там не було меблів, стіни й підлога були обклеєні карематами. Лежати або сидіти забороняли. Там Юрій простояв дві доби, слухаючи крики ув’язнених, які долинали з-за дверей.

3

В наступні півтора тижня Юрія переміщували ще два рази. Спочатку в райвідділ поліції міста Гола Пристань — у камері було дванадцять людей, і всі спали на холодній підлозі. Потім в селище Чаплинка, до іншого райвідділу.

«У Чаплинці не допитували, але били кийком, — розповідає Юрій, — якщо їм здавалось, що ти не так подивився чи не дуже натхненно співаєш гімн Росії. Якось під час шикування я підняв із землі горіх — за це мене вивели й погрожували розстрілом».

Родина Юрія довго не знала, що з ним. Зрештою, йому пощастило. У Чаплинці в Юрія був співкамерник, чия дружина поїхала за чоловіком після того, як того затримали. Вона обійшла СІЗО та райвідділи і знайшла свого чоловіка в Чаплинці. Їй вдавалося передавати в камеру пакунки з їжею, в них вона ховала записки. На одному із цих папірців її чоловік написав імена всіх, хто сидів з ним у камері. Тітка іншого співкамерника поширила цю інформацію у фейсбуку. Так її побачила родина Юрія.

«Про те, що відбувається із сім’єю, я дізнався тільки на початку 2023 року, — розповідає Юрій. — Переживав, щоб дружину з братом в окупації не шантажували. Бо я чув від співкамерників, що не завжди погрози рідним були просто словами».

Навесні 2023 року заручникам дозволили телефонувати додому. Юрій вперше за пів року почув голос рідних і зрозумів, що його чекають. Він дізнався, що родина робила все можливе, аби його знайти. Дружина після викрадення чоловіка виїхала в Польщу, працювала і намагалася вийти на його слід через міжнародні організації. Для Юрія це стало найбільшою мотивацією жити.

«Коли вже знав, що родина в безпеці, не вішав голови, — розповідає Юрій. — Ми в камері грали в нарди і шахи, монополію самі намалювали. З нашої камери поступово відпускали людей. Першого відпустили ще в листопаді. Я та ще одна людина вийшли останніми. Приїхали ФСБшники, допитували нас, схиляли до співпраці. Ми не погодились, але нас відпустили».

4

Юрій вийшов з полону 17 травня 2023 року. Перед звільненням йому повернули документи. Кілька днів він жив удома в колишнього сокамерника. З оплатою перевізникам допомогли друзі, і він вирушив у дорогу. З окупованої частини Херсонщини Юрій дістався Сімферополя, звідти заїхав у Росію, далі в Латвію та Польщу, і потім — у Київ.

«У столиці мене зустріли друзі дітей, — розповідає Юрій. — Я відпочив і поїхав на Черкащину, де мене вже чекала дружина. Вона приїхала в Україну за кілька днів до мого повернення. Там ми нарешті возз’єдналися. А потім я зв’язався з братом, який залишався у Велетенському. Та кого я тільки тоді не обдзвонив… Всі хотіли переконатися, що я вижив».

Юрій зателефонував у поліцію. В Україні він був у списках зниклих, тож мав довести, що його історія — не вигадка. Давати свідчення він поїхав до Херсону. Після багатьох розмов із СБУ, медичних і психологічних обстежень офіційно визнали факт його викрадення.

Разом із дружиною Юрій переїхав до Одеси. Через деякий час він зміг евакуювати з Херсонщини брата. Встиг вчасно — невдовзі в їхній будинок у Велетенському був приліт.

Перший місяць після звільнення, через травми, Юрій міг розмовляти лише пошепки. Йому діагностували черепно-мозкову травму і п’ять зламаних ребер. Зараз він нянчить онуків і підтримує зв’язок зі своїми співкамерниками. «Така в мене велика родина стала, — каже Юрій. — Ми всі як поріднилися».

Підготувати матеріал допомагала ГО «НУН» у межах гранту Проєкту ЄС «Право-Justice», що імплементується Expertise France.