«Світло й тінь, ерос і танатос — усе, на чому стоїть це бісове життя». Від початку великої війни фотографка Юлія Кочетова працює на фронті. Ось що вона зрозуміла про війну і про себе

Початок великої війни фотографка Юлія Кочетова зустріла на Донбасі — вона думала, що головний театр бойових дій буде саме там. Відтоді вона знімає в найгарячіших точках фронту. У 2024-му вона стала лауреаткою однієї з найпрестижніших нагород для фотожурналістів — World Press Photo of the Year. Юлія документує особисті історії війни: вона намагається звузити фокус на одну людину під час подій, які приголомшують своїм масштабом. Про найстрашніші фотографії, про друзів, які загинули, про любов і смерть, про те, що вона зрозуміла про себе, Юлія розказала «Бабелю» в проєкті «Війна очима журналістів». Це сильно скорочена та відредагована версія нашої розмови. Дивіться повне інтервʼю на ютуб-каналі «Бабеля».

Я не памʼятаю себе до війни. Я навіть не памʼятаю себе до великої війни. Та колишня Юля — я розумію, що вона була непогана малишка, але зараз я би з нею не дружила.

Я відчуваю себе десь поміж цивільним життям та війною. Бо я бачу й відчуваю забагато всього, щоб ця війна не стала частиною мене. Я звикла до того, що в Києві я проводжу три-чотири дні. Зʼїздити на СТО, сходити в ABRAMS або Riot Division, прикупити шмоту. Заїхати у «Фото в рамці», віддати плівки, купити нових плівок. Побачитися з найближчими — і все. Я завжди знаю, що я тут тимчасово.

Так само відбувається, коли я маю виступи за кордоном. Там — іще один, інший світ. Там немає навіть відлуння війни. Дуже багато іноземних колег мене запитували: «А як тобі, коли ти бачиш, що тут, у Гамбурзі, люди пʼють пивас?» Я кажу, що завжди памʼятаю, що тут інша планета. І я завжди повертаюсь на свою.

Дуже важливо, щоб саме українські журналісти розповідали про цю війну. Ми маємо іншу глибину контексту. Я говорю не лише про мову. Ти інакше відчуваєш.

Для всього світу наша війна — це страшенна буря зі звуків: працює артилерія, падають будинки, люди кричать під завалами, несуть поранених, на стабпункті кричать: «Дайте кров!» І для всього світу це сильний звук, але в ньому важко щось розчути. Тоді як для українських журналістів і журналісток це окремі голоси.

Ми точно знаємо, що кричать люди під завалами. Я точно знаю, що в медеваку говорить бойова медикиня пораненому, тримаючи його за руку. І я точно знаю, що я маю передати, як я маю множити їхні голоси.

Перші два місяці великої війни я була дуже неприємна. Я голосно, з матюками говорила журналістам з інших країн, що я про них думаю: що вони ретравматизують моїх людей, що вони довбой*би, що так не можна. Мене це дуже бісило. Тоді я думала: «Ну як! ви! цього! не ро-зу-мі-є-те?!»

Після звільнення Бучі я бачила, як на вулиці Вокзальній чувак заліз на техніку і селфився. Він просто селфився на нашій війні. І мені тоді здавалося, що це жесть. А потім я зрозуміла, що цю енергію потрібно пускати в роботу.

Немає нічого важливішого за історію однієї людини. Немає нічого важливішого за те, щоб звузити фокус. Персоналізувати цю війну. Тому що війна все узагальнює. Армія стирає твою ідентичність. Це ідея армії. Уся армєйка взагалі — вона про те, щоб ти забув про свою індивідуальність. І коли ти наводиш фокус на одну людину, це повертає нас до суті. Люди не переживають за мапи й про номери військових частин, люди переживають за людей.

«Коли мене спитають, що таке війна, я відповім — імена». Це вірш Максима Кривцова, який теж загинув на цій війні. Ми були знайомі з 2015 року. Колись ми робили його виставку, і Максим так ніяковів від уваги… Він був фантастичним митцем: його поезія, його плівкові фотографії — тоді мені здавалося, що він був недооціненим. Він був недооціненим за життя.

На жаль, Макс більше нічого не напише. На жаль, його імʼя тепер — це одне з імен, які я згадую під час хвилини мовчання. Але він мені здається головним поетом нашої війни. Досі недооціненим. Ми вміємо пам’ятати лише мертвих героїв. Ми дуже неуважні й нечутливі до живих.

Усе, що залишиться після нас, — це фотографії, портрети, кіно. Ідея того, що ти можеш жити через те, що створив, мене дуже підтримує. Можливо, я виключно через це і продовжую. Тому що я знаю, що я тимчасова. Ми всі тимчасові. Ми всі коли-небудь закінчимось. Особливо коли ти свідомо наражаєш себе на небезпеку. Я чудово розумію, що я не в Діснейленд ходжу, і що все це може закінчитися погано.

Я дуже фільтрую, що я говорю публічно про те, де я була і з ким. Інколи це безпекове питання, але переважно я думаю про своїх батьків, які будуть дивитися інтервʼю, і в них ще більше болітиме серце. І я чудово розумію, що коли я роблю вибір продовжувати документувати цю війну, я їм роблю боляче. Я дуже вдячна своїм батькам, що вони ніколи не просили мене не їхати на війну.

Я сфотографувала сонях, по якому проїхала «панцергаубиця». На іншій фотографії — окопи, що квітнуть. І для мене це про життя, яке триває. Про цю дуальність. Про життя і смерті. Про світло й тінь. Про все, на чому стоїть фотографія. Про ерос і танатос. Про все, на чому стоїть це бісове життя.

І для мене це завжди риторичне питання: чи зможемо ми квітнути — після війни.

Щоб «після війни» було, підтримайте ЗСУ — надішліть донат «Повернись живим»: https://savelife.in.ua/donate.