Мрієте розуміти мистецтво та його прихований зміст? Читайте про творчість Ван Гога, Хокусая і народу бамілеке (вони зробили леопарда з бісеру) — у книзі «Мистецтво без таємниць»

Восени 2024 року вийшла книга Метью Вілсона «Мистецтво без таємниць». Вілсон — мистецтвознавець і автор книг, в яких пояснює прихований зміст і символи у творчості митців. У новій книзі Вілсон розбирає пʼятдесят мистецьких творів від періоду до нашої ери до сучасності. «Бабель» з дозволу видавництва ArtHuss публікує уривок з книги — про табурет із леопардом народу бамілеке, «Зоряну ніч» Вінсента ван Гога і «Під хвилею Канаґавського моря» Кацусіка Хокусая.

Надприродні тварини — народ бамілеке

Цей табурет із Камерунського нагірʼя центральної Африки зроблено для того, щоб засвідчувати владу короля та його надприродні здібності. І хоч цей регіон нині є частиною Камеруну, ще відносно недавно його ділили між собою багато окремих королівств, поєднаних торговельними мережами.

Правителі цих земель мусили утверджувати свою владу. Тут міць і авторитет короля — можливо, Фотсо І або ІІ — вельми виразно втілені в табуреті у формі леопарда, вирізьбленого з дерева й обшитого бісером. У природному середовищі леопард — один із найсильніших і найгрізніших мисливців, та його підкорив правитель над людьми, приписавши хижаку скромну роль тримача сидіння.

Символ влади

Табурет виготовили для фона (правителя) королівства Банджун, що на заході сучасного Камеруну. Схожі атрибути були важливою ознакою влади й одночасно виконували практичну функцію: наприклад, такий доволі компактний табурет можна було возити із собою в подорожі королівством. Цим табуретом володів Камга ІІ Джозеф (роки правління 1925—1975), та, можливо, він перейшов йому в спадок від Фотсо I чи Фотсо II. Високого статусу цьому витворові надавали дорогі матеріали (бісер) і символічні уявлення про леопарда. Табурет репрезентував присутність фона, навіть коли той був тимчасово відсутній.

Бамілеке шанували та боялися леопардів. Ця тварина була особистим символом фона, ба більше, вважалося, що фон іноді може перевтілюватись у леопарда. У цьому втіленні він нібито міг уночі обходити свої володіння та чинити правосуддя, зокрема й убивати тих, хто скоїв злочин або має злі наміри.

Історія табурета

Як свідчить світлина, зроблена в 1920-ті роки, цей табурет належав Камзі ІI Джозефу. Пізніше його піднесли як дипломатичний дар католицькому місіонеру і фотографу Френкові Крістолу. Згодом табурет змінив низку власників-колекціонерів у Франції, допоки у 2006 році його не придбав Клівлендський музей мистецтв. Нині такі мистецькі витвори з бісеру представлені й у королівській скарбниці Камеруну, а часом навіть використовуються з ритуальною метою.

Про леопарда

Плями на леопарді, який тримає сидіння, хоч і передані різними абстрактними візерунками, та однаково нагадують характерне забарвлення цієї тварини. Морда, вуха й лапи вкриті шаховим узором, а тіло та хвіст зиґзаґами й ромбами.

Леопард стоїть на напівзігнутих ногах, із вишкіреними зубами, нашорошеними вухами й широко розплющеними очима. Його риси стилізовано, щоб досягти максимальної виразності.

Ці стилізовані геометричні орнаменти надають леопардові доволі динамічного вигляду. Оскільки зиґзаґи нагадують вістря списа, їх, можливо, також асоціювали з воїнською майстерністю. Під бісерним плетінням є міцна деревʼяна основа, що добре витримує вагу дорослої людини. Вона оплетена тисячами скляних намистинок, які роблять табурет легким і пластичним на вигляд.

Намистини були символом того, що фон контролював міжнародну торгівлю. Іноді вони навіть заміщали гроші: чайна ложка бісеру дорівнювала оплаті за робочий день. Лише фон міг використовувати бісер для декору; що більше кольорів і складніші візерунки, то ціннішим ставав оплетений предмет. Червоні намистини, ймовірно, були рідкіснішими та дорожчими за сині.

Бісер нанизували на нитки та пришивали до тканини, яку потім прикріплювали до дерева. Крихітні круглі намистинки давали змогу повторити всі вигини леопарда та водночас зберегти вигляд гладенької поверхні.

Символізм зірок — Вінсент ван Гог

Однієї літньої ночі в 1889 році Вінсент ван Гог (1853—1890) стояв і дивився на залитий місячним сяйвом провансальський краєвид. «Я бачив із вікна околиці задовго до світанку, коли єдиним джерелом світла була ранкова зоря, велетенська на вигляд», — писав він брату Тео. «Зоряна ніч», написана невдовзі після того, зображає сузірʼя таких самих яскравих зірок, поєднаних стрічками з хмар.

В уяві Вінсента небесні тіла були наділені метафізичним символізмом. Роком раніше в листі до колеги-художника Еміля Бернара митець назвав зірки кінцевим прихистком наших душ: «Можливо, після смерті вони будуть для нас не більш неприступними й недосяжними, ніж нині — чорні цятки міст і селищ на карті нашого земного життя». Ця бентежна ідея народилась у збентеженому розумі: Вінсент роздивлявся нічне небо зі своєї кімнати в божевільні Сен-Поль-де-Мозоль, куди добровільно приїхав на лікування після періоду глибокої депресії.

Кипарис і смерть

Ми починаємо розкладати картину зліва, де на передньому плані, просто перед очима, художник розмістив великий кипарис. Дерево врівноважує місяць, який домінує в правій частині. Ще в античному мистецтві кипарис був символом жалоби та смерті. Ці вічнозелені хвойні дерева й понині часто саджають на кладовищах.

Релігія і фантазія

Далі ми переводимо погляд на шпиль церкви. Як і кипарис, вона коріниться в землі, але сягає вершечком неба. В юності Вінсент був дуже релігійним і навіть намагався стати пастором, але безуспішно.

Церкву змальовано в нідерландському стилі, зовсім не характерному для тієї місцевості, де створили саму картину — у божевільні монастиря Сен-Поль-де-Мозоль, що в Провансі. Загалом цей краєвид радше фантазійний, ніж відтворений з натури: з вікна кімнати художника не було видно селища, та й кипарис не ріс так близько.

Внутрішня єдність, шпиль і хмари

Завихрені хмари вторують гряді пагорбів і хвилястому гіллю кипариса. Іншим засобом єдності є кольори: коричневий тон контуру дерева повторюється в спіралях хмар, а жовтий колір місяця у світлі віконець.

Гострий шпиль у центрі композиції — ще один відгомін кипариса. Це створює відчуття візуальної гармонії та наче запрошує нас далі, углиб картини. Хмари закручуються над головою в стилізованій, нереалістичній манері, нагадуючи про потужний вітер-містраль, який часто ширяє долиною Рони. Куляста хмара, розміщена точно в центрі картини, нагадує формою китайський символ їнь-ян.

Зірки й небо

Як й інші елементи картини, зірки теж показані нереалістично: Вінсент ван Гог явно перебільшив їхню яскравість і додав кольору. Це не спокійний ноктюрн, а немовби зображення феєрверка — настільки тут інтенсивне, ба навіть вибухове зоряне сяйво.

Картина сприймається як дуже цілісна завдяки розмаїтим відтінкам синього в небі, на пагорбах удалині та в селі нижче. Лінія горизонту низька, що привертає нашу увагу до неба. Це типово для Золотої доби нідерландського живопису (XVII століття), особливо для пейзажів, зокрема авторства Якоба ван Рейсдала.

Вічне життя і натхнення

У своїх листах митець пише, що вважає зірки останнім прихистком душ після смерті. Кипарис на передньому плані, схоже, хоче доторкнутися до найвищої зірки в небі.

На думку критиків, на створення «Зоряної ночі» Вінсента надихнула гравюра Кацусіки Хокусая «Під хвилею Канаґавського моря», адже художник, як відомо, захоплювався нею. Інші особливості картини теж вказують на знайомство Вінсента ван Гога з японським жанром укійо-е, зокрема з творчістю Утаґави Хіросіґе, чий стиль — розміщення предметів на крайньому передньому плані та використання насичених кольорів — він тут наслідує.

Безпорадність перед стихією — Кацусіка Хокусай

«Я лишився без грошей, без одягу, майже без харчів; якщо я чогось не придумаю до середини наступного місяця, то не переживу цієї весни», — сімдесятирічний Кацусіка Хокусай (1760—1849) вимовив ці слова в мить особистої слабкості, нещодавно переживши інсульт і смерть дружини.

Хокусай востаннє спробував урятуватися від злиднів та взявся за новий проєкт — серію гравюр «Тридцять шість видів Фудзі». Це спрацювало: серія мала такий успіх, що художник додав іще 10 видів, а пізніше скомпонував книгу зі 100 додатковими пейзажами. «Під хвилею Канаґавського моря» (інша назва — «Велика хвиля») — одна з тридцяти шести початкових гравюр; це сцена катастрофи на морі, де гігантська хвиля накриває три беззахисні човни.

Священна гора

Гора Фудзі — вулкан, який востаннє вивергався в 1707 році — це національний символ Японії. У буддизмі та синтоїзмі вона вважається священною. Залежно від тлумачення, назва гори означає «неповторна» або «безсмертна». Фудзі була обʼєктом поклоніння в різних релігійних спільнот міста Едо (сучасного Токіо), де жив Хокусай. Не дивно, що його сучасники віддавали їй перевагу, підбираючи гравюру для своєї оселі. На кожній з гравюр Хокусая гора справді є ключовим персонажем, попри те, що на передньому плані можуть відбуватися різноманітні дії.

Гармонія форм

Хокусай майстерно повторив упізнаваний конічний силует Фудзі в одній із хвиль — навіть кольори тут подібні. Крім того, округлість хвилі віддзеркалена в запалому вигині морської води під нею. Якщо продовжити ці лінії та накреслити два кола — кожне заповнюється однією зі стихій, водою чи повітрям, — вони перетнуться, як у давньому китайському символі їнь-ян.

Зернистість і популярне мистецтво

Подекуди на відбитку помітні бліді лінії — це сліди зернистості деревини, свідчення про те, що відбитки зроблені з деревʼяних блоків методом ксилографії. Спершу Хокусай малював свій сюжет на папері, який потім прикріплювали до блока з деревини вишні. Далі різцями прорізали папір навколо ліній малюнка, тож на їхньому місці лишались тоненькі виступи. Тоді весь деревʼяний блок натирали фарбою індиго, окреслюючи темно-сині прожилки води. Такий штамп можна було використати для створення великої кількості відбитків. Кожен колір потребував свого штампа; для цієї гравюри їх було створено вісім. Ці штампи, якими було виготовлено близько 8 000 відбитків, поступово затиралися, тож на пізніших відбитках лінії вже не такі чіткі.

Відбитки з гравюри Хокусая були широкодоступними й недорогими — таке собі популярне мистецтво за кілька століть до попарту. Один відбиток коштував приблизно 20 мон, що еквівалентно двом порціям локшини соба або, за знайомими нам поняттями, приблизно двом «Біг-Мак меню». Такі відбитки збирали в альбоми, вішали на стіни чи зберігали в коробках, звідки діставали й переглядали за особливої нагоди.

Однією з причин, чому гравюра стала такою популярною, є її кольорова гама. Тут багато берлінської лазурі — синтетичного синього пігменту, винайденого в Німеччині на початку XVIII століття. Раніше японська публіка була знайома лише із синіми кольорами, отриманими з місцевих рослин, як-от із комеліни, та цей пігмент не такий насичений і швидко блякне.

Можливо, картина, де над горою Фудзі зависла велетенська хвиля, має політичний підтекст. Починаючи з 1630-го року Японія жила в ізоляції від решти світу. Закордонні подорожі були заборонені, як і міжнародна торгівля, окрім суворо обмежених та контрольованих відносин із Китаєм і Нідерландами. У часи Хокусая посилилася ворожість до країн, чиї кораблі запливали надто близько до японських берегів, а в 1825 році держава навіть видала наказ рішуче розправлятися з іноземцями, які прибували з моря. Тому сцена, зображена художником, імовірно, стосується не лише природних випробувань.

Ніс човна наче відсікає верхівку Фудзі. Таке радикальне зіставлення близького і далекого планів створює динамічне відчуття відстані. Наша точка зору розташована нижче за човни, на рівні з долиною, яку накриває хвилями, тож ми добре розуміємо, чому картина зветься саме так «Під хвилею Канаґавського моря».

Боротьба з лютою стихією умотивована, безперечно, грошима. На човнах, найімовірніше, пливли до більших рибальських кораблів, щоб забрати їхній улов. На ринках Едо за найсвіжішу скумбрію добре платили, і ці вузькі гостроносі човни намагалися якомога швидше доправити рибу до міста: хто швидше припливе, той більше заробить. Та перед велетенською хвилею робітники лиш безпомічно туляться до своїх човнів. Їхнє випробування дещо подібне до життя самого Хокусая, чию серію гравюр створили під час особистої кризи та фінансових труднощів.

Мабуть, найзначніша особливість цієї гравюри — те, як автор зобразив «кінчики» хвилі. Вони схожі на руки чи мацаки морського чудовиська, а отже, хвиля сприймається як персоніфікована сила, що свідомо й навмисно накинулась на човни та їхніх пасажирів.

Щоб ми писали для вас цікаві тексти без особистої кризи та фінансових труднощів, підтримайте «Бабель»: https://babel.ua/donate