Чули про легендарний рок-гурт Pink Floyd? Хто придумав його назву і як створили найуспішніший альбом гурту? — згадує один із засновників Нік Мейсон. Уривок з його мемуарів «Навиворіт»

Взимку 2024 року виходить книга Ніка Мейсона «Навиворіт. Особиста історія Pink Floyd». Мейсон — один із засновників Pink Floyd, барабанщик. Він єдиний учасник гурту, який грав у всіх альбомах Pink Floyd. У книзі він розповідає історію гурту та всіх його учасників. «Бабель» з дозволу видавництва «Лабораторія» публікує уривок з книги — про те, як гурт вперше записався на студії у Лондоні, як обрав назву Pink Floyd і як творив свій найуспішніший альбом.

Десь перед Різдвом 1964 року ми вперше записувалися на студії. Ми змогли про це домовитися через Рікового друга, який працював на студії у Вест-Гемпстеді й надав нам її безкоштовно на певний час. Ми записали одну версію старої класики ритм-н-блюзу «I’m A King Bee» і три пісні, які написав Сід: «Double o Bo» (мікс Бо Діддлі й теми до «007»), «Butterfly» і «Lucy Leave». У результаті ми отримали нашу основну демку, записану на чвертьдюймовій стрічці й випущену лімітованим тиражем, — безцінну річ, адже багато концертних майданчиків просили такі записи до живих прослуховувань.

Пізніше, навесні 1965‑го, нам вдалося знайти постійне місце — у підвалі клубу Countdown на Пелес-Ґейт 1А, поблизу Кенсинґтон-Гай-стріт. Над клубом був готель чи квартирний комплекс, і це, звісно ж, призводило до конфліктів щодо рівня шуму. У клубі не було якогось тематичного декору чи особливої атмосфери. Це було місце для живої музики, куди приходила відносно молода публіка і де наливали доволі дешеві напої. Гадаю, ідея полягала в тому, що власники клубу, не маючи належної реклами, сподівалися, що такі групи, як наша, приводитимуть із собою велику групу підтримки, друзів, які замовлятимуть напої на барі.

Ми грали десь із дев’ятої вечора до другої ранку, беручи декілька перерв. Три сети по дев’яносто хвилин — а значить ближче до кінця ми починали повторювати пісні, бо репертуар вичерпався, і алкоголь вплинув на короткочасну пам’ять публіки. Ми також почали розуміти, що пісні можна розширити за допомогою довгих соло. Ми почали збирати ширший пісенний репертуар, а також і невелике, але вірне коло прихильників.

Спочатку ми використовували підсилювачі, але всього лише після двох-трьох успішно проведених вечорів клубу видали заборону на шум. Ми конче потребували цієї роботи (тоді це були єдині виступи, за які нам платили), тому ми запропонували грати в акустиці. Роджер якось дістав контрабас, Рік витер пилюку з фортепіано, Боб і Сід грали на акустичних гітарах, а я використовував дротяні щітки. Пам’ятаю, що ми тоді серед іншого виконували «High The Moon», одну з показових для Боба мелодій, і «Long Tall Texan», але решта давно забулася.

***

Ми продовжували грати восени, зазвичай під назвою The Tea Set, а потім отримали іншу назву, яку створив Сід. Ми були змушені сформувати цю назву. Ми виступали на базі Повітряних сил, мабуть, у Нортголті поблизу Лондону, аж тут — ти ба — нам стало відомо, що гратиме іще один гурт, названий — навдивовижу — The Tea Set. Не знаю, за ким був пріоритет, чи грала інша однойменна група до нас чи після, але нам треба було швидко придумати альтернативний варіант.

Сід придумав, майже без зайвих церемоній, назву Pink Floyd Sound, за першими іменами знаних блюзових музикантів Пінка Андерсона та Флойда Кансіла. Ми їх знали завдяки якимось блюзовим запозиченням, але це не були добре відомі нам імена — це була суто Сідова ідея. І вона закріпилася. Дивовижно, як імпульсивне рішення стає постійним і комфортним, зі своїми тривалими і далекосяжними наслідками.

За схожих обставин свою назву отримали Rolling Stones: Браяну Джонсу треба було повідомити назву гурту газеті Jazz News — і він глянув на альбом Мадді Вотерза і помітив там трек «Rollin’ Stone Blues». Ця назва десятки років породжувала мерч, гру слів і асоціації. Нам теж пощастило із назвою — коли ми стали одними з найзнаніших груп андеґраунду, її абстрактний характер і саме поєднання Pink і Floyd мали доцільну і трохи психоделічну багатозначність — назва на кшталт Howlin’ Crawlin’ King Snakes не давала б такого ефекту.

***

Розмова, із якої розвинувся «The Dark Side Of The Moon», відбулася під час групової зустрічі за кухонним столом у моєму домі на Сент-Авґустін-Роуд у Кемдені. Це була незвична зустріч, адже ми бачилися ледь не щодня в студіях чи в турах, але ми, мабуть, потребували зміни обстановки, щоб зосередитися на тому, щоб розпочати роботу над новим проєктом. Крім пісень Роджера, у нас було декілька фрагментів із більш ранніх репетиційних сесій і декілька більш завершених творів. Проте поки не було якоїсь цілісної теми, щоб Роджер міг розвинути початі твори. У процесі розмови постала спільна тема стресу, хоча якоїсь конкретної стурбованості у нас тоді не було, — насправді це був один із найстабільніших періодів нашого життя вдома.

Порівняно із доволі несистематичним підходом до попередніх альбомів, які часто зароджувалися не так від натхнення, як від відчаю, цей метод роботи був суттєво конструктивнішим. Підживлювали процес тривалі групові обговорення щодо цілей та амбіцій цієї платівки. З конкретними текстами, які склав Роджер, музика формувалася під час репетицій — і згодом у процесі запису.

Завдяки такому методу Роджер міг побачити будь-які музичні чи текстуальні прогалини й заповнити їх. Після того як Сід пішов із гурту в 1968 році, тягар написання більшості наших текстів упав на Роджера. Девід і Рік писали тексти нечасто. Якось Рік сказав: «Якби слова виходили як музика, і нам більше не треба було нічого робити, то ми написали б чимало».

В альбомі «The Dark Side Of The Moon» Роджер підійшов до написання музики з неабияким смаком — його слова в цьому альбомі досі найщиріші й наші тексти найконкретніші. Проте пізніше він час від часу зневажливо про них відгукувався, називаючи «роботами рівня десятого класу».

Уперше ми вважали за доцільне надрукувати всі тексти повністю на обкладинці альбому. Ранню версія «Dark Side», яку можна було виконувати наживо, ми створили за декілька тижнів. Виконали ми її вперше — уже під назвою «Dark Side Of The Moon, A Piece For Assorted Lunatics» (хоча ми в різний час коливалися між цією назвою і «Eclipse») — у Rainbow Theatre в північному Лондоні, де ми грали чотири вечори в середині лютого 1972 року.

Rainbow Theatre раніше був кінотеатром, а тепер є англійською версією Avalon чи бальних зал Fillmore у Сан-Франциско, і його тьмяна зала, у якій було погано видно пишний, але облуплений декор, витворювала особливу колоритну атмосферу, яка нагадувала часи наших ранніх виступів у Roundhouse.

Для Піта Воттса й усієї команди техніків полегшенням стало те, що можна було встановити обладнання один раз для усіх чотирьох виступів: на цей момент у нас було десь дев’ять тонн техніки, яку ми перевозили в трьох фургонах: сім динаміків для зали, нова акустична система й мікшерний пульт на 28 виходів, включаючи чотири чотириканальні. На нашу втіху почути результат збиралися повні зали: декількох рекламних анонсів на звороті Melody Maker було достатньо, щоб розкупили квитки на всі чотири концерти.

Попри те, що версія «Dark Side» для живих виступів була гарно пропрацьованою, сам запис розтягнувся впродовж 1972 року, тому що нас постійно відволікали тури, а крім того, і ціла низка інших проєктів: саундтрек для стрічки «Затьмарена хмарами», випуск власного фільму «Наживо в Помпеях», а також концерти з Марсельським балетом Ролана Петі. На щастя, матеріал для «Dark Side» виявився достатньо стійким, щоб пережити всі ці фактори, що відвертали нашу увагу. Ми не сприймали цю гору роботи як тягар, навпаки, це свідчило про те, що ми — професійні музиканти, які ведуть активну діяльність. Після стагнації, яку ми переживали в часи «Atom Heart Mother», перед нами знову конкретизувалося відчуття мети.