«Бізнесмен, який вивозив маріупольців з-під обстрілів, зненавидів їх за ганебність всередині». Журналістка Анна Мурликіна розказує справжні історії про рідний Маріуполь до і після окупації

Засновниця і головна редакторка маріупольського сайту 0629 Анна Мурликіна виїхала з рідного міста 25 лютого 2022 року. Не через війну, напередодні захворіла її мама — потрібна була термінова операція. Попри початок повномасштабного вторгнення, Анна не думала, що їде назавжди, — вдома лишилося все: друзі, будинок, робота. За два з половиною роки, які минули, її життя повністю змінилось. Її команда розвалилась — хтось поїхав за кордон і вирішив не повертатись. Двоє журналістів пішли в ЗСУ. Один з них — Олександр Гуділін — потрапив у російський полон і лишається там досі. Росіяни зруйнували Маріуполь і будують інше місто — з іншими людьми, звичаями і законами. Близький друг Анни, відомий у місті громадський діяч, став колаборантом. Мурликіна стежить за життям Маріуполя, пише про нього на своєму сайті, але визнає, що це вже не те місто, яке вона любила, і вперше зізнається, що не повернеться туди після деокупації. Про нові порядки, найгірше і найкраще, що в людях відкриває війна, Анна розказала «Бабелю» в рамках проєкту «Війна очима журналістів». Повне інтервʼю дивіться на ютубі. Нижче — скорочена версія.

Більшість людей у Маріуполі не думала, що буде повномасштабна війна. Останні місяці перед 24 лютого в місті було багато іноземних гостей і журналістів. Вони очікували побачити БТРи на вулицях, мішки з піском, але нічого не було. Просто прекрасне сонячне місто. Люди взагалі не думали про війну.

Коли зараз кажуть про проросійські настрої в Маріуполі, що тут завжди хотіли до Росії — та ніфіга подібного. Люди хотіли жити так багато, як у Москві або в Санкт-Петербурзі. Вони бачили хорошу картинку по російському телебаченню і думали, що так живе вся Росія. Їм хотілося пенсії, як у Росії, зарплати, як у Росії. Київ так не надихав. Думали, що Київ слабкий, а Росія сильна і всемогутня. Це бажання, щоб усі навколо боялись, воно з минулого. Коли ти повністю залежиш від роботодавця, від власника заводу. Ти голосуєш, як він скаже, ходиш на заходи, на які він тебе кличе, бо ти залежиш від нього. Це позбавляє будь-якої ініціативи і накладає відбиток на спосіб мислення.

За Україну в Маріуполі в 2015 році було десь 15 відсотків, більшість була проти. Це дані соціології, яку замовляла нова влада міста, колишня Партія регіонів. У 2019 році, коли ця команда обиралась вдруге, все змінилось, цифри повністю помінялись. Більшість людей, 60 відсотків, які раніше були ні за кого, стали на бік України. Вони бачили, як місто змінювалось, як вкладали ресурси. Але то була тимчасова позиція. Бо люди, які змінюють свої погляди відповідно до того, скільки грошей вклали в місто, вони точно так легко підлаштовуються, коли змінюють прапори. Тому насправді за Росію і за Україну було десь порівну — по 20 відсотків з обох боків. Інші коливались залежно від обставин.

Після 2015-го влада уникала участі у всіх подіях, які стосувались теми України, патріотизму, звільнення Маріуполя від банди «ДНР». Мер їх просто пропускав. Це була показова історія — він під різними приводами виїжджав у Київ. Не хотів асоціюватися ні з чим проукраїнським, тому що за Україну було 15 відсотків. А після 2019 року картина докорінно змінилась. Вони всі надягли вишиванки, бо побачили зміни у суспільстві. Насправді найбільшу роботу з українізації в Маріуполі робив громадський сектор.

Освіта була найслабшою ланкою. У 2014 році директори шкіл відкрили школи для проведення незаконного референдуму. Тільки втручання журналістів цьому завадило. І тоді вже департамент освіти на чолі з Зіновією Дмитрієвою вимушений був заборонити це робити. До речі, зараз вона в окупованому Маріуполі разом із чоловіком відновлює зруйноване місто. Вчителі були найменш гнучкими, вони не хотіли змінюватися, і зараз ми бачимо наслідки в окупованому Маріуполі.

Чоловік, який вивозив містян з-під обстрілів з Маріуполя, зненавидів людей за прояви їхньої ганебності всередині. Це був бізнесмен, який робив усе на свої кошти і потім розказував мені про це в інтервʼю. Він бачив людей, які йому в мікроавтобус запихали телевізори і залишали маму, бо вона не вміщалась. Він бачив, як люди їхали і забирали останню їжу у тих, хто лишався. Людина в стресовій ситуації не стає кращою. Війна, як прожектор, показує, хто є хто, але не змінює людей. Це правда не про маріупольців, а взагалі про людей.

Мій друг, відомий громадський активіст і журналіст Андрій Кіор перейшов на бік Росії — це була особиста зрада. Раніше він був президентом медіахолдингу Ріната Ахметова, фактично керував маріупольським телебаченням. Потім його звільнили. Він намагався робити документалістику. Творча, талановита людина з проукраїнською позицією. Людина, яка зняла фільм про козацький храм у Маріуполі. Він фактично доводив, що місто було засноване козаками, а не греками чи росіянами. Під час бомбардувань у своєму підвалі він прихистив близько 80 людей, забезпечував їх їжею. Вони з доньками там співали і влаштовували концерти. І раптом я дізналась, що він вирішив залишитися і робить пропагандистські сюжети. Його дружина сказала мені, що вони живуть з Україною в серці і що не збираються робити пропаганду російському режиму. Просто хочуть показувати місто, як воно відбудовується. Його призначили прессекретарем першого гауляйтера Маріуполя Костянтина Іващенка, але скоро вигнали. Зараз він ніхто, збирається відкривати рибний магазин.

Після вторгнення аудиторія сайту чітко розкололась на три частини. На тих, хто виїхав з окупації і залишився в Україні. На тих, хто виїхав і поїхав далі за кордон. І на тих, хто залишився в окупації. А потім почалося ще четверте розподілення: ті, хто виїхав з окупації, стали ділитися на тих, хто виїхав на початку повномасштабки і не був у блокаді, і тих, хто виїхав після блокади. Тобто це чотири аудиторії, які зараз майже не розуміють одна одну. Я не знаю, чи можна сказати, що це розділення суспільства, але в цьому стані наша маріупольська громада перебуває зараз. Чотири різні частини одна одну як мінімум не розуміють, як максимум просто ненавидять.

У перші місяці повномасштабки на сайті я лишилась одна. Колеги згодом казали: «Ми тебе зрадили». Спочатку у мене була особиста образа, а тепер її немає. Бо я в 2022-му і в 2024-му — це різні люди. Я навчилась розуміти людей і причини, з яких вони щось роблять. Саме це, коли ти починаєш витягувати з себе борця за Україну і залишаєшся просто людиною, дає сили пробачати.

Маріуполь не втрачено. Якщо або коли буде деокупація, люди швидко змінюватимуться. Що довше триває окупація, то менше вона подобається тим, хто її вітав. Просто людям складно це визнавати. Вони шукають аргументи на свою користь, щоб тільки не визнавати, що помилились. Такий аргумент більшість у Маріуполі знайшла. Вони кажуть, що той бардак, хаос і правовий нігілізм, які там панують, це тому що вони — «ДНР», а не справжня Росія. Що спершу їх приєднали туди, а лише потім включили в Росію. От якби напряму, все було б добре.

У Маріуполі вже інші люди. Вони приїхали з Лисичанська, Єнакієвого, з Луганська. Побачили порожній будинок, домовились із власниками про довіреність, що можуть там жити. Приїздять башкири, росіяни, щоб купити нерухомість біля моря. Це інший всесвіт.

Пенсіонерів Росія купила високими пенсіями, а для молоді там нема роботи. Пенсії там вищі, ніж навіть у Росії, — 25—30 тисяч рублів, тобто 10—15 тисяч гривень. А робота там тільки будівництво, але це для чоловіків. Жінкам, якщо ти не вчителька або лікарка, роботи немає.

Мобілізації в місті немає. Путін боїться цих територій. Боїться людей, тому поки не чіпає. Чоловіки разом із російським паспортом зобовʼязані скласти присягу на вірність Росії і стати на військовий облік. Без цього громадянства не буде. І нова «фішечка»: коли хтось із наших намагається повернутися в окупацію через аеропорт «Шереметьєво», їм почали ставити там питання: «Чи будете ви ставати на облік, іти до війська і захищати Російську Федерацію?». Якщо ні, відмовляють у пропуску. Я думаю, що все одно цим закінчиться.

Брехня заради виживання в окупації стає нормою, і нам буде важко з цим боротись. Нещодавно в телеграм-бот нашого сайту написала вчителька. Вона працює в Маріуполі в окупації, і учні у неї запитали: «От ви кажете, що тут людей вбивала Україна. Ну ми ж то з вами знаємо, що це робила Росія». І вона відповіла, що так просто безпечно казати, «тому, дітки, ми з вами будемо казати, що всіх вбила Україна».

Я не повернусь у Маріуполь після деокупації. Приїду налагодити роботу сайту, щоб створити нову редакцію з молодих, креативних, прогресивних людей, але жити там не зможу. Мій молодший син, йому 11 років, дуже великий патріот. Не уявляю, як посаджу його за одну парту з дитиною, яка зростає під російськими триколорами, яка в класі має «парту героя». Він буде постійно битись. Не хочу йому такого життя.

Мене бісить несправедливість. Мені хочеться сильно зазирнути в очі тим, хто займає чуже житло і будує там карʼєру. Хочеться, щоб відновилась справедливість. І це розʼїдає зсередини.

Незалежна журналістика вчить робити правильні висновки. Підтримайте «Бабель»: https://babel.ua/donate