У концтаборі Аушвіц дружина коменданта створила ательє мод, в якому працювали єврейки. Як вони шили одяг для перших осіб нацистської Німеччини й таємно чинили опір — читайте у «Кравчинях Аушвіцу»

Восени 2024 року виходить книга Люсі Адлінґтон «Кравчині Аушвіцу». Адлінґтон — англійська письменниця, вивчає історію одягу і колекціонує вінтажне вбрання. У своїх книжках пише про життя та моду часів Другої світової війни. У новій книзі вона розповідає про «Верхнє ательє» — будинок мод у концтаборі Аушвіц, в якому єврейки шили одяг для високопосадовців Третього Рейху. «Бабель» з дозволу видавництва «#книголав» публікує уривок з книги — про те, як єврейка, яка народилась на території сучасної України (Закарпаття), потрапила в це ательє і разом з іншими кравчинями таємно чинила опір.

Ательє мод в Аушвіці? Сама ідея є мерзенною аномалією. Я була ошелешена, коли вперше натрапила на згадку про так зване «Верхнє ательє», досліджуючи зв’язки між гітлерівським Третім Райхом і індустрією моди для написання книжки про міжнародну торгівлю текстилем у воєнні роки. Така майстерня була відображенням цінностей, закладених в основу Третього Райху, а саме — привілеїв і вседозволеності, переплетених з мародерством, виродженням і масовими вбивствами.

Швацьку майстерню в Аушвіці створив не хто інший, як Гедвіґа Гьосс, дружина коменданта концтабору. І ніби це поєднання ательє мод з масовим винищенням людей було недостатньо гротескне саме по собі, до всього вражає й особистість самих працівниць: більшість з них були єврейками, позбавленими власності й депортованими нацистами, приреченими на знищення в межах «остаточного вирішення єврейського питання». До них доєдналися комуністки-неєврейки з окупованої Франції, яким судилися ув’язнення і страта за опір нацистам.

Ці стійкі поневолені жінки розробляли, кроїли, шили й прикрашали одяг для фрау Гьосс та інших дружин есесівців, створюючи красиві вбрання для тих, хто їх зневажав як «підривників» і «недолюдків». Це були дружини чоловіків, активно залучених до винищення всіх євреїв і всіх політичних ворогів нацистського режиму. Для кравчинь в аушвіцькому ательє шиття було захистом від газових камер і печей.

***

Неймовірно, але одна з жінок, яка належала до групи кравчинь, досі жива й здорова, і готова до розмови — унікальна очевидиця місця, яке стало уособленням потворних суперечностей і жорстокості нацистського режиму. Пані [Браха] Когут, якій на момент нашої зустрічі виповнилося 98 років, ділиться історіями ще до того, як я встигаю поставити запитання. Її спогади варіюються від того, як у дитинстві її обсипали горіхами й цукерками під час єврейського свята Сукот, до того, коли вона бачила, як есесівець в Аушвіці зламав лопатою шию її шкільної подруги просто за те, що вона розмовляла під час роботи.

Браха була сільською дівчиною, яка народилася в селі Чепа на високогірʼях Карпатської Русі (нині — Закарпаття, Україна). Ця частина міжвоєнної Чехословаччини розташовувалася далеко від індустріальних центрів, тому місцеві мешканці займалися переважно сільським господарством. Маленькі містечка й села цього регіону вирізняла наявність власного мовного діалекту, звичаїв і навіть свого неповторного стилю місцевої вишивки.

***

Із десяти тисяч жінок у Біркенау щонайменше пʼятсот були гарними швачками, однак без звʼязків у них не було жодного шансу.
Браха Беркович

«Тебе викликають» — слова, які цілком можна почути у звичайному житті. Однак для вʼязня системи концентраційних таборів такий виклик, як правило, за номером міг означати й останній крок перед кінцем. Якось на початку літа 1943 року за номером викликали Ірен Райхенберґ — 2786.

Виділення з натовпу зазвичай не віщувало нічого доброго і в кращі часи — було значно розумніше не привертати до себе увагу охоронників-есесівців, — утім, коли Ірен почула свій номер, вона зробила крок уперед, очікуючи найгіршого. Тоді їй було байдуже, що буде з нею, вона досі оплакувала смерть своїх трьох сестер — Фріди, Йолі та Едіт, і вважала б загибель спасінням.

Ірен відправили до адміністрації Біркенау, розташованої поруч із нині сумнозвісним цегляним входом до табору. Там її роздягнули й оглянули лікарі, а потім спитали:
— Хто ти за фахом?
— Кравчиня, — відповіла вона.
Ця проста відповідь урятувала їй життя.

Ірен відправили до невеликої групи обраних швачок нового ательє мод, заснованого в Аушвіці Гедвіґою Гьосс. Воно називалося Obere Nähstube, себто «Верхнє ательє». [Опинившись у майстерні, Ірен переконала її очільницю запросити на роботу Браху].

До осені 1943 року у «Верхньому ательє» працювало вже не дві, а 15 жінок; згодом їх стане ще більше. У той час як есесівці відбирали людей на смерть, Марта відбирала собі помічниць, щоб підвищити їхні шанси на виживання. Очікувано, першими вона брала тих, кого знала сама. Саме так у таборах працювали привілеї. Мережа звʼязків, а саме «протекцій», мала вирішальне значення.

***

Хай би яким був початковий рівень їхніх швацьких навичок — фахівчиня чи учениця, під керівництвом Марти жінки «Верхнього ательє» здобули репутацію елітних професіоналок. Їхні професійні досягнення є тим більш вагомі з огляду на середовище, у якому їм довелося працювати.

Майстерня розташовувалася на верхньому рівні підвалу в Штабсґебойде. Коли Гедвіґа Гьосс та інші високошановані есесівські клієнтки відвідували ательє, вони бачили чистих, охайних швачок, які сиділи навколо довгого робочого столу й виконували ручну роботу у світлі двох вікон та електричних ламп. Відвідувачки консультуватися з Мартою так, наче безневинно обговорювали новинки моди у звичайному ательє.

Найдивовижнішим було те, що як капо Марта Фукс отримувала замовлення на пошиття одягу далеко з-поза меж табору — із самого серця Третього Райху. Гуні було відомо про секретну книгу, в яку записували деталі замовлень від «перших осіб нацистської Німеччини». Можемо лише здогадуватися, чиї імена були в цій книзі замовлень і чи знали ці люди, що їхні замовлення виконували увʼязнені в Аушвіці євреї. Наразі в обʼємистих архівах державного музею Аушвіц-Біркенау такої книги «модних» замовлень немає. Найімовірніше, її знищили під час хаотичної чистки компрометувальних матеріалів в Аушвіці в січні 1945 року, що мала на меті стирання доказів усієї табірної документації.

***

Дух згуртованості, прихисток і змістовна робота допомогли Ірен відновити віру в себе. Завдяки напівцивілізованим умовам «Верхнього ательє» вона вже не почувалася зведеною до низького статусу безіменного номера. Ірен досі оплакувала смерті своїх сестер — Фріди, Йолі та Едіт, однак тепер вона мала нову родину — подруг. Більше не було жодних спроб самогубства й «походів до дроту». На зміну відчаю прийшла стійкість.

Стійкість спричинялася до непокори. Кравчині більше не були заляканими безіменними жертвами. Вони почувалися людьми.

Якось Гедвіґа Гьосс прийшла на примірку до майстерні й привела із собою молодшого сина Ганса-Юрґена. Здавалося, маленькому шестирічному хлопчикові сподобалося відвідувати ательє. Жінки, без сумніву, також залюбки гратися з дитиною, поки його мати була зайнята. Імовірно, він нагадував їм про вбитих братів і сестер або навівав думки про своїх дітей, яких вони колись сподівалися народити.

Того дня для швачки Лулу Ґрюнберґ, молодої словацької єврейки з пустотливими очима, напруга була надто сильною. Поки Гедвіґа з Мартою були в примірочній, Лулу раптом скочила на ноги, обмотала мірну стрічку навколо шиї хлопчика й прошепотіла йому угорською: «Незабаром вас усіх повісять — твого батька, матір і всіх решту». Наступного дня Гедвіґа прийшла на чергову примірку і сказала: «Не знаю, що сталося із хлопчиком. Сьогодні він зовсім не хотів іти зі мною!»

***

На території усієї аушвіцької зони інтересу увʼязнені й цивільні створювали таємні мережі, мета яких полягала в підриві режиму есесівців. Для більшості актів супротиву істотне значення мала секретність, тож інформація про рухи опору, цілком очікувано, є фрагментарною. Вести записи було майже неможливо, рівень виживання був непевний, а самі учасники підпілля навіть після війни неохоче розповідали про свою діяльність. Багато таємниць Марта забрала із собою у могилу.

Утім, під заступництвом Марти ательє в Аушвіці стало прихистком, який рятував не лише швачок, а й інших ув’язнених. Ширше залучення Марти до руху опору проходить сріблястими нитками крізь каламутне плетіння життя в Аушвіці.

Будь-який вид опору у всесвіті концентраційного табору потребував хоробрості. У разі викриття учасникам загрожувала смертна кара. Чинити опір можна було по-різному — від спонтанного бунту до тихих жестів щедрості й солідарності. Цікаво, що одяг також часто відігравав важливу роль в опорі, зокрема давав змогу зігрітися, слугував приємним подарунком або тим, у чому можна сховатися, а також допомагав змінити зовнішність.

Жести щедрості й солідарності також допомагають незалежним медіа. Підтримайте нас: https://babel.ua/donate