«Найважливіше на місці обстрілу — людина». Фотограф Георгій Іванченко третій рік документує війну. Ми поговорили про роботу в Бахмуті, першу зустріч зі смертю і чи можна фотографувати загиблих

До повномасштабної війни фотограф Георгій Іванченко займався стріт-фотографією. Вже 25 лютого 2022 року він опублікував свої перші світлини, повʼязані з війною. На них — прощання у Львові хлопця з дівчиною, яка їхала від війни за кордон. Відтоді Іванченко обʼїхав усю лінію фронту, зафіксував безліч російських воєнних злочинів, а під час боїв за Бахмут — два тижні жив у місті. Його світлини регулярно публікують західні агенції та медіа, зокрема Washington Post і Associated Press. Ми зустрілися з Георгієм у Харкові, щоб поговорити для проєкту «Бабеля» «Війна очима журналістів». Повну версію розмови дивіться на нашому ютуб-каналі. Тут — короткі тези розмови.

На третій рік війни люди побачили дуже багато — зараз їх значно менше чіпляють болючі світлини з війни. Щоб показувати війну дещо інакше, я почав використовувати спалах — підсвічувати те, що є в тіні. Згодом спробував у ролі обʼєктива використовувати дверне вічко. Це дуже незвично викривлює простір і показує все абсолютно під іншим кутом. Утім, важливо і просто продовжувати знімати війну. Хоча б тому, що за роки ці фото можуть стати документом і фіксацією подій.

Я намагаюся фотографувати усі обстріли Харкова, принаймні якщо до місця удару їхати не більше 20 хвилин. Саме тоді на місці «прильоту» відбувається усе найважливіше, кульмінаційне й жахливе: там є поранені, рятувальники. Найважливіше, що треба робити після «прильотів», це рятувати поранених. А з мого боку — зняти це. Бо часто як наслідки прильотів показують розбиті будинки, вирви тощо. Але найважливіше і найжахливіше у цьому всьому — людина. Це показує, що це не просто розтрощена будівля, а людина, жертви.

Коли після обстрілу спалахує пожежа, я намагаюся триматися якомога ближче до пожежників. На моєму обʼєктиві немає зуму, тому я маю бути близько, часом — всередині будівлі. Були випадки, коли кімната повністю наповнювалась димом, вихід тимчасово був заблокований, а ми з рятувальниками були без протигазів. Іноді здавалось, можна не вибратись. Втім, лише так можна насправді передати все, показати реальність і людину, яка ліквідовує пожежу.

На війні немає чіткої межі між тим, що можна фотографувати, а що ні, — все дуже ситуативно. Фотографувати загиблих після обстрілів — важливо. Питання у тому, чи показувати обличчя загиблої людини. Наприклад, у червні 2024-го я знімав наслідки обстрілу центру Харкова, коли на зупинці загинула жінка. Вона була накрита ковдрою. Я вирішив сфотографувати лише її яскраві червоні туфлі і ноги, які лежали на бордюрі. І цього вже достатньо, аби зрозуміти, що це трагедія. Втім, особисто я не можу знімати поховання. Для мене це щось дуже важливе, але водночас дуже особисте.

Фотографувати поранених важливо, навіть якщо людина не дала чіткого дозволу. По-перше, місця «прильоту» чи зона бойових дій — це часто хаос, тому майже неможливо про це запитати. Часто у цьому хаосі достатньо зорового контакту, тобто щоб людина просто візуально ідентифікувала фотографа. По-друге — якщо чекати підтвердження, то таких фотографій просто не існувало б і люди не бачили б того, що відбувається. Звісно ж, не варто фотографувати, якщо прямо просять не знімати, але таких випадків одиниці.

Фотографувати війну — важливо, як і писати про неї репортажі, історії та розслідування. Цим ми і займаємось, тому — підтримайте «Бабель»: https://babel.ua/donate