У 1959 році Дніпро закрили для іноземців, щоб (майже) таємно виробляти космічні ракети і катувати в психлікарні засуджених. Як тоді жило місто? — читайте в новій книзі «Дніпро»

Восени 2024 року виходить книга Андрія і Тетяни Портнових «Дніпро. Біографія великого міста в степу». Андрій — професор історії України в університеті Віадріна, Тетяна — наукова співробітниця Дніпропетровського національного історичного музею імені Дмитра Яворницького й Інституту славістики Потсдамського університету. У книзі вони розповідають про події, міські образи та особливості життя в місті на Дніпрі за різних історичних часів. «Бабель» з дозволу видавництва «Віхола» публікує уривок з книги — про те, як уряд закрив Дніпро (тоді Дніпропетровськ) для іноземців, щоб таємно розробляти космічні ракети.

Нові Атени, Січеслав, південний Манчестер, столиця застою, серце України — це все метафоричні назви, які в різний час вживали на позначення міста на Дніпрі. Офіційні назви цього населеного пункту також не раз змінювалися. Імперський «Катеринослав» кінця XVIII століття з першої спроби протримався менше десяти років. «Новоросійськом» місто офіційно називали в 1796–1802 роках. Радянська влада 1926 року — із низки запропонованих варіантів — обрала «Дніпропетровськ», як поєднання імені більшовика Григорія Петровського й назви річки, на якій стоїть місто. Через сто років прізвище Петровського з назви міста зникло. А Дніпро залишився.

Цю книжку ми писали як наукову синтезу, що, сподіваємося, буде зрозумілою читачеві без спеціальної історичної підготовки чи краєзнавчих знань про Придніпров’я. Водночас ми прагнули запропонувати нові ракурси опису різних історичних подій, залучити незнані дотепер джерела — тобто створити текст, цікавий і для знавців міської історії.

Закрите місто відкритого космосу

Захист військових таємниць через обмеження доступу сторонніх осіб не був суто радянським винаходом. Перші секретні міста для виробництва атомної зброї створили під час Другої світової війни в США. Аналогічні поселення невдовзі з’явилися і в СРСР, найвідомішим серед них став Арзамас-16— місце народження радянської атомної бомби.

Це були так звані закриті адміністративно-територіальні одиниці — невеличкі, спеціально створені локації, не позначені на жодних картах, недоступні навіть для радянських громадян. Зрозуміло, що подібна модель закритості у випадку такого великого міста, як Дніпропетровськ, була неможлива. Тож він потрапив до іншої категорії— так званих «умовно закритих міст», яка передбачала заборону на будь-які публічні згадки про стратегічні об’єкти та на в’їзд громадян інших країн.

Наприкінці 1970-х Дніпропетровськ став найбільшим з одинадцяти офіційно закритих для іноземців міст УРСР. «Закритий» статус у Дніпропетровській області мали й Жовті Води— місто, де було підприємство з видобутку уранової руди. Офіційно Південмаш виробляв трактори, які справді щороку масово сходили з конвеєра. Але для містян основна продукція заводу не була жодною таємницею.

Майбутній головний конструктор і начальник КБ Південне Володимир Уткін (1923–2000) так пригадував свій перший приїзд до Дніпропетровська: «Приїжджаю я туди у 1952 році як випускник Ленінградського автомеханічного інституту й несміливо питаю: Де тут автозавод знайти? Хлопчики хутко перезираються й кажуть: «А, ракетний? Та ось там-то і там-то».

У 1959 році Дніпропетровськ став закритим для іноземців, зокрема з країн соціалістичного табору. Зустрічі та спілкування з іноземцями для пересічних дніпропетровців стали можливими лише за межами міста. Навіть коли йшлося про спілкування абсолютно умовне — на концерти іноземних виконавців городяни їздили до інших міст, переважно автобусом у сусіднє Запоріжжя, а на футбольні матчі єврокубків — до Кривого Рогу.

Нагод для таких поїздок місцевим футбольним уболівальникам не бракувало. Перейшовши під опіку Південмашу, що означало щедре фінансування, місцевий футбольний клуб «Дніпро» двічі, у 1983 та 1988 роках, ставав чемпіоном СРСР. Аби мати формальну підставу не приймати вдома іноземні команди, зведений на кошти Південмашу неподалік від самого заводу чудовий стадіон «Метеор» був визнаний таким, що не відповідає вимогам до міжнародних змагань.

Створення надважливих режимних підприємств де-факто підвищувало статус міста. У випадку Дніпропетровська ішлося без перебільшення про «місто союзного значення», ключові підприємства й університет якого були підпорядковані московським, тобто загальносоюзним міністерствам. На Південмаші та в КБ Південне працювало понад 50 тисяч співробітників— більше, ніж на всіх металургійних підприємствах міста разом узятих.

Відповідно, за Дніпропетровськом закріпилася репутація центру інженерних інновацій та міста технічної інтелігенції. Один із працівників КБ так описав місце своєї праці: «Величезні корпуси КБ, вщент заповнені інтелігентними, висококваліфікованими інженерами, у кожного свій власний стіл, логарифмічна лінійка, готовальня і креслярський комбайн, і усі цілеспрямовано, з ранку до пізнього вечора працюють над створенням «фантастичної» ракетної техніки». Південмаш став не лише основним будівничим житла для своїх співробітників, а й— за поширеною радянською практикою— спонсором мало не всіх великих міських об’єктів— від аеропорту до театру опери та балету.

Загальне покращення рівня життя та добре продовольче постачання Дніпропетровська дехто з містян теж напряму пов’язував із ракетним виробництвом. За міськими переказами, перед приїздом до Дніпропетровська делегації зі Свердловська (сучасного Єкатеринбурґа) з магазинів поприбирали «зайве», щоб уникнути небажаних чуток.

Зворотнім боком «закритості» стали шпигуноманія та жорсткіші обмеження будь-яких контактів із закордоном, що подеколи набирало відверто дискримінаційної форми. Наприклад, неписані інструкції забороняли приймати на фізтех радянських громадян, у документах яких була вказана єврейська національність. Для єврейської громади міста його закритість означала додаткове ускладнення контактів із навколишнім світом і поступове завмирання релігійного життя.

***

«Закритість» Дніпропетровська була використана радянською владою і для протиправних практик карної психіатрії. Створена в 1968 році Дніпропетровська спеціалізована психіатрична лікарня з суворим наглядом стала основним місцем утримання та примусового лікування засуджених «за антирадянську діяльність».

Інколи таких «пацієнтів» відправляли й до обласної психіатричної лікарні в приміській Ігрені. Свій досвід у цьому закладі описав український дисидент, інженер київського Інституту кібернетики Леонід Плющ (1938–2015), засуджений 1973 року до примусового лікування з типовим діагнозом «млява шизофренія». На відміну від в’язниці, де вирок принаймні був фіксованим, в’язень психлікарні цілковито залежав від ласки лікарів та КДБ: «Невролептики та щоденні сцени притуплювали мене інтелектуально, морально й емоційно. Лікування та режим у психушці, як я побачив на власному прикладі, призначені відразу зламати людину і знищити її волю до опору».

Описати побачене Плющ зміг тому, що міжнародна кампанія на його захист змусила радянську владу відпустити його в 1976 році за кордон. Жертвами примусового лікуванні в Дніпропетровську були й інші незгодні з партійною політикою, а також люди, які намагалися втекти з Радянського Союзу. Наприклад, на такому «лікуванні» в Дніпропетровську опинився після невдалої спроби перетину фінського кордону (1974) молодий робітник з Кривого Рогу Олександр Шатравка.

Наша «молода робітниця» Соня теж з Кривого Рогу. Ваша підтримка додає їй сил і натхнення знаходити для вас цікаві уривки: https://babel.ua/donate