Ганна Мамонова вже два роки документує воєнні злочини. Ми з нею поговорили про зневіру постраждалих, хамство слідчих і про те, чому росіяни катують

За два з половиною роки великої війни російські військові скоїли понад 137 тисяч воєнних злочинів. Опрацювати великий масив свідчень про них правоохоронцям допомагають документатори. За попередньо затвердженими протоколами вони опитують жертв і свідків і передають матеріали в Офіс генерального прокурора. Саме цим уже другий рік займається Ганна Мамонова — колишня репортерка «Бабеля», документаторка в «Лабораторії журналістики суспільного інтересу». Вона документувала російські авіаудари та депортацію в Бородянці, дослідила мережу катівень на Херсонщині та екологічні наслідки підриву Каховської ГЕС. Ми записали з нею інтерв’ю для ютуб-каналу «Бабеля». Це — короткі тези нашої розмови.

Аж до середини 2023 року потерпілі й свідки воєнних злочинів активно розповідали про пережите документаторам і правоохоронцям. Проте зараз дедалі менше людей дають свідчення. На початку великої війни людям важливо було виговоритися. Вони стикнулися з таким стресом і горем, що їм необхідно було говорити про це, щоб просто переосмислити. Із часом ці злочини стали очікуваними, а зло — буденним.

До того ж люди бояться відповіді росіян. Хтось боїться, що за свідчення росіяни вдарять дроном по їхньому будинку, у когось багато рідних в окупації. На окупованій частині Запорізької області росіяни брали в полон родичів тих, хто свідчив про злочини. Був випадок, коли людям на підконтрольній Україні території росіяни дзвонили, щоб вони чули, як їхню рідну людину катують.

Утім, люди дедалі рідше бачать сенс давати свідчення. Насамперед — через бездіяльність правоохоронців. Це правда, що будь-яка правоохоронна система не впоралася б з такою кількістю злочинів. Але потерпілі й родичі загиблих скаржаться на те, як з ними спілкуються. Правоохоронці можуть нахамити людям, не відповідати на дзвінки, не давати необхідних довідок.

Часто складається враження, що правоохоронцям байдуже або вони не розуміють, що працюють із жертвами воєнних злочинів. Їм нерідко бракує людяності. Іноді потерпілі бачать, що злочини проти них не розслідують — слідство не закрите навіть по тому, що сталося в Бородянці.

Багато колишніх бранців теж стикнулися з бюрократією. Через помилки в Бородянці люди по два-три рази здавали ДНК-тести, щоб ідентифікувати своїх рідних, іноді — здавали ці дорогі тести власним коштом. Буває, що людям важко отримати документ-підтвердження, що вони були в полоні. Я маю приклад двох людей, які разом були в полоні. Після звільнення вони зібрали однакові документи і обоє давали свідчення. Але одному дали статус полоненого і виплатили 100 тисяч гривень, другому — відмовили.

За місяць ми опитуємо десятки свідків і потерпілих. Зараз ми зосередились на подвійних обстрілах (дабл-тапах) і скидах з дронів по цивільних. Останнє — доволі нове явище, яке почалось на Херсонщині та стало поширеним на узбережжі Дніпра і на Покровському напрямку. Люди кажуть, що не можуть вийти на вулицю навіть погодувати собаку — дрони постійно в повітрі. Одна жінка на Херсонщині взагалі за пів року пережила вже три атаки дронами: вибухівку скидали на її машину, на її будинок і на її льох.

Документувати воєнні злочини — боляче, складно і виснажливо. Трапляються такі історії, після яких я кожні годину-дві інтуїтивно мию руки, настільки це важко. Деякі історії потім сняться, ти не можеш про них говорити. Я два роки не могла повернутись у Бородянку. Лише зараз я відчуваю, що якось пережила цю історію і вона мене потроху відпускає.

Утім, я документую воєнні злочини, бо зараз не можу робити нічого іншого. Це допомагає і мені пережити власний досвід, повʼязаний з війною. Я народилась і довго жила в Луганську. За ці два роки я почула від потерпілих дуже багато того, що хотіла почути протягом восьми років. До початку повномасштабного вторгнення я часто відчувала байдужість щодо окупованих територій [Луганської та Донецької областей]. До вторгнення мало хто розумів, як це — коли твій дім окупований. Дехто ще й казав, що ми самі цього хотіли, та це не так.

Частина колишніх полонених розповідають, як після кількох тижнів катувань окупанти змінюють ставлення і спілкуються наче з приятелями. Тобто спочатку людину два-три тижні дуже сильно бʼють, катують струмом, скоюють сексуалізовані злочини. А потім починають спілкуватися «по-свояцьк». Кати вже починають щось розповідати про себе, свої родини, захоплення. Я досі для себе шукаю відповіді, як можна спочатку тижнями катувати, а потім настільки по-іншому розмовляти.

Я не можу це пояснити, але я збагнула, що для росіян катування інших — це не про фізичне задоволення і не про садизм. Я думаю, що для них це просто робота. Мабуть, вони все життя росли в таких умовах і взагалі не розуміють, що таке нормальне ставлення один до одного, що таке любов, що таке повага. Тому те, що ми не можемо собі пояснити, для них — норма і стандарт життя.

Ми віримо, що всі воєнні злочинці будуть покарані. Це неможливо без незалежної журналістики, розслідувань та історій. Підтримайте роботу «Бабеля»: https://babel.ua/donate