«Нам розповідають, що тільки в Москві люди добре живуть, але ні. І хрін поймеш, навіщо їм війна». Комбат Андрій Підлісний розповідає про перші дні й місяці Курської операції

Курська операція ЗСУ почалась у серпні 2024 року. Шостого числа українські війська перейшли кордон в районі російської Суджі та зайняли кілька сіл, а дванадцятого головком Олександр Сирський заявив, що ЗСУ контролюють 1 000 квадратних кілометрів російської території. Згодом частину територій Росія повернула і пішла в контрнаступ. Зараз на Курському напрямку, за словами президента Володимира Зеленського, майже 45 тисяч російських військових. Тридцятирічний майор ЗСУ Андрій Підлісний командує 409 окремим стрілецьким батальйоном. Він зайшов на Курщину в перший день операції та воював там два місяці. Підлісний воює з Росією з 2014 року. Після повномасштабного вторгнення звільняв Миколаївську і Херсонську області, воював на Донеччині та Луганщині. На територію Росії таким чином він потрапив уперше і каже, психологічно така війна простіша. Про свій досвід на Курщині він розповів «Бабелю». Ось головне.

Конкретно я дізнався про Курську операцію за пʼять днів до її початку. Командування озвучило весь замисел, а я поділився інформацією далі. Спершу це було геть вузьке коло — усього дві-три людини. Із кожним днем кількість збільшувалась. Бійці знали, що буде якесь переміщення, готувалися, але не знали, куди, що і як. Тобто особовий склад дізнався лише напередодні, за пів дня до початку операції.

Настрої були різними: дехто нормально сприйняв наказ зайти в Курську область, дехто відмовлявся його виконувати. Почали говорити, що «це не наша територія», «ми туди не підемо», «ми давали присягу про захист власних кордонів, а не про посягання на кордони інших». Я поїхав на позиції, щоб поговорити особисто. Там були проблеми зі вживанням алкоголю, тому я переселив їх з будинків в окопи та бліндажі. Головне в такій движусі визначити заводілу, хто підбурює народ. Зазвичай це дві-три людини. Ти їх бачиш одразу — вони поводяться провокативно, інколи підбухані. Я прийшов, розповів, що на нас чекає, наголосив, що війна на чужій території в чомусь морально навіть легша — це не твої будинки знищують, не на твої поля прилітають бомби. Розповів, що ми не перші йдемо, найважчу роботу на себе беруть десантники. Нам просто потрібно буде їм допомогти. Що все це буде контрольовано, із прикриттям дронів, артилерії, що в них будуть командири, що їх ніхто просто так кидати не буде — вони цього боялись.

Я завжди використовую «метод бутерброда», мене цього навчили в Литві. Спочатку кажеш щось хороше, хвалиш, потім даєш трохи прочухана, роздупляєш, що треба взяти себе в руки, що якщо всі складемо зброю, будем шукати, де легше, втратимо те, що маємо. І на кінець розмови знову даєш шматочок добра. Кажеш, що віриш в них, дякуєш. Але без зайвого пафосу, бо мобілізовані старшого віку швидко викупають, коли їм п*здять.

Безпосередньо перед операцією, коли дали бойовий наказ, вони знову вперлись і всі пішли у відмову. А коли від них поїхала перша група, вони побачили, що не все так страшно, і теж підтягнулись. Навіть один заводіла потім теж нормально движував. «Обмежено придатні», на яких я навіть не сподівався, воювали. Їх найбільше на початковій фазі зайшло в зону бойових дій. Підрозділ, де потенційно мало бути найбільше відмовників, зрештою був одним з найкращих.

Росіяни розуміли, що ми готуємо наступ, щонайменше за чотири дні. Але їхнє керівництво навіть не спробувало нас зупинити. Першими йшли десантники, ми мали рухатися за ними. Вони виходили за маршрутами, але не зачищали населені пункти — це лягло на наші плечі. У перший день батальйон жодних рухів не здійснював.

Я розумів, що в Курській області будуть великі проблеми зі звʼязком: старлінки й мобільна мережа не працювали. Тому першим ділом я взяв звʼязківця, і ми поїхали на ворожу територію, знайшли місце під розгортання ретранслятора. Це була вежа, яку раніше використовували росіяни, там був їхній вузол звʼязку. Ще до того як мої підрозділи перетнули кордон, у нас був налагоджений звʼязок.

На другий день ми зайшли в лісосмуги неподалік російських сіл Новоіванівка і Леонідово. На третій день були в самому Леонідові та зайняли лісосмуги біля Кремʼяного. На четвертий день пішли на нього в наступ. Десь за тиждень ми стали в оборону, замінювали підрозділи суміжників в районі Ольгівки, Жаболовки, Дуровки й Вітряного. Я особисто переважно не брав участі у штурмових діях. Керував боєм з КСП роти або батальйону, їздив між позиціями. Але на другий чи третій день ми з хлопцями йшли на Леонідово. Дорогою нас закидали касетними боєприпасами, убили водія, який сидів у мене в автівці. Усіх інших або взагалі не зачепило, або поранило. Нам дуже пощастило. Російські телеграм-канали виклали відео цього обстрілу і заявили, що російська армія знищила там 20 чи 30 людей і сім броньованих машин, насправді там було чотири пікапи.

В основному наші зіткнення були в районі Кремʼяного. Там стояв «Ахмат», «вагнерівці» та морська піхота. Мій стрілецький батальйон складається з «дідів», тому ми просувались максимально обережно — виключно під прикриттям танка або артилерії. На початку — тільки в темну пору доби, щоб мінімізувати ризики. Піхота або аеророзвідка виявляли противника, мінометники або дронники завдавали вогневого ураження. Часто росіяни ховалися в будинках цивільних і навіть перевдягались у цивільний одяг. Ми знищували позицію, заходили туди й крок за кроком просувалися.

У перші дні операції багато клопоту завдала ворожа авіація, піхота особливого спротиву не чинила. Так тривало близько тижня, потім строковики в росіян закінчилися, і наше просування стало повільнішим. Противник підтягнув резерви, нормально став в оборону. Проти нас виступили кваліфіковані бійці, які не збиралися тікати. Це був противник, який маневрував, мав хорошу підтримку артилерії та авіації. КАБи дуже серйозно працювали: за день їх могло бути кілька десятків.

Протягом місяця ми ще якось просувалися вперед, а потім перейшли в оборону. Росіяни підтягнули дуже багато розрахунків БпЛА, зокрема FPV з оптоволокном, які не бере РЕБ. Дрони стали великою проблемою, вони мали їх в безлімітній кількості.

У наші крайні три тижні на Курщині були масові штурми, переважно російської піхоти. Інколи були малі групи, інколи вони йшли по 15—20 людей одночасно, з бронетехнікою. В Ольгівці ми взяли в полон командира штурмової роти. Її розбили, він залишився сам, сховався в якійсь хаті, сидів там тихенько, поки ми його не знайшли. Спочатку спробував видати себе за цивільного, але ми зрозуміли, хто він.

Із цікавого: у Кремʼяному ми захопили російську станцію супутникового звʼязку. Це щось типу нашого старлінка, тільки величезне одоробло, 120 кілограмів. Вкрали в російських морпіхів з-під носа. Обстріляли мінометом, бігом забігли й забрали. Потім старі діди по болотах і по ямах понад пʼять кілометрів виносили цю станцію.

Із цивільними ми інколи перетиналися під час зачисток населених пунктів. Ми їх не чіпали, бо не маємо права вивозити на територію України. Пораненим надавали допомогу. Був кумедний випадок: йшов уздовж села в Новоіванівці, побачив бабку і на автоматі кажу: «Добрий день». Вона так дивно на мене подивилась, я думаю, чого не вітається? А потім до мене дійшло: я ж у Росії. Коли катаєшся постійно в Україну і з України, розмивається розуміння, хто де.

Ландшафт у Курській області Росії нагадує Донбас — це степ і поля. Що мене здивувало — поля оброблені, нормальні села, інфраструктура. Видно, що люди не бідували. Нам розповідають, що тільки в Москві люди добре живуть, але ні, і там нормально жили, і хрін поймеш, навіщо їм ця війна. Ніби такі самі люди, а в голові щось інше.

Для того щоб 409 батальйон і далі успішно виконував завдання, а комбат Андрій Підлісний точно знав, що «все це потрібне не тільки йому», підтримайте збір на авто для його підрозділу. А ось за цим посиланням можна задонатити й іншому бату — на дрони для 82 бригади, яка зараз продовжує битися на Курщині.