Що таке свобода, як її здобути та як виглядатиме вільний світ — міркує історик Тімоті Снайдер. Читайте уривок з його нової книги «Про свободу»
- Автори:
- Софія Коротуненко, Гліб Гусєв
- Дата:
Анастасія Лисиця / «Бабель»
Восени 2024 року вийшла книга Тімоті Снайдера «Про свободу». Снайдер — відомий американський історик, професор Єльського університету, фахівець з історії Східної Європи ХХ століття, який досліджує націоналізм, тоталітаризм і Голокост. Він автор популярного в Єльському університеті курсу «Становлення сучасної України» та загальної концепції проєкту «Українська історія: глобальна ініціатива». У новій книзі Снайдер досліджує, що таке свобода та як її здобути. Для цього він кілька разів приїздив в Україну і розпитував, як українці розуміють свободу. Він поєднав філософські замальовки про сенс свободи, історичні епізоди й розповіді про моменти своєї біографії, що вплинули на нього як на людину та історика. «Бабель» з дозволу видавництва «Човен» публікує уривок з книги з роздумами Тімоті Снайдера.
Я приїхав до України, де точиться війна, поки писав цю книжку про свободу. Тут предмет моєї роботи повсюдно відчутний на дотик. Через місяць після початку повномасштабного вторгнення я розмовляв з деякими українськими законотворцями: «Ми обрали свободу, коли не втекли». «Ми боремося за свободу». «Свобода вже є вибором».
Так говорили не тільки політики. В охопленій війною Україні, у розмовах із військовими, з удовами й фермерами, з активістками та журналістами я знову і знову чув слово «свобода». І цікаво було ще й те, як про неї говорили. Здається, зважаючи на значну частину країни під геноцидною окупацією, українці мають усі підстави говорити про свободу від, про відсутність зла. Але так не говорив ніхто.
Коли я розпитував, як люди розуміють «свободу», жоден із моїх співрозмовників не сказав про свободу від росіян. Одна українка сказала, що «коли ми кажемо «свобода», то не думаємо про свободу від чогось». Інший співрозмовник вважав, що перемога має бути «заради чогось, а не супроти чогось». Окупанти перешкодили надії, що світ відкриється, що наступне покоління житиме краще, що теперішні рішення вплинуть на подальші роки.
Припинення репресій було доконечне, аби здобути те, що філософи називають «негативною свободою». Але деокупація, усунення кривди, було лише необхідною умовою для свободи, а не її сутністю. Військовий у реабілітаційному центрі сказав мені, що свобода полягає в тому, щоб після війни всі могли втілити свої плани. Ветеран, який чекав на протезування, сказав, що свободою буде побачити усмішку на синовому личку. Молодий захисник у відпустці сказав, що свобода — це діти, яких він хотів би мати. Їхній командир Валерій Залужний у таємній нарадчій кімнаті сказав мені, що свобода — це нормальне життя, сповнене перспектив.
Свобода означала майбутнє, де щось було таким самим, а щось — кращим. Свобода означала життя, яке розвивалося й зростало. У цій книжці я прагну означити свободу.
***
Убивчі накази
Якщо я накажу вам не дати комусь змоги проголосувати, чи буду я здійснювати право на свободу слова? Безумовно, це не так. Якщо озброєний поліцай стоїть перед кабінкою для голосування і розпитує окремих людей, що вони роблять. Навіть очевидніший випадок. Це не свобода слова.
Якщо американський президент намагається здійснити переворот виборів і режиму — це не мовлення, яке треба обороняти. Якщо я накажу вам когось застрелити, хіба я не нестиму відповідальності тільки тому, що так я втілюю своє право на свободу слова?
Якщо Путін посилає сотні тисяч людей, щоб ті скоїли сотні тисяч убивств, чи є його накази свободою слова? Очевидно, ні. Коли диктатор заперечує існування народу — це геноцидна мова ненависті, форма дії, якій треба протистояти. В імперіалістичному есеї, який побачив світ 2021 року, Путін переконував, що в Х столітті трапилися події, які «передвизначили» єдність України та Росії. Це твердження — історично гротескне, адже єдина людська творчість, яку воно допускає впродовж тисячі років і сотень мільйонів людських життів, — дії тирана, який заднім числом випадково обирає власну генеалогію влади.
Путін вважає, що сперечатися з ним, говорити про справжню історію, про століття людських дій і рішень — «русофобно». Російські чиновники та пропагандисти повторюють цю брехню, навіть після того, як росіяни напали на Україну, депортували мільйони людей, зруйнували Маріуполь і вбили приблизно сотню тисяч його мешканців, катували половину містян Херсону, вбивали місцеві еліти та ховали їхні тіла у братських могилах, намагались виморозити всю країну, зруйнувавши енергосистему, і шантажували Африку та Середній Схід, погрожуючи припинити продовольчі поставки.
Коли 2023 року мене запросили поговорити про це на Раді Безпеки ООН, я зауважив, що твердження, мовляв, «українці є русофобами» — елемент російської державної кампанії з винищення цього народу, поряд із запевненнями, що українці — шкідники, звірі, нацисти тощо.
Усі ці речі вигадали в медіамонополії під контролем олігархічної диктатури. Не було людини, правди чи ризику. Ці брехні розповідали лише для того, щоб мати владу і далі коїти геноцид. Коли я це сказав, російський посол не мав чого сказати. Він заходився погрожувати, мовляв, знайде спосіб зі мною розправитися. Це ознака того, що я говорив свобідно.
***
У короткотривалій перспективі Україна має перемогти у війні з Росією. Якщо союзники підведуть Україну, це заохотить тиранів по всьому світу, і розпочнуться схожі війни. У 2024 році та 2028-му Америка потребуватиме президентів та президентських кандидатів, які вірять у підрахунок голосів, а не в державні перевороти. Якщо нам вдасться досягнути цього у 2020-х, ми маємо шанс, що подальше пів століття житимемо в демократичній республіці, яка виправляється.
Нам доведеться відмовитися від імперської немобільності й садопопулізму, а ще — протидіяти расизмові та майновій нерівності. Для цього ми повинні переосмислити свободу, критично поглянути на минуле і переоцінити значення слів «республіка» і «демократія». Ми мусимо спинити кліматичну кризу: якщо цього не зробити, жодна дитина, народжена у 2020-х, не зможе жити у свободі. Щоб до свого трьохсотліття стати домівкою вільних, Америці доведеться прожити пʼять десятиліть без політики катастроф — і без, властиво, катастрофи.
Ми досі сприймаємо інтереси нафтогазових олігархів так, наче вони важливіші за свободу і безпеку всіх інших. Ми досі викопуємо рештки прадавнього життя і спалюємо їх. Ми досі споживаємо енергію, яку залишили по собі сотні мільйонів років життя, і цим пришвидшуємо власний кінець. Нам потрібні сонячні панелі, енергія вітру і маленькі зірки: реакції синтезу на Землі. Синтез може створювати фактично нескінченну енергію без парникових викидів.
Країна, яка у 1960-х за вісім років змогла досягнути Місяця, повинна бути здатною на видобуток енергії синтезу за двадцять, якщо розпочне у 2020-х. Енергетичний ринок — соціальне творіння. Його можна змінити. Якщо перескерувати частиночку нинішніх гігантських нафтогазових субсидій, то синтез, сонце й вітер зможуть очистити наше небо — і наші уми. Всі американські субсидії на видобуток нафти та газу, зокрема доступ до федеральних земель, треба припинити.
Перехід до сталої енергетики можна пришвидшити, якщо вимагати в бізнесів платити за викиди вуглекислого газу. Зібрані кошти можна скеровувати до публічного трасту, приуроченого до трьохсотліття, який щороку четвертого липня виплачуватиме кожному американському дорослому по $2 076,35.
Послаблення загрози катастрофи утверджує наше право на життя. Стримування політики катастрофи служить справі свободи. Якщо робити це в такий спосіб, кожна американська родина буде мати привід для свята на День незалежності.
А ще справі свободи служить незалежна журналістика, якій потрібна ваша підтримка: https://babel.ua/donate