Зараз Чехія допомагає Україні воювати з Путіним, а колись самотужки протистояла іншому диктатору — Гітлеру. Як жила Чехословаччина перед його нападом і що таке «ржопики»? Уривок з книги «Коли спалахне війна?»

Восени 2024 року вийшла книга Пйотра Маєвського «Коли спалахне війна? 1938. Аналіз кризи». Маєвський — польський дослідник новітньої історії, професор Варшавського університету. З 2008 до 2011 року був радником прем’єр-міністра Польщі Дональда Туска. У книзі Маєвський розповідає про події напередодні нападу Адольфа Гітлера на Чехословаччину. «Бабель» з дозволу видавництва «Локальна історія» публікує уривок з книги — про три цікаві події: хокейну перемогу чехів над німцями; зустріч чеського чиновника з зухвалим журналістом, який розповів про плани Гітлера напасти і на чехів, і на поляків; оборонні споруди чехів, частину з яких вони пестливо називали «ржопиками».

20 лютого 1938 року, Прага.

Невдовзі після полудня, коли чехи саме закінчували свій недільний обід, і в багатьох домівках увімкнули приймачі, налаштувавши їх із цікавости на берлінську радіостанцію, з динаміків почувся хрипкий, збуджений голос і казна-як сформульовані речення, котрими з енергією кулемета вистрілював в ефір чоловік, якому, безперечно, бракувало формальної освіти та досвіду.

Деякі слова він намагався проказувати по-прусськи, але його німецька вимова здалася чехам дивно знайомою. Особливо в тих, хто служив у цісарсько-королівській армії, виникло непереборне враження, ніби вони знову слухають розлюченого австрійського фельдфебеля, який на касарняному плацу під час муштри репетує на новобранців чи добровольців-однорічників.

Гітлер, адже це його промову в Райхстазі власне транслювало берлінське радіо, мабуть, вважав би це великим компліментом. У молодості він служив на фронті простим підофіцером, що згодом сповнювало його великою гордістю.

Для вух освічених чехів, у яких німецька мова все ще була передусім мовою науки та культури, гіршим за те, як диктатор говорив, могло бути лише те, що він говорив. Адже Гітлер оголосив, що Райх більше не терпітиме гноблення десяти мільйонів німців, які мешкають за його кордонами.

Знадобилися лише мить і базові знання географії, щоб втямити, що промовцеві не йшлося винятково про Австрію та сім мільйонів її жителів. Три мільйони, яких бракувало до названої кількости, могли бути лише судетськими німцями, котрі жили в Чехословаччині. (Однак занепокоєння відчули й багато інших держав, від Литви до Італії, позаяк у їхніх кордонах також жили німецькі меншини.)

У Празі роздзвонилися телефони. «Ти слухав Гітлера?» — таке перше запитання, яке чулося після підняття слухавки. Люди, які цікавилися політикою, зрозуміли, що над їхньою країною нависла смертельна небезпека.

Коли минув перший шок, багато чехів того самого дня налаштували приймачі на Прагу, щоб послухати трансляцію фіналу Чемпіонату світу з хокею з шайбою зі столичного Зимового стадіону на влтавському острові Штваніце — першої спортивної споруди в Європі зі штучною кригою.

Хокей традиційно викликав у Республіці неабиякі пристрасті, але матч за третє місце, у якому чехословаки з рахунком 3:0 легко перемогли німців (помітно ослаблених попередніми іграми), зі зрозумілих причин викликав повсюдну ейфорію. Багато чехів хотіли вбачати в цьому результаті добру прикмету.

На жаль, у світовій політиці Чехословаччина не була такою ж потужною, як на льоду. Звичаї там панували брутальніші, ніж на ковзанці, а правила чесної гри не зобов’язували.

***

12 березня 1938 року, Прага.

Хоча вважають, що штаби завжди готуються до будь-яких обставин, чехословацькі генерали були здивовані аншлюсом, наче діти. До 12 березня 1938 року вони вважали найбільш невралгічною північну ділянку кордону з Німеччиною між Одрою і Карконошами, тому розмістили там усі важкі бункери, передбачені для першого етапу робіт.

Уздовж решти кордону з Німеччиною та на кількох обраних ділянках усередині країни були зведені тільки легкі споруди. Військові пестливо називали їх «ржопиками» — від перших літер чеської назви Управління фортифікаційних робіт — Ředitelství opevňovacích prací, ŘOP.

Їх лінію також споруджували на кордоні з Австрією — без поспіху та без особливої впевнености, що їх бодай колись використають за призначенням. Аншлюс перевернув ці припущення з ніг на голову: південна Моравія раптом стала м’яким підчерев’ям Чехословаччини, і її необхідно було якомога швидше забезпечити прикриттям.

Штабних офіцерів з Управління фортифікаційних робіт непокоїла ще одна проблема. Хоча масово споруджувані легкі бункери могли виявитися важкою перешкодою для вермахту, вони мали серйозний недолік: їх було так багато, що солдати могли зайняти в них позиції лише через кілька днів після оголошення мобілізації. Тому в Генеральному штабі в Дейвицях побоювалися, щоб німцям не спало на гадку зненацька захопити частину чехословацьких укріплень до того, як почнеться повномасштабна війна.

(Це здавалося ще простішим, оскільки значна частина легких укріплень була розташована в регіонах, які населяли німці, і нападники впевнено могли розраховувати на їхню допомогу.) Такі побоювання підігрівали звіти чехословацької розвідки. Пролом відкрив би нападникам шлях углиб країни, а також дав би вермахтові змогу хутко дістатися до запілля решти фортифікацій.

Натомість у важких бункерах постійно перебувала частина особового складу, і німці не могли захопити ці об’єкти без бою. Тому, навіть попри значно більшу міць і вогневу потужність, вони могли прикривати найважливіші ділянки кордону доти, доки всі чехословацькі збройні сили зосередяться і займуть бойові позиції в легких укриттях.

***

14 березня 1938 року, Прага.

У Празі ще не оговталися від шоку після скоєного в суботу аншлюсу, а вже до Франтішека Кубки, письменника та поліглота, який працював у секції інформації міністерства закордонних справ, звернувся один англієць.

Він показав візитну картку з написом «Mr. Ward Price». Службовець одразу зрозумів, що це відомий англійський журналіст, знаний завдяки своєму захопленню Гітлером і великій симпатії до угорців. Він був правою рукою газетного магната лорда Ротерміра, чий таблоїд «Daily Mail» понад десять років просував кампанію щодо перегляду кордонів у Центральній Європі.

Джордж Ворд Прайс, кремезний чоловік зі смаглявою шкірою, мав маленькі верткі очі, великі руки і, як зауважив Кубка, обгризені нігті. Він поводився зарозуміло. Журналіст вимагав негайної розмови із президентом Бенешем, якому нібито привіз особисте послання Адольфа Гітлера. Він не приховував злости, коли Кубка заявив, що не може організувати такої зустрічі.

— Тут не йдеться про авдієнцію! Прошу зрозуміти, Адольф Гітлер, фюрер of the German Reich, посилає через мене повідомлення докторові Бенешу з Лінца! Я розмовляв із ним позаминулої ночі! — зовсім не по-англійськи гарячкував прибулець.

Кубка зателефонував у його справі до президентської канцелярії, але почув там тверде «Ні!» і вказівку спробувати делікатно дізнатися, про що саме йдеться репортерові «Daily Mail».

Ворд Прайс, хоч й ображений відмовою, люб’язно дозволив Кубці запросити його на вечерю. Він прийшов у товаристві двох молодих англійських журналістів, перед якими постійно нахвалявся своїм знайомством із Гітлером. Він багато їв і пив, але язик у нього розв’язався лише тоді, коли вся компанія перемістилася до нічного клубу «Каскад» в одному із завулків Старого Міста.

Невдовзі між Кубкою, який наполегливо розпитував про повідомлення Гітлера, та дедалі п’янішим спеціальним кореспондентом «Daily Mail» зав’язалася напівабсурдна розмова. Англієць почав її, здавалося б, невинним запитанням:

— У Вас є діти?
— Син.
— Шкода.
— Чому?
— Бо Ви його незабаром втратите! Ви теж загинете, і все закінчиться... Не буде Праги, не буде нічого!... І це тільки тому, що ви хочете померти, як самураї... Попереджаю, Англія для вас навіть і пальцем не поворухне. Вона піде воювати лише тоді, коли вирішуватиметься доля Польщі. І запевняю Вас, доля Польщі вирішуватиметься! Скажіть це своєму президентові, я йому це переказую! Якщо він собі уявляє, що притягне до Європи отих дикунів, сучих синів росіян, то скажіть йому, що нація Масарика не має на це права, якщо не хоче накликати на себе прокляття всього світу!
— Ви це говорите від свого імені чи знаєте від Гітлера?
— Це я кажу! Гадаю, цього достатньо?
— А фюрер?
— Припустімо, що фюрер божевільний і невдовзі помре! Але перед тим він об’єднає всіх німців в одному Райху. Він їхній месія... Я скажу Вам, як звучить його послання до Бенеша, Ви можете йому це переказати, бо мені шкода вашу країну. Нехай президент Бенеш, — так переказав Гітлер, якомога швидше поїде до Берліна! Його зустрінуть з усіма почестями.
— Коли це має статися?...
— Якщо Бенеш не приїде до Берліна раніше, то через десять тижнів!

Вже світало, коли Кубка і п’яний як чіп Ворд Прайс вийшли з нічного клубу. Вузенькими вуличками вони дійшли до Староміської площі поряд із собором Пресвятої Діви Марії перед Тином.

Англійський шанувальник Гітлера ще на мить постояв перед пам’ятником Янові Гусу, широко розпростерши руки в театральному жесті, ніби намагаючись обійняти всю Прагу, яка прокидалася від сну, і зловісно заволав:
— Упродовж десяти тижнів!

Ще до полудня звіт Кубки потрапив на письмові столи міністра закордонних справ і президента.

Ми також любимо приносити вам цікаві, перевірені й ексклюзивні новини. Підтримайте нас: https://babel.ua/donate