«Здавалося б, біда мала нас обʼєднати. А вийшло все навпаки». Рік тому російська ракета вбила 59 мешканців Грози на Харківщині. Як трагедія змінила село і людей — репортаж

Гроза зустрічає тишею, що починається з кладовища на вʼїзді. Торік тут, навпаки, було загучно. Гуділи трактори та газонокосарки, стукали сокири й лопати, підʼїжджали машини, дзвонили телефони. Мовчали тільки люди — дивилися на розриті ями та ставили таблички «Зайнято». Зараз тут порожньо. Ями перетворилися на могили, таблички — на хрести. Усюди багато однакових прізвищ — батьки, діти, онуки, правнуки. Дата на хрестах майже в усіх однакова — 5 жовтня 2023 року. Того дня у Грозі прощалися з Андрієм Козирем — він мобілізувався добровольцем в березні 2022 року і менше ніж за місяць загинув біля Попасної. Гроза була в окупації, Андрія поховали у Дніпропетровській області. Після звільнення його син Денис, який мобілізувався разом з батьком, вирішив перепоховати його на батьківщині. Під час поминок в місцевому кафе по будівлі вдарив російський «Іскандер». Загинули 59 людей — майже всі, хто був у кафе. Могила Андрія Козиря — у центрі кладовища. Український прапор закриває вже вигоріле на сонце фото. Далі на околиці лежить майже вся його велика родина — дружина, донька, син, невістка, дядько, двоюрідні брати та племінники. На фото всі молоді й гарні. Слідство підозрює, що ракету навели місцеві мешканці — брати Володимир і Дмитро Мамони. До окупації вони дружили з родиною Козирів. Минулого року журналістка Юліана Скібіцька працювала у Грозі за день після трагедії. На прохання «Бабеля» вона поїхала в село зараз, щоб розповісти, як цей рік змінив Грозу та її мешканців.

1

Тиша на кожній вулиці. Деінде кричать кури та мекають кози. Зрідка гавкають собаки. Лавки біля хат здебільшого порожні. Ті, хто вийшли потеревенити із сусідами, похмуро дивляться на чужинців з фотоапаратом. Розмовляти про те, як село прожило цей рік, відмовляються. Лише одна з жінок тихенько каже: «Та хіба то село тепер. Нема його вже».

— Раніше завжди збиралися компанії. Молоді собі окремо сядуть, а старі в бесідці, щоб ніхто нікому не заважав, — охоче розповідає Ліля Донцова, продавчиня в місцевому магазинчику. На відміну від того, куди влучила ракета, цей непримітно стоїть на вулиці — маленький, без кафе.

Лілі 22 роки. Вона трохи кульгає — шість років тому втратила ногу, потрапивши під потяг, тож тепер ходить із протезом. Її мама Ольга Донцова — найближча подруга родини Козирів.

— Мама з Аліною були не розлий вода, а я з Лізою, — каже Ліля.

Вранці 5 жовтня, ще до обстрілу, в родині Донцових помер брат Ольги Олексій. Через це вона не пішла в кафе, тому вижила. Дружина Андрія Козиря Аліна обіцяла прийти до Ольги після прощання з чоловіком. Треба було допомогти підготуватися до поминок Олексія — зварити обід і витягти столи у двір.

Будинки Донцових і Козирів — сусідні. Дім Козирів зачинений. З паркану звисають грона стиглого червоного винограду, який вже трохи пожух — збирати його нема кому. Незадовго до повномасштабної війни Козирі поїхали на заробітки в Польщу. Гроші вкладали у свій будинок. Аліна з Андрієм думали залишитися в Польщі, діти хотіли повернутися додому.

Війна все змінила. Грозу окупували 24 лютого, чоловіки повернулися в Україну і мобілізувалися. Андрій загинув у березні 2022 року під Попасною. Денис звільнився з армії навесні 2023-го. Ще на початку великої війни він одружився з місцевою дівчиною Ніною. А незадовго до трагедії молодята нарешті зробили фотосесію, планували зіграти весілля по-справжньому, а не поспіхом. Жили Денис і Ніна в батьківській хаті. Мама із сестрою працювали в Польщі. У рідне село приїздили рідко, востаннє — 4 жовтня 2023 року, за день до перепоховання Андрія.

— Зараз більше нема кому збиратися, — продовжує Ліля. — Молодих і раніше було мало, а тепер зовсім не залишилося. Старі по домах сидять. Про що їм говорити? Що життя вже ніколи не стане таким, як було?

Головним місцем збору селян раніше завжди було кафе-магазин, куди влучила ракета. Навіть у листуванні братів Мамонів з односельчанами, чиї імена СБУ не називає, кілька людей писали: «Шкода «Супутник». Уся молодість там пройшла». В окупацію власник закрив кафе, але Козирі домовилися, що його відкриють на поминки.

«Іскандер» не залишив від «Супутника» ані цеглини. Частково вцілів лише фельдшерський пункт поруч. Він такий самий, як рік тому, — стіни осипалися, у даху діра. Усе інше прибрали та полагодили. Побитий уламками дитячий майданчик пофарбували, там, де лежали тіла та стояли обгорілі стіни будівлі, тепер меморіал памʼяті загиблих.

Збоку — вагончик-магазин, який відкрив власник «Супутника» Анатолій Твердохлєбов. І меморіал, і новий магазин зʼявилися нещодавно — десь місяця півтора тому.

— Магазин селу потрібен. Той [де працює Ліля Донцова] графіка ніякого немає, коли працює, коли ні, — розповідає продавчиня Наталя. — А в нас режим, із сьомої ранку до сьомої вечора. От він [Анатолій Твердохлєбов] і хотів відкрити магазин знову.

Наталя працювала продавчинею і в «Супутнику». Пʼятого жовтня якраз була її зміна. Поки люди збиралися на поминки, вона закрила магазин на обід. Але залишалася в будівлі — за день мала бути ревізія, тож вона перераховувала товари.

— А далі я нічого не знаю. Мене як вимкнуло в момент, — згадує Наталя. — Потім я отямилася і не могла зрозуміти, що сталося. Хотіла вилізти, а мене придавило [бетонними плитами]. Почала кричати: «Поможіть!» Підбіг місцевий хлопець, почав тягнути — не може, важка плита. А потім вже приїхала ДСНС, мене спочатку на блокпост, після того в Шевченкове солдати відвезли.

Наталя говорить спокійно, але на очах вже бринять сльози. Обережно питаю її, як їй зараз працювати в новому магазині на тому самому місці.

— Ну як, — зітхає. — Моторошно. Як почнеш споминати [удар ракетою], так і потонеш [у спогадах]. З Андрієм Козирем ми раніше працювали в іншому магазині, де зараз клуб. Та і всю його родину добре знаю. Заходиш на кладовище — а там всі лежать, і всі знайомі, і всі по три, по чотири людини.

Жінка ненадовго задумується і продовжує:

— Люди змінилися. Стали більш закритими, якісь злі одне на одного. Налякані. Здавалося б, біда нас мала обʼєднати. А вийшло навпаки.

2

Тітка Андрія Валентина Козир у новий магазин не ходить.

— Він [власник магазину Анатолій Твердохлєбов] каже, що відкрив не там, де тіла лежали. Та всюди там тіла лежали! І за парканом, і перед — не було місця, де не було тіл, — обурюється Валентина. — Ігор мій та Оля теж лежали там, я Олю впізнала одразу, а в Ігоря тільки половина тіла була. Паркан цілим був, він [власник магазину Анатолій Твердохлєбов] прибрав його до цеглинки. Просто йому треба було магазин відкрити.

Я нагадую, що у Твердохлєбова загинули родичі — майже вся родина Пантелеєвих. Їхні могили на кладовищі в першому ряду — Ірина, сестра власника кафе, в яке влучив «Іскандер», її чоловік Валерій, донька Ольга та зять Анатолій.

— Загинули, — погоджується Валентина. — Племінниця його. І та, що з Мамонами спілкувалася, теж загинула. Тільки вони всі за Росію були завжди. Я коли виїжджала [з окупації], дідусь їхній так єхидно в мене спитав: «Що, на Бандерівщину їдеш?» А мої, навпаки, усі завжди були за Україну.

Не подобається Валентині Козир і меморіал, який відкрили на місце трагедії. Він здається їй бездушним. Імена, каже Валентина, викарбувані занизько — якщо покласти квіти, то їх не видно. Іграшку, яку вона принесла до меморіалу, односельчани попросили прибрати. Відчувається, що стосунки в них з Валентиною натягнуті. Вона майже ні з ким не товаришує — хіба що з кумою Галиною, яка живе через хату. Каже — немає з ким спілкуватися, бо всі загинули. Валентина поховала свого чоловіка Анатолія, дітей Олю та Ігоря, восьмирічного онука Ваню. У живих залишилися лише син Олі 15-річний Влад і дружина Ігоря Ксенія, яка зараз проходить реабілітацію за кордоном.

— Говорять [односельчани], от, ходить у золоті, усі гроші [компенсацію для онука Влада через загибель батьків] на себе витратила, — Валентина показує кулон на шиї — невеликий герб України. — А це мені Ваня Яременко привіз. Вони з [донькою] Олею однокласники, ще у дитсадок разом ходили. Оля постійно його захищала. Він їй сережки такі самі привіз, але бачу, вдома тільки одна — певно, загубила другу Оля.

Валентині ще немає шістдесяти. У її хаті — лише три кімнати. У найбільший жила донька Оля. У серванті за склом багато фото — Оля з колишнім чоловіком, Оля з іще маленьким сином Владом, Оля в «дубкє». Поряд фото її брата Ігоря у військовій формі — в армії він був сержантом.

Посеред кімнати на столі ряд з чотирьох великих фотографій — Анатолія Козиря, Олі, Вані та Ігоря. Такі самі фото — на їхніх могилах. Також на столі багато Оліних грамот. Вона займалася спортом, а незадовго до трагедії почала працювати в міжнародній гуманітарній організації в Шевченковому.

— Оля вийшла заміж, але швидко розвелася, Владу ще десяти місяців не було, — розповідає Валентина Козир. — У селі ніхто ніколи її не називав Пащенкова. Казали — Оля Козириха. Її всі любили, Ігоря теж. Я завжди казала, що діти в мене були золоті. І Толік в мене був золотий, я в нього трєтя дружина, він і дітей любив дуже, а вони — його.

У червні 2022 року Валентина разом з онуком Владом вирішила поїхати на Волинь до сестри. Діти Оля та Ігор залишилися у Грозі. Коли село звільнили у вересні 2022 року, Ігор почав волонтерити. Валентина і Влад залишалися на Волині, де хлопчик пішов у школу.

— Поки окупація була, я з Аліною [Козир] постійно спілкувалася, бо з Олею не було звʼязку, — згадує Валентина. — Вона мені розказала, що Денис із Ніною розписалися. Ми приїхали за місяць, як нас деокупували, я казала: «Оля, поїхали», але вона не хотіла. Навпаки Владу говорила: «Не повертайся, побудьте там».

У вівторок, 4 жовтня 2023 року, Влад отримав від мами посилку — системний блок для компьютера, листівку з написом «Синочок, я тебе люблю» і шоколадку. Наступного дня Валентина й онук обідали в кафе, коли Влад побачив в новинах, що по Грозі вдарила ракета.

— Я знала, що будуть поминки. Але кафе [раніше] було закрито, то я думала, вдома посидять і все, — продовжує Валентина. — Тут мені колега Оліна дзвонить. Каже: «Тьоть Валь, нікого [у вас вдома] нема». Я питаю: «Як нікого? А Ігор, він же ж волонтерити мав». А вона відповідає: «Нема нікого. Ні Ігоря, ні Оксани, ні Ваньки». І я зрозуміла, що вони всі там.

Валентина приїхала в село наступного дня. Без Влада. Впізнала тіла Ольги й Анатолія, трохи згодом й Ігоря. Десятого жовтня вона забрала тіла з моргу, але вирішила не ховати їх одразу, а спочатку привезти додому. Поховали Козирів 11 жовтня.

— Владік казав: «Ба, я так плакав. Я думав, мамі погано, холодно. А потім ти сказала, що привезла [тіла], вони вдома. І я одразу заспокоївся».

Хлопчик живе на Волині разом із сестрою Валентини. Валентина — його опікун, так вирішив сам Влад — із біологічним батьком не захотів залишатися. У Грозі Валентина доглядає будинок Козирів — приходить туди прибирати і підтримувати порядок. Скаржиться, що поховання сильно розкидані одне від одного — це незручно. Вані Валентина завжди кладе на могилу іграшку. А на річницю трагедії замовила квіти. Цього разу замість троянд поставить хризантеми. Троянди, каже, занадто швидко вʼянуть.

3

На повороті до села — зупинка, заклеєна великим плакатом. З одного боку зображений Володимир Мамон, з іншого — рештки тіл загиблих 5 жовтня. Великі літери ніби кричать: «Вбивці мають ім’я».

Тридцятирічний Володимир Мамон останні роки жив на два села — Грозу і сусідне Чкаловське, з 2019 року працював поліцейським у конвойній службі, доставляв заарештованих на суд та до вʼязниці. Його брати Дмитро й Олександр Мамони працювали поліцейськими в Купʼянську. У Валентини Козир збереглися старі дитячі фотографії, де є Дмитро й Олександр Мамони. Ще малі, не старше семи років.

— Їх троє — Вовка Мамон від іншого шлюбу їхнього батька Сергія, а Діма і Саша — рідні, — розповідає Валентина. — Вовки тут на фото немає, він окремо завжди був, бо старший. А Саша і Діма особливо з Грибами дружили, бо сусідами були. На гулянки постійно збиралися.

Їхній батько Сергій Мамон із села не виїздив. Односельчани кажуть, що коли росіяни зайшли в Грозу, той зустрів їх ледь не з квітами.

— Гандони вони всі, — говорить Сергій, який живе на іншому кінці Грози, подалі від кладовища і магазину. Він лагодить старий мотоцикл і час від часу закурює цигарку чорними від мастила руками. — Щойно кацапи зайшли, усе їм здали — усю зброю, що в них була. Вони ж в Купʼянську були в поліції. А тут одразу в село повернулися, бо батько їм сказав. І вони приїхали. Ходили тут із кацапами разом. Вовка дуже любив «суточніков». Людей затримували на 45 діб — а що там з цими людьми робили, то вже самі здогадайтеся.

За даними слідства, Володимир Мамон одразу влаштувався працювати в окупаційну адміністрацію. Отримав від росіян «Ниву» з позначкою «Z», на ній їздив по селах, патрулював територію й агітував переходити на бік росіян. Його також підозрюють в тому, що він передавав росіянам дані про місцевих ветеранів АТО та мисливців, вилучав у них зброю. Дмитро й Олександр працювали в окупаційній поліції. А незадовго до звільнення Грози вся родина Мамонів втекла в Росію.

— Колонами кацапи йшли, тікали, бо наші вже підходили близько, — розповідає Сергій. — Я ще тоді [Сергію Мамону] говорив: «Усе, закінчився ваш час». З ним ще можна було інколи поговорити, поругати його. А з Вовкою — ні. Я не знаю, чого йому не вистачало. Бабки були, живи собі життя.

— Вони думали, що все, Росія надовго, — каже Валентина Козир. — А довелося швидко тікати. Але тут [у Грозі під час окупації] вони рідко бували. Особливо нагадити не встигли.

Справу проти Володимира Мамона порушили ще в липні 2022-го, коли Гроза була окупована. Його звинуватили в колабораціонізмі. У серпні 2023 року в державній зраді та колабораціонізмі звинуватили середнього брата Олександра Мамона. Дмитра до ракетного удару по Грозі офіційно ні в чому не підозрювали. Тепер його теж звинувачують у державній зраді. Справи проти трьох братів розглядають три різні суди: у Полтаві проти Володимира, у Чернігові проти Олександра та в Харкові проти Дмитра. В СБУ Харківської області на запит «Бабеля» про справу Дмитра Мамона не відповіли.

Але в Грозі щодо Мамонів немає одностайної думки.

— Не всі вірять [в те, що Мамони навели ракету], — говорить продавчиня зі «Супутника» Наталя. — Мовляв, ну як вони могли, тут їхні друзі, родичі, куми. А бог його знає, як могли. Людський фактор, що там в голові у людей….

Валентина Козир більш категорична. Вона стверджує, що й досі в селі є люди, які продовжують спілкуватися з братами. Мовляв, ті, хто дружив із Мамонами і не був на поминках, так їхніми друзями й залишилися.

4

До великої війни у Грозі жили приблизно 550 людей. Після окупації та трагедії не лишилося і двохсот. Раніше в селі було велике фермерське господарство, тепер лише дехто має маленькі ферми. На подвір’ї в Сергія стоять кілька тракторів та інша сільськогосподарська техніка — він береже це все, поки господарі воюють. Сергій продовжує збирати зерно зі свого невеликого поля, але каже, що перекупники пропонують низькі ціни.

— Вони одразу біля поля пасуться і тут же все зерно скупають, — скаржиться Сергій. — Система налагоджена, якщо я сам поїду продавати — то я його не довезу, бо всюди свої люди стоять. От і продаєш їм [перекупникам] в два рази дешевше.

Біля магазину, де працює Ліля Донцова, у бесідці сидить її мати Ольга. Вона тримає на руках онучку Улянку. Дівчинка народилася незадовго до ракетного удару. Через те, що вона була недоношена, якийсь час лежала в реанімації. Але зараз Улянка виглядає найщасливішою дитиною у світі.

— Уляночка, а зроби бабусі ладушки! — говорить Ольга Донцова і цілує внучку в щоку. Улянка сміється. Вона не відходить від бабусі, а бабуся — від неї.

— Сонечко, що я можу тобі розказати? — каже Ольга, коли я питаю її про життя після трагедії. — Не можу я про це згадувати, не проси мене. Я стільки з психологом працювала [після загибелі Козирів], у мене руки-ноги всі покручені були. Не хочу я говорити. Вони [родина Козирів] для мене просто поїхали. На заробітки.

Поряд з Ольгою сидять її зять і молодша донька — вона колихає візочок, бо нещодавно народила дівчинку, її назвали Єва.

— Дуже мені їх не вистачає, — раптово каже Ольга. — Й Алінки, й Олі. Знала б ти, як хочеться прийти до них поговорити. Я скачала собі вайбер на компьютер, там повилазили старі повідомлення. І від Алінки голосове: «Донцова, тебе не схопиш. В який месенджер тобі дзвонити?»

Ольга передає Улянку Лілі та продовжує:

— Я і до магазину того не ходжу. І до меморіалу. Коли його ставили, хлопці бачили зуб людський. Хіба всі тіла знайшли? Та неможливо було це. Усе досі там лежить, весь прах людський.

Ольга збирається йти готувати обід. Я вибачаюся, що зачепила за живе, але вона не ображається.

— У мене залишилися тільки мої діти й онуки, — каже Ольга Донцова. — А більше нічого немає.

Її донька Ліля навіть посміхається:

— Будемо покращувати демографічну ситуацію в Грозі.