Правда ж, хочеться якнайдалі від Путіна, Трампа, воєн і срачів щодо Klavdia Petrivna? Ми знайшли таке місце. Единбург Семи Морів ― найвіддаленіше поселення у світі. Ось як там живуть

Единбург Семи Морів — маленьке село на архіпелазі Трістан-да-Кунья в Атлантиці. Від нього до найближчого поселення ― понад 2 400 кілометрів океаном. І мова не про якийсь мегаполіс, а про так само маленький острів Святої Єлени. Единбург Семи Морів — це кілька десятків хат, що туляться біля підніжжя вулкана. Перші люди зʼявилися там два з лишком століття тому, зараз їх 238. У них немає тюрми, політичних партій, швидкісного інтернету і фастфуду. Є городи, лобстери, єдність і любов до свого куточка світу. Єдиний катаклізм, який їм довелось пережити, — виверження вулкана в 1961 році. Тоді единбуржців евакуювали до Британії, однак за два роки майже всі вони повернулися назад. Розповідаємо про дивовижне поселення, в яке довго ніхто не вірив ― але де людям вдається жити в мирі та (здебільшого) злагоді.

Архіпелаг Трістан-да-Кунья — це один доволі великий однойменний острів і три менші: Нотінгейл, Неприступний і Гоф. Останній розташований за 300 кілометрів на південь від інших. Головні на островах ― птахи. Це важлива точка в міграції альбатросів, а північні чубаті пінгвіни й буревісники живуть там постійно. Перші ― тисячами, другі ― мільйонами. Через відсутність природних ворогів і перенаселеність вони іноді відкладають яйця просто в землі. Люди ж на островах не приживалися століттями.

Першим, хто повідомив про невеликий архіпелаг у віддаленому куточку Атлантичного океану, був португальський мандрівник Трістан да Кунья ― звідси й назва. Він побачив скелястий берег 1506 року, висадитись через шторм не зміг, але назвав головний острів архіпелагу на свою честь. Після нього повз пропливали португальці, французи, нідерландці ― однак через складні погодні умови до початку XIX століття зійти на берег їм вдалося лише кілька разів. Моряки набирали на острові прісну воду зі струмків, полювали на тюленів ― однак зрештою сходилися на думці, що архіпелаг надто далекий, маленький і неприступний для постійного проживання. Фактично це просто верхівки згаслих вулканів ― без великих рівнин, дерев і щедрих чорноземів. Лише болота, птахи й майже щоденні дощі.

Джонатон Ламберт з американського штату Массачусетс побачив у цьому лише можливості. У 1810 році він підбив ще трьох чоловіків відправитися на Трістан (найчастіше архіпелаг і головний острів називають саме так) і жити там подалі від метушні. А заробляти торгівлею з численними суднами, що проходять повз. Острови якраз пролягали вздовж одного з торгових шляхів від Європи до Індії. Чоловіки дісталися Трістану, перейменували його на Ресепшн, а весь архіпелаг ― на Острови відпочинку. Побачити розквіт свого бізнесу їм не судилося: невдовзі під час риболовлі троє з них потонули. Четвертого в 1813-му забрав британський військовий корабель.

Британcькі військові, зрештою, і дали початок постійному поселенню на Трістані. У 1816-му вони вирішили облаштувати там гарнізон ― щоб завадити це зробити американцям чи французам, з якими тоді ворогували. База під назвою «Форт Малкольм» проіснувала лише півтора року: британці втомилися чекати ворогів і поїхали. Але кільком військовим перебування на острові припало до смаку. Капрал Вільям Гласс із дружиною і двома дітьми, двоє каменярів і ще кілька людей умовили керівництво залишити їх там. Сьомого листопада 1817 року ті, хто залишився, підписали договір про співжиття. Він чинний досі. За цим договором вся земля островів належить спільноті, усі прибутки від комерційної діяльності діляться порівну, так само всі разом вкладаються у великі покупки. Ніхто з повнолітніх острівʼян не має більшої за інших влади, рішення ухвалюють колегіально. Колонія планувала вирощувати основні харчі просто на острові: виявилося, що завдяки постійним дощам на Трістані щедро родить картопля.

В наступні роки нові люди прибували на Трістан переважно на дошках від потрощених кораблів. Мінус такої системи міграції ― догрібали лише дорослі чоловіки. Тож 1827 року одного з дорослих острівʼян відрядили за 2 500 кілометрів на північ ― на острів Святої Єлени із завданням переконати пʼятьох жінок дітородного віку переїхати до Трістану і повʼязати своє життя зі стількома ж нежонатими чоловіками. Фото тоді ще не існувало, описи ― усні й через третю особу, але жінки погодились. Перемовник отримав по мішку картоплі за кожну привезену жінку, а в 1832-му на острові вже було шість дорослих пар і 22 дітей.

У подальші сто з лишком років населення острова помалу зростало. Не обійшлося без демографічних провалів: двічі кілька десятків місцевих вирішували повернутися до цивілізації та вирушали до США. У 1885-му зникли безвісти майже всі місцеві чоловіки працездатного віку: 15 із них вирушили на надувному човні до великого корабля, щоб поторгувати з моряками,після чого їх ніхто не бачив. Трістан перетворився на «вдовиний острів» із лише чотирма повнолітніми чоловіками. Однак міграція на острів і значна кількість дітей поступово виправили ситуацію. У середині минулого століття населення Трістану вже сягало 250 людей.

За цей час поселення на острові отримало назву: в 1867-му архіпелаг відвідав граф Единбурзький Альфред і назвав село Единбург Семи Морів (місцеві продовжили називати його просто «поселення»). Невдовзі острів став іще ізольованішим: після відкриття в 1869 році Суецького каналу сотні кораблів змінили свої маршрути та через архіпелаг уже не проходили. З 1909 по 1919-й до острова не підходив взагалі жоден корабель, тому про завершення Першої світової війни там дізнались постфактум. Друга світова війна дала острівʼянам школу, лікарню і крамницю: їх збудували британські військові, які знов облаштували на Трістані військову базу для фіксації радіохвиль від німецьких субмарин. Шістнадцять трістанців увійшли до місцевого загону самооборони, однак воювати не довелось. Натомість місцеві вперше почали отримувати дохід грішми ― за роботи для військових ― і купувати за них товари у крамниці. Тоді ж на острові зʼявився офіційний адміністратор ― представник Британської корони. Доти роль фактичного керівника спільноти виконували священники місцевої англіканської церкви.

Один із них наприкінці 1940-х звернув увагу, що води довкола багаті на скелястих лобстерів. У США та Європі вони вважалися делікатесом, тож якщо організувати їхній промисловий вилов і консервування чи заморозку ― можна було отримати непогане джерело доходу. Місцеві так і зробили ― і відтоді гроші на острові з обігу вже не виходили.

Попри всі осучаснення, спільнота Трістану існувала фактично окремо від решти світу. У 1954-му поселення відвідав автор наукової фантастики Роберт Хайнлайн. Він зазначив, що через брак спільного «культурного контексту» спілкуватися з місцевими було фактично неможливо, хоч мова була одна — англійська. Трістанці майже не знали новин «великої землі» й не цікавилися ними. Вони вирощували собі картоплю, їздили по яблука на сусідній острів Неприступний (головний наслідок невдалої спроби окультурити його територію) і по мʼясо та яйця буревісників на острів Нотінгейл. Коли було сумно ― молилися, коли весело ― співали й танцювали. Так тривало до 1961 року, а тоді за один день все змінилося.

Восьмого жовтня 1961-го на Трістані почались землетруси та зсуви ґрунту. Спершу люди переїхали на спокійнішу територію картопляних ділянок, але вже 10 жовтня за кілька десятків метрів на захід від Единбурга Семи Морів зʼявився побічний конус вулкана, з якого потекла лава. Трістанці ухвалили евакуювати всіх 264 мешканців на Нотінгейл, звідки їх перевезли до Кейптауну, а тоді до Британії. Там їх, врешті-решт, поселили в селі Келшот на південному узбережжі острова.

На короткий час трістанці опинились у центрі уваги Британії. Їх приймали як дорогих гостей, виділили цілу вулицю з готовими будинками, допомогли з працевлаштуванням. Але острівʼяни в Келшоті не прижились. Їм не сподобалась місцева зима: попри часті дощі, температура на архіпелазі Трістан-да-Кунья ніколи не опускається нижче за нуль градусів. Імунітет прибулих виявився неготовим до місцевих штамів грипу. Ще й одного зі стареньких пограбували ― нечувана подія для звиклих до спокою і довіри трістанців. У 1962 році науковий британський корабель, пропливаючи повз архіпелаг, виявив, що виверження вулкана майже не зачепило поселення. Лава знищила фабрику з переробки лобстерів, пляж і дах одного з будинків, але до джерела прісної води не дійшла. Тобто можна повертатись. Британська влада намагалась відмовити острівʼян: підтримувати поселення було дорого, потрібно було відправляти туди вчителів, лікарів, священників, допомагати провізією. Однак 97% трістанців проголосували за повернення. Наступного року майже всі вирушили назад ― як ідеться на офіційному сайті архіпелагу, «більшість найбільш ізольованої спільноти у світі повернулась до понівеченого вулканом поселення ― відкинувши бурхливе споживацьке суспільство англійських шістдесятих».

Відкинути бурхливе суспільство вийшло. Після 1963-го новини з Трістану не вражають. Старий священник поїхав, новий приїхав. Купили резервуар для прісної води. Вийшли з ладу дизельні генератори, завдяки яким поселення отримувало електрику ― ввели резервний лише для холодильників, місцевим роздали сіль, щоб краще зберігати мʼясо, а свічки продавали максимум по шість на сімʼю. Вітром здуло деревʼяний будиночок на дитячому майданчику ― «діти були розчаровані». Дорослі зібрались на толоку і все відновили. На День села кейтерингова компанія «Сім морів» почастувала всіх «чудовою домашньою їжею». На острові є карета швидкої допомоги, але в ній жодного разу не вмикали сирену чи блимавки. «Ми далекі від божевільного людського натовпу», ― ідеться на головній сторінці сайту Трістану.

Спокій і віддаленість не заважають трістанцям активно наповнювати свій сайт і ледь не щодня публікувати новини. Першого вересня там охрестили новонародженого. А 3 вересня прибув корабель із Кейптауну і привіз дантиста й терапевта. Тоді ж оновили демографічну статистику острова: скільки людей перебувають там зараз, яка розбивка за віком, статтю і прізвищами. Четвертого вересня в місцевій школі закінчилась друга чверть ― на сайті про це є репортаж.

Трістанці викладають онлайн практично все, що хоч якось стосується острова. На їхньому сайті є сторінки про будівництво традиційного туалету, про вирощування овочів, про нові досягнення місцевих вʼязальників з вовни і про єдину місцеву крамницю. Частково острівʼяни роблять це з комерційною метою: зацікавлений світ активніше купує їхні поштові марки, лобстерів і шкарпетки, а до Единбурга Семи Морів прибувають більше туристів. Хоч потрапити туди складно: після щонайменше шести днів на кораблі з Кейптауну треба сподіватись на лагідне море. Сорока відсоткам мандрівників із цим не щастить і вони повертаються додому ні з чим. Ті ж, хто таки потрапляє на острів, знімають захоплені відео про те, яку ідилію вдалося створити трістанцям на краю світу. Однак приєднатись до неї не можуть: чужинців пускають на острів, лише якщо в них є зворотній квиток і гроші на евакуацію гелікоптером до Кейптауну в разі серйозних проблем зі здоровʼям. Вільних місць у Единбурзі Семи Морів немає.

Вільних місць на Трістані немає — зате їх поки ще достатньо в групі підтримки «Бабеля». Потрапити туди можна так: https://babel.ua/donate.