Знаєте зірок українського панк-року «Братів Гадюкіних»? Ось як з’явилась назва гурту і як пройшов перший концерт (басист ледве не загинув) — публікуємо уривок з їхньої біографії «Всьо чотко»

Восени 2024 року виходить книга Юрія Рокецького «Всьо чотко. Сергій Кузьмінський і «Брати Гадюкіни». Рокецький — український музикант, фронтмен гурту «Мертвий півень» і фанат «Братів Гадюкіних» — культового рок-гурту 1990-х. Лідером і саксофоністом першого складу гурту був «Шуля» (Олександр Ємець), вокалістом — «Кузя» (Сергій Кузьмінський), барабанщиком — «Лузя» (Михайло Лундін), басистом — Олександр Гамбург, гітаристом — Андрій Патика. Музичні оглядачі кажуть, що саме «Брати Гадюкіни» заклали фундамент, на якому розвивається українська рок-музика. Щоб написати книгу, Рокецький прочитав чимало інтервʼю музикантів, їхнї блоги в інтернеті та поговорив із самими «Гадюкіними» й десятками людей з їхнього найближчого оточення. У біографії він розповідає про те, як сформувався гурт, про життя його учасників та їхню подальшу долю. «Бабель» з дозволу видавництва «Наш Формат» публікує уривок з книги — про те, як зʼявилася назва гурту і як пройшов перший концерт у 1988 році.

Про те, що в гурту немає назви, музиканти згадали, коли до концерту залишався всього один день. Вихід знайшов невгамовний Шуля, у якого вдома завалялася весела газетка Moscow News зі статтею про братів Овечкіних та їхньою фотографією. Вони були «горе-терористами», які захопили літак, але при цьому джазовими музикантами.

Ця доволі драматична історія сталася навесні 1988 року. Після зарубіжних гастролей Японією в учасників іркутського ансамблю «Семь Симеонов», який складався із членів сімʼї Овечкіних, визрів зухвалий план втечі із СССР. Вони вирішили, що найкращий спосіб — це збройне захоплення пасажирського літака.

Терористи змогли пронести зброю на борт літака і навіть змусити екіпаж летіти в бік Фінляндії, однак пілоти таємно посадили судно на військовому аеродромі неподалік фінського кордону. Почався бездарний штурм, під час якого загинуло девʼять осіб, зокрема пʼять членів сімʼї Овечкіних. Також була велика кількість поранених. Такою була ціна спроби втечі з «тюрми народів».

Ця історія не давала Шулі спокою, оскільки в ній бракувало логіки: прізвище — Овечкіни, та ще й музиканти; як вони стали терористами? «Коротше, — продовжував Шуля, я заради сміху почепив їхню фотку на стіну. Як музикантів, звісно, а не терористів. І от за день до нашого першого концерту ми йшли, вже трохи накурені, по проспекту Шевченка.

Раптом почався сильний дощ, такий, що аж довелося заховатись під колони будинку прокуратури. І стоїмо ми так, ржемо без причини, придумуємо різні смішні назви для груп, навіть не обовʼязково для нашої. І тут я згадав, що на Заході блюзові команди полюбляють називати себе братами, наприклад, Alman Brothers, Isley Brothers, Hudson Brothers і так далі.

Думаючи про це, я почав у голові перебирати підходящі прізвища. І раптом мене осяяло: Гадюкіни! Я згадав! «Це я вбив шпіона Гадюкіна!» — був такий дитячий фільм. Я ще тоді подумав, яке цінне прізвище, треба запамʼятати. Я зміксував ідеї і випалив: «Брати Гадюкіни»! Усі дружно заржали. Дощ закінчився, і ми продовжили свій шлях, забувши, про що балакали».

Насправді було таке популярне дитяче оповідання російського письменника Віктора Драгунского — «Смерть шпиона Гадюкина». Це був класичний зразок совєтської мілітаристської пропаганди для юних будівничих комунізму. За сюжетом чотирикласники ставили у школі виставу, головними дійовими особами в якій були шпигун Гадюкін і «хлопчик у чорному костюмі з пістолетом» — як можна припустити, енкаведист.

Гадюкін вимагає надати йому план аеродрому, але хлопчик рішуче відмовляє. Він мав би застрелити шпигуна, однак через якусь помилку постріл не лунає і хлопчик просто кидається на сцені душити Гадюкіна. Врешті він урочисто оголошує: «Це я вбив шпигуна Гадюкіна!» Шквал аплодисментів. Наступного дня музиканти мали у приміщенні Головпошти генеральну репетицію, наприкінці якої Шуля поцікавився, під якою назвою вони будуть сьогодні виступати.

Кузя здивовано подивився на нього і сказав:

— Як, ну ми вчора ж придумали!

— Що придумали? «Брати Гадюкіни»?

— Ну да, всім подобається, кльова назва, чому б і ні.

— Ну, якщо всі за, то і я за! Мені теж подобається.

Утім, як часто буває, з плином часу історії гуртів вкриваються туманом памʼяті, обростаючи байками та міфами. Наприклад, попри те, що Кузя сам визнав авторство назви за Шулею, діючий барабанщик «Братів Гадюкіних» Михайло Лундін переконаний, що назву придумав саме Кузя. А також ставить під сумнів, що перший концерт у «Роксі» вони давали вже як «Брати».

Концерт планувався виключно для своїх, переважно для такої самої молоді 20—25 років, як і самі музиканти. Без афіш і зайвого розголосу, щоб не привертати уваги правоохоронних органів. У залі працював підпільний бар, і дуже швидко невеличке приміщення заповнилося вщерть. На розігріві виступив також маловідомий гурт «Бордюр» і таки добряче розігрів присутніх для подальшого дійства.

«Брати Гадюкіни» мали епатажний вигляд. Шуля наперевіс із гітарою і саксофоном водночас був у майці з принтом газети «Труд». Кузя, одягнений в армійську шинель і військову каску, вперше вийшов на сцену з «расчёской», яка потім стане його візитівкою. У Саші Лугіна красувався на грудях здоровезний значок серп і молот.

Усе це в стьобній формі мало висловлювати зневагу до совєтської системи, демонструвати протест і бунтарство. І хоча працював лише лівий портал, «Гади» за лічені хвилини розірвали зал на шматки вибуховою сумішшю рок-н-ролу, бугі та блюзу. Програма складалася переважно з пісень Шулі та кавер-версії одного з хітів Френка Заппи у виконанні Кузі.

Не обійшлось і без прикрого інциденту. Під час виконання останньої пісні в Олега Невелюка задимів басовий комбік. Його почало бити струмом, а гурт у цей час продовжував грати, не помічаючи, що їхній колега сіпається в судомах. Усе припинилось, коли хтось ногою вибив блок із розетки, так урятувавши Олегові життя і заразом закінчивши епохальний дебют «Братів Гадюкіних».

Далі публіка розважалася дискотекою, а музиканти у променях слави вирушили святкувати виступ із друзями. Жора Бєлий так описує закінчення цього дня:

— Ми з Арсеном танцювали за лаштунками, часом вискакуючи на сцену і вдаючи ідіотів. Особливих артистичних здібностей для цього не вимагалося: ми були собою і страшно від того балділи. Відіграв музон, «Гадюкіни» зібрали свої нехитрі дрова, і хтось запросив команду відпочити після концерту. І опинилися ми всі в будинку у Донни Анни.

Її батьки були якимись партійними перцями в Києві, родом зі Львова, і залишили їй хату на вулиці Снопківській, звідки й пішла її львівська кличка Аня Снопківська. Там, за словами Жори, вони й зависли місяці на півтора-два у товаристві кількох «дуже смачних безпритульних дівчат». Таким був початок: загадкова назва, зовсім не совєтська музика, захоплені фанати і юні групіз, а також затяжне і не надто корисне для здоровʼя афтепаті. Чим не західні рок-зірки?

Підтримайте «Бабель», щоб у вас (і у нас) було «Всьо чотко!»: https://babel.ua/donate