«Якщо опозиціонери прийдуть до влади в Росії, одразу амністують тих, хто їх карав». Інтервʼю з родиною заступника голови Меджлісу Нарімана Джелялова про полон, обмін і майбутню Росію

Двадцять восьмого червня, вперше за пʼять років, Україна звільнила з російського полону мешканця Криму — заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Нарімана Джелялова. У 2014-му він залишився жити в окупованому Криму і продовжив політичну діяльність, навіть коли Росія визнала Меджліс «екстремістською організацією». На окупованому півострові Наріман допомогав тим, кого Росія переслідувала з політичних мотивів. У 2021 році черга дійшла до нього. ФСБ арештувала і звинуватила Джелялова в підриві газогону поблизу Сімферополя. На основі фальсифікованих доказів суд Криму засудив його до 17 років колонії. У листопаді 2023-го Джелялова таємно етапували до Сибіру, поряд з ним покарання відбували серійні вбивці, ґвалтівники та політичні вʼязні з України. У вʼязниці він пробув вісім місяців. Після обміну до нього в Київ із Криму приїхала дружина Левіза з чотирма дітьми — усі ці роки вони жили в окупації. Журналістка і документаторка воєнних злочинів «Лабораторії журналістики суспільного інтересу» Ганна Мамонова спеціально для «Бабеля» зустрілася з Джеляловим та його сімʼєю в їхній тимчасовій квартирі в Києві. Розмова вийшла довга — понад шість годин. У першій частині родина розказала про життя і боротьбу українців і кримських татар в окупації. Друга — про увʼязнення і звільнення Нарімана, російські тюрми та діалог з російською опозицією.

Нарімана Джелялова і ще чотирьох кримських татар ФСБ заарештувала 4 вересня 2021 року. Їх звинуватили в підриві газогону в селі Перевальне 23 серпня того ж року. За версією ФСБ, Джелялов разом з українською розвідкою підмовив двоюрідних братів Асана й Азіза Ахтемових підкласти вибухівку з годинниковим механізмом, а також допоміг український розвідці передати її з Херсону в Крим — сховав у головці сиру. Інші двоє затриманих, заявила ФСБ, до вибуху не причетні, але але їх зробили свідками обвинувачення. Газогін, яким постачають газ у військову частину берегової оборони Чорноморського флоту Росії, брати Ахтемови та Джелялов начебто підірвали через ненависть до Росії і за винагороду — $2 тисячі. Сам Джелялов заявив, що його затримали за те, що поїхав у Київ на перший саміт «Кримської платформи». Перед самітом у Кремлі погрожували наслідками тим, хто його відвідає. Вибух стався в перший робочий день саміту.

Два роки Джелялов провів у СІЗО в Криму. За цей час його примусово клали у психіатричну лікарню, у камері він зустрів повномасштабне вторгнення і дізнався про смерть батька. У вересні 2022 року його засудили до 17 років колонії, а братів Ахтемових до 15 і 13 років. Головним доказом були зізнання Ахметових у злочині й участі Джелялова. Хоча в суді вони заявили, що в ФСБ їх били й катували струмом. У 2023 році апеляційний суд, куди звернулися засуджені, посилив вироки — перші три роки чоловіки мали провести у вʼязниці, а лише потім — у колонії, де умови менш суворі.

Нарімане, ви для себе зʼясували, що насправді сталося на газогоні 23 серпня 2021 року?

Наріман: У суді допитували чоловіка, який жив поблизу з газогоном. Він сказав, що почув хлопок, вийшов на вулицю і побачив, як з труби виходить газ, вогню не було. Ми питали в суді, як вибух міг статися без полумʼя. Експерт з газогонів у суді і так, і сяк викручувався. Асан зловив його за руку. За даними експертизи, на місці підриву була розплавлена мідь, яку нібито використали в саморобному вибуховому пристрої. На судовому засіданні подивилися, що мідь плавиться при температурі тисячя градусів, а газ займається при температурі близько 600. Спитали експерта, ну то як, загорівся би газ при температурі 1 000 градусів? Експерт відповів: «Звичайно».

Впевнений, що якісь люди вимкнули газ, підірвали трубу і відкрили газ, тому він виходив через діру без полумʼя. У мене немає підстав вважати, що чоловік, який чув хлопок, казав неправду.

Які були докази, що ви завербували братів і організували перевезення вибухівки?

Наріман: Доказ був один — свідків катували й вони підписали показання проти мене. За матеріалами справи, я вибухівку не закладав, до рук її не брав і не привозив у Крим. Я, начебто маючи знайомого Різу в Києві й Асана у Криму, познайомив їх. Також я начебто попросив перевізника взяти у Різа невідомий пакунок і привезти в Крим. Перевізник у матеріалах справи проходив як засекречений свідок, ми його не бачили в суді, але чули його голос, це значить, що такої людини, наймовірніше, не існує.

Нас взяли пʼятьох, засудили трьох. Двох не засудили, а зробили свідками звинувачення. Велике їм дякую, що в суді вони сказали, що свідчили у справі після катувань ФСБ.

У листопаді 2023 року Асана Ахтемова доставили у Володимирський централ — вʼязницю для особливо небезпечних злочинців. Асан у в’язниці збирає розетки. Азіза Ахтемова етапували разом з Джеляловим до вʼязниць у Красноярському краї.

Вас катували в СІЗО?

Наріман: Ні, раз побили, наче для виховання. Знайомі бачили, як катують в СІЗО — вікна деяких камер виходили на вікна адміністративної будівлі, де оперативна служба проводить допити.

У СІЗО люди знали, що почалося вторгнення, чи від вас це приховували?

Наріман: Я був у спецблоці. Це закуток у коридорі СІЗО № 1. Шість камер на двох людей. У двох камерах був телевізор. Увечері до дверей підходиш і кричиш: «Паша, що по новинах». Він підходить до своїх дверей і розповідає. Левіза приносила в СІЗО новини, статистику Генштабу, скільки росіян вбито, аналізи Інституту вивчення війни. Я все переповідав у камері. Ми налаштували канал новин, щоб політвʼязні не втрачали надію, що Україна бореться. Коли Бучу звільнили, Левіза прийшла, сіла поряд і плакала весь час.

Левізо, ви казали, що у Криму атмосфера страху. Чи були після арешту люди, які побоялися з вами спілкуватися?

Левіза: Я завжди підтримувала Нарімана, але часом ми дискутували, що він постійно пропадає на роботі, я одна з дітьми дома. Після арешту зрозуміли цінність того, що він робив. Коли його забрали, до нас щодня приїжджали люди, до яких він їздив з допомогою. У нас не зачинялися двері.

ФСБ стежила за домом. Дивилися, хто приїжджає, і проводили бесіди. Питали, чого так часто їздите до Джелялових. Люди мали сміливість говорити, що продовжуватимуть їздити.

Другого жовтня 2023 року Джелялова почали етапувати із Сімферопольського СІЗО до вʼязниці в Мінусінську. Етап тривав півтора місяця через СІЗО в Краснодарі, Саратові, Челябінську, Оренбурзі та Красноярську. У дорозі він сильно застудився, загострилися варикоз і спинні грижі, бо вдень йому не дозволяли сидіти та лежати. Джелялова вивезли з Криму таємно. Родина дізналася про те, де він, лише за кілька тижнів.

Нарімане, вас привезли до в’язниці в Мінусінську в листопаді 2023-го. Там відбувають покарання серійні вбивці, бандити, ґвалтівники. Як вони реагували на те, що поряд сидять українці?

Наріман: Там не лише українці, але й росіяни, яких засудили з політичних мотивів. Я думав, нас будуть тримати окремо — українців і росіян, але це фізично неможливо, так багато політвʼязнів. Про жорстокі умови тримання в тюрмі в Мінусінську ходили легенди, але коли я там був, ситуація покращилася. Злочинці дивились на нас, політичних, і казали: «Хто ви всі такі, понаїхали». У них особливий світ, вони були неприємно здивовані, бо політичні не завжди хотіли дотримуватися їхніх правил.

Вʼязниця відрізняється від колонії тим, що засуджені сидять у камерах і не можуть пересуватися по території. Ви весь час до звільнення, це майже рік, провели в камері?

Наріман: Я так довго пробув у камерах на двох, що не міг читати, дивитися телевізор, тому пішов на роботу у швейний цех. Це було правильне рішення. У цеху зустрів багато вʼязнів з Криму, був Артем з Луганської області, його заарештували після повномасштабного вторгнення і звинуватили в підготовці теракту. Він розповідав, що їхнє село захопили одним з найперших у 2022-му. Якось він трохи випив із друзями, щось сказав патріотичне — і на нього та його племінника донесли. ФСБ вибила зізнання. Він до тюрми викладав біологію в сільській школі.

Зі Скадовська був Юра. Його катували на Чонгарі, де росіяни зробили неофіційне СІЗО. Він довго не підписував зізнання, що нападав на колаборантів, а потім росіяни почали катувати струмом його дружину, і він все підписав, щоб її врятувати. Жінку відпустили, вона виїхала в Європу.

Що шили в цеху?

Наріман: Роби для вʼязнів. У нас була вчителька з пошиття, вона в Мінусінську відповідальна за добровольчу допомогу російським військовим. Одного разу попросила допомогти пошити захисні ковдри для тепловізорів, це такий сендвіч. Я їй сказав: «Мені навіть не пропонуйте». Цікаво, що серед нас було багато різних хлопців — з України, Узбекистану, Таджикистану і кілька росіян. Усі відмовилися, окрім двох росіян. Погодився хлопець з Туви, він поїхав воювати. Я його питав навіщо. Сказав, що не хоче сидіти весь строк.

У тюрмі висіли плакати «Приєднуйтесь: платимо одразу пів мільйона рублів і потім щомісяця 204 000—210 000 рублів». У нас з тюрми небагато хто погодився, бо справжній бандит не піде працювати на державу. А з колоній багато людей забрали.

Левіза: У Красноярському краї дві колонії закривали, бо не було увʼязнених — багато засуджених погодилися воювати.

За тиждень до обміну Левіза з двома дітьми — Джемілем і Емінє — вперше побачилися з Наріманом після того, як його етапували з Сімферополя в Росію. Двадцятого червня вони повернулись додому, а 28 числа звʼязок з ним зник. На лист у вʼязницю прийшла коротка відповідь: «Письмо не вручено, адресат убыл». Жінка підняла на ноги всіх знайомих, знайшла в Мінусінську адвоката. Той повідомив, що Нарімана етапували до Красноярського СІЗО. Того ж дня о четвертій годині їй подзвонив Мустафа Джемілєв і, вислухавши всю історію, сказав: «Левізо, ми ввечері їдемо зустрічати Нарімана. Тільки нікому не кажи, дуже тяжкий обмін».

Левіза: З тієї хвилини ходила по кухні. Десь о девʼятій вечора Рефат-ага подзвонив: «Я його ще не бачив, але він в Україні». Поклала слухавку і посипалися новини про обмін. Усі почали дзвонити, приходити в гості, казали, що у них зʼявилося ще одне національне свято. Старші діти були в таборі. Дзвоню їм і чую, як кричать від радості. А потім приїжджають і розповідають: «Мамо, з нами всі діти плакали».

Наріман: Коли Левіза дізналася, що я кудись «убил», мене у в’язниці не було кілька днів. У вівторок зранку, 25 червня, усе було як зазвичай, а в обід сказали збирати речі. Повели до одного з начальників, він спокійно сказав: «Тебе міняють. Зараз документи готуємо».

Приїхав керівник вʼязниці, він більш-менш нормальний, провів мене. Віддали листи, гроші. Коли зняв робу і вдягнув свої потерті речі, відчув фізичне задоволення. Двоє співробітників ФСБ ввічливо сказали, що мають вдягнути кайданки та завʼязати очі. Ми їхали кудись пʼять годин. Очі завʼязані бинтом, але крізь нього відчувалося сонце. Коли очі розв’язали, зрозумів, що привезли у Красноярське СІЗО. Там я пробув дві доби в одиночній камері, а 28 червня о пʼятій ранку почався шлях в Україну.

Очі були завʼязані весь час. Десь о сьомій ранку приїхали в аеропорт, сіли на літак, це був звичайний рейс. Почали заходити пасажири — голоси, запахи парфумів, сміх. Для мене це забутий світ. У Москві вийшли всі пасажири, ФСБшники сказали вставати, чую стюардесса питає: «Можна дати йому води». ФСБшники кажуть, що він не хоче. А вона знов: «Ви пʼять годин летіли, пили воду, чому він не хоче?» Вони вперлись. Стюардеса відходить і каже: «Щоб він не зробив, але ж це людина». Мені так приємно стало, наче напоїла. Ми пішли по літаку і відчув, що хтось біжить до мене і протягує склянку води. Схопив її. ФСБшники здалися. Пити не хотів, але випив, щоб її старання не були марними.

Потім весь день їхали машиною, автобусом, летіли на гвинтокрилі години три в Білорусь. Нас було п’ятеро полонених, чоловіки і жінка. На кордоні з Україною нас поставили в ряд. Зняли кайданки, зрізали бинт з очей. Ми стояли втомлені, руки за спиною, голови опущені — звикли до тюремних порядків. Раптом чую за спиною українською: «Добрий день. Усе добре. Підніміть голову». Побачив, що в бік Білорусі пройшли пʼятеро людей. Вони на інвалідних візках везли сумки. Наші сумки хтось поніс, жінку посадили на візок, бо вона не могла йти. Її тримали багато років десь на окупованій Донеччині. Попереду стояли наші хлопці в бронежилетах, зі зброєю. Кремезні. Думаю, вони всіх тут покладуть, але нас нікому не віддадуть.

Знаєте, на кого вас обміняли?

Наріман: Ні, і не буду дізнаватися. Навіть облич їхніх не запамʼятав.

Нарімане, те, що ви не зможете повернутися в окупований Крим, — очікувано. Усі переживали, чи випустять росіяни з Криму ваших дітей і дружину. Це була одна з домовленостей під час обміну чи з окупації тікали?

Наріман: Про родину ніяких домовленостей не було, і я боявся, що їх не випустять і триматимуть як заручників. Друзі сказали, що їм треба терміново їхати. Я виключився з перемовин, сказав, ось Левіза, домовляйтесь. Не витримував. До того як вони приземлилися у Стамбулі, хвилювався так, наче народив пʼяту дитину.

Левіза: У нас не було спеціальної розмови, залишаємося ми чи ні у Криму, питання було лише в тому, коли нам їхати. Сподівалася, що у мене на збори буде хоча б тиждень, але виявилося, що два дні. Ми тихенько поїхали. Знали тільки близькі. Виїхали раніше запланованого часу — я, четверо дітей, двоє дорослих допомогли із супроводом. За 14 годин доїхали до Сочі, звідти до Стамбулу, а потім у Кишинів.

У 2019 році Україна передала в Міжнародний кримінальний суд у Гаазі 13 інформаційних повідомлень з доказами воєнних злочинів росіян у Криму. Зараз в Україні працює найбільший польовий офіс МКС за межами Гааги. Нарімане, ви думали над тим, щоб справу про ваше увʼязнення розглянув МКС?

Наріман: Путін формально помилував мене, не знаю, чи впливає це на розгляд моєї справи в міжнародних судах. Зараз готуюся свідчити в прокуратурі Криму, яка працює в Києві. Особисто у мене немає потреби щось доводити, але якщо це допоможе притягнути Росію до відповідальності, то буду робити.

Заочний суд в Україні над тими, хто вас заарештував і засудив, влаштує?

Наріман: Певною мірою це встановлення справедливості. Хоча заяви російських опозиціонерів, яких обміняли, не дають надію, що щось в Росії зміниться і злочинці будуть покарані, навіть після рішень судів в Україні. Думаю, якщо ці опозиціонери прийдуть до влади в Росії, то перше, що зроблять, — амністують тих, хто їх карав. Ще скажуть, що роблять це заради консенсусу в російському суспільстві. Це буде помилка для Росії і для нас теж.

Багатьом українцям хочеться відгородитися від Росії. Але це наш сусід, з яким найдовший спільний кордон. Якщо у нас немає контактів з російською опозицією, то є контакти з тими, хто ними опікується, — США, ЄС. Треба через них діяти.

Левіза: Я б відгородилася. У нас є прислівʼя: якщо в тебе сусід росіянин, тримай за спиною сокиру.

З ким із росіян пропонуєте підтримувати звʼязок?

Наріман: У тюрмі писав лист Володимиру Кара-Мурзі, коли він був за ґратами. Є Ілля Яшин. Вони сіли за те, що звинуватили Російську Федерацію у війні в Україні. Зараз їх обміняли і з ними щось сталося, судячи з їхніх заяв. Річ у тім, що нам з ними робити — забути, проклясти? Я не кажу, давайте їх вітати, але комусь з ними потрібно розмовляти. Світова спільнота вбачає в них можливих російських лідерів. Якщо ми будемо закриватися від цих процесів, нас знов кинуть без підтримки, як у 2014-му.

Останнє запитання. У в’язниці ви не шкодували, що залишилися жити в окупації? Цього всього можна було уникнути, якби переїхали в Київ, як інші кримські татари, і займалися політикою.

Наріман: У тюрмі я прочитав у Льва Рубінштейна, що свободі неможливо навчити, її можна лише передати власною поведінкою. Я поїхав на «Кримську платформу» з відчаю. Нас сильно затисли у Криму, і я хотів показати людям, що не треба боятися.

У тюрмі за тиждень до обміну мене, Артема з Луганської області та Юру з Херсонської викликали ФСБшники. Ми не зрозуміли, чого вони хотіли. Один з них сказав: «Якщо відчували загрозу, чого не поїхали з Криму». Я зірвався: «Якого хріна маю їхати з батьківщини? Ви туди приперлися, ви і виїжджайте». ФСБшник ошелешив. Коли Юра повернувся в камеру, то був знервований. Сказав, впізнав цього ФСБшника — він катував його на Херсонщині. Впізнав по очах і голосу.

Левіза: Якщо б не Наріман, я, мабуть, з Криму не виїхала. Це наш дім, у кримських татар немає іншої батьківщини, ми боролися пів століття, щоб повернутися. Це наш біль, і для нас Крим — священна земля. Піти з неї зі страху, що з тобою можуть щось зробити, для нас не аргумент. Ми залишаємося, але це не означає, що ми приймаємо їхні правила.