Пропаганда КНДР зробила ставку на фільми, але свої режисери були поганими. Тому Кім Чен Ір викрав хорошого режисера — а також жінку, яку той кохав усе життя. Детективна історія про тоталітаризм, любов і кіно (в 9 главах)

Влада Північної Кореї завжди приділяла велику увагу кінематографу. За допомогою фільмів сімʼя Кімів переконувала населення у своїй святості, у тому, що життя на Заході жахливе чи що КНДР перемогла, а не програла у війні. Кіноман Кім Чен Ір хотів покращити й зовнішній імідж країни — але фільми Корейської державної кіностудії не йшли в жодне порівняння з голлівудськими чи європейськими. Тому він вирішив викрасти знаменитого режисера з Південної Кореї й змусити його творити у Пхеньяні. Що в 1978-му і зробив. Редактор англомовної версії Антон Семиженко дізнався про цю історію з відео, згаданого в традиційній суботній рубриці «Бабеля» — «Тєлєк». Захопившись, він почав читати статтю за статтею, далі книжки — це виявилась справжня кроляча нора, в якій переплелись геополітика, марнославство, кохання, тюрма, оголене тіло й шалики Hermes.

1

Від самого створення в 1945 році комуністична Північна Корея брала приклад із Радянського Союзу. Там пройшла індустріалізація, в якій місцеві «стахановці» отримували титул «коня, здатного пройти 500 кілометрів». Зʼявився ГУЛаг, найбільший табір якого площею з правобережний Київ. І культ особи, який існує досі. Щоб утілити все це, як показали більшовики, потрібна потужна система пропаганди. Тому однією з перших установ, створених керівником комуністичної Кореї Кім Ір Сеном, став Департамент пропаганди та агітації (ДПА).

Департамент цензурував медіа, встановлював памʼятники, роздавав сімʼям портрети «Великого лідера», але особливу увагу приділяв кінематографу. Саме фільми Кім Ір Сен обрав для того, щоб згуртувати народ країни довкола себе та довкола правил, які сам придумав.

Вибір кінематографу став логічним із кількох причин. Щоб написати книжку чи пісню, достатньо однієї людини з аркушем та ручкою. Для створення ж фільму потрібні десятки людей, рідкісне обладнання й чималі кошти. А отже, контролювати виробництво фільмів державі легше. Для перегляду фільмів потрібні кінотеатри — їх контролювати теж нескладно. І, зрештою, якщо книжку читає кожен окремо, то перегляд фільму — колективна справа. Людей на нього можна зігнати, щоб агітація одразу охопила всю спільноту. Видовищність підвищує шанси, що досвід глядачам сподобається. Вміти читати не потрібно. А основні меседжі пропаганди можна закріпити в лекції після перегляду.

Першим художнім фільмом КНДР стала стрічка «Моє рідне село» 1949 року. Її показали всюди, куди змогла доїхати автівка з проєктором — і цей фільм відчутно допоміг Кім Ір Сену зміцнити свою владу над корейцями.

Браузер не підтримує відео

Події фільму відбуваються ще до 1945-го, коли Корея була під японською окупацією. Місцевий землевласник — теж японець. Через бійку з його сином до тюрми кидають бідного фермера. Там він знайомиться з другом Кім Ір Сена, удвох вони підбурюють вʼязнів до повстання, намагаються звільнити село від влади японців — але невдало, вороги навіть викрадають фермерову наречену. Тоді зі священної гори Пекту, що неподалік, спускається армія Кім Ір Сена, яка звільняє село й дівчину, а радісні селяни почергово лінчують лендлорда, його дружину, головного поліцейського та інших ворогів.

З фільмом Кореї допоміг СРСР, але кілька його особливостей надовго стануть правилами місцевого кінематографу. По-перше, показувати Кім Ір Сена на екрані не можна: він має бути кимось на кшталт божества, яке постійно на відстані, але успішно вирішує всі проблеми. Можна натякати на вождя, фіксуючи кадр на сонці чи сонячному промені — адже «ір сен» у псевдонімі диктатора означає «сонце, що сходить». По-друге, у фільмі не має бути індивідуальних героїв: усі проблеми вирішують або колектив, або Кім Ір Сен. По-третє, не має бути титрів. Так актори чи режисери можуть стати відомими, а отже впливовими, а зайвих конкурентів партія не терпіла. Іще одна особливість ― хоча фільми зазвичай були про війну, кадрів боїв у них практично немає. ДПА економив на батальних сценах, тож символом бою був або загальний біг героїв кудись за кадр, або густий дим, крізь який нічого не видно.

У 1950-му Північна Корея нападає на Південну, намагаючись завоювати весь півострів. Пропаганда реагує на це фільмами про те, як усі, включно з дітьми й жінками, воюють на благо корейців, у рідкісні хвилини відпочинку дивлячись на фото Кім Ір Сена, щоб «підзарядитись». За три роки КНДР програла війну: лінія розмежування між двома Кореями практично не змінилась, натомість країна втратила загиблими близько мільйона людей, а в Пхеньяні через бомбардування вціліли лише три великі будівлі. ДПА знайшов вихід і тут: повоєнні фільми пояснювали, що «Сонце XX століття» не програв війну — бо він її й не починав, а просто захищався. Невдовзі зʼявилось чимало стрічок про розділені кордоном сімʼї — з підкресленням, що тим, хто залишився на півдні, складніше. Бо в жорстокому капіталістичному світі вони змушені буквально шукати недоїдки на смітниках.

Після поразки Північної Кореї у війні Китай та СРСР вирішують зробити з неї «вітрину комунізму» й щедро дають гроші на відновлення та розвиток. Утім, Кім Ір Сен в основному скеровує цей ресурс на роздуття війська, пропаганду та будівництво шахт і заводів. У частини партійців це викликає питання. Так, фракція Капсан — група колись близьких до Кім Ір Сена військових — вирішує, що краще було б вкладати ці гроші в освіту й науку, щоб закласти підвалини до розвитку в КНДР технологій. На партійному зʼїзді в 1966 році вони відкрито виступили за економічні реформи, проти культу особи керівника держави — і запропонували призначити лідера фракції Пак Кум Чола наступником Кім Ір Сена. Ба більше, завдяки впливу фракції на ДПА про хоробрість Пак Кум Чола знімають фільм. Кіно на екрани не потрапляє, а членів Капсану й кількох кінорежисерів відправляють «у гори» — цим евфемізмом у КНДР називають увʼязнення в таборах із тортурами й вірогідним подальшим убивством. Кім Ір Сен приходить до департаменту та довго критикує роботу пропагандистів. Як можна було зробити фільм про ворога народу? Чи усвідомлюють тут тяжкість свого злочину? Кому тепер можна довірити кінематограф КНДР? Із кінця зали піднялась рука.

«Думаю, я зможу, батьку», — сказав кучерявий хлопець в окулярах. Це був Кім Чен Ір. Тоді йому якраз виповнилось 25.

2

Про народження Кім Чен Іра країну сповістив спів ластівок, над священною горою Пекту зʼявилась подвійна веселка, а на небосхилі — нова зірка. Це сталося в лютому 1942-го в польовому таборі батька, звідки той на чолі повстанців звільняв Корею від японських окупантів. Хлопчик тата не підвів: у три тижні він почав ходити, у вісім заговорив. Кім Чен Ір однаково добре писав як лівою, так і правою руками, ніколи не порушував своїх обіцянок — і вже в сім років роздавав цінні вказівки команді фільму «Моє рідне село».

Усе це, звісно, маячня — тобто офіційна версія КНДР. Навіть імʼя в Кім Чен Іра насправді інакше.

Юрій Ірсенович Кім народився в лютому 1941 року в Приморському краї радянської Росії — на території військового містечка, де росіяни навчали Кім Ір Сена та інших корейців диверсійних дій. Невдовзі в Юрія народився брат — Шура. У бойових діях його батько участі так всерйоз і не взяв, прибувши до Кореї вже в 1945 році у складі радянських військ.

Юрій ріс типовим «мажором», насолоджуючись усіма благами, які отримував завдяки владі батька. Це свої пізні роки він провів у величезних окулярах, застібнутій на всі ґудзики куртці чи костюмі кольору хакі. Утікачі з Північної Кореї 1960-х пригадують молодого Кіма як веселого хлопця у стильному темно-синьому піджаку під сіре вовняне пальто й лакованих чорних туфлях. Він любив мотоцикли, швидкі автівки та дорогий коньяк. Стати другом Юрія в студентські часи означало отримати доступ до численних благ капіталізму й закритих вечірок із західною музикою. Втім, є в офіційній версії і один близький до правди факт: сину Кім Ір Сена змалку подобалось кіно. Він багато часу проводив на знімальному майданчику Державної корейської кіностудії, звідки його ніхто не мав права вигнати.

Кінематограф поступово став для Юрія головним вікном у світ. За все своє життя він виїздив лише до Росії, Китаю і Мальти, де в 1970-х провів відпустку в марній спробі вивчити англійську. Натомість його колекція фільмів сягала 20 тисяч — це одна з найбільших приватних колекцій у світі. Щоб угамувати апетит Юрія-кіномана, в КНДР організували ціле підприємство. Посольства республіки в інших країнах брали напрокат усі свіжі стрічки, які там виходили, — нібито для перегляду в колі співробітників. Насправді дипломатам не можна було знайомитись з ідеологічно шкідливим продуктом. Вони копіювали плівки і в дипломатичному багажі перевозили до Пхеньяну. В якийсь момент це набуло таких масштабів, що Міністерству закордонних справ КНДР довелося збудувати спеціальні копіювальні центри у Празі, Макао та Гуанчжоу.

Репліки зі скопійованих фільмів потім перекладали й озвучували — цим у спеціальному офісі займались близько 200 людей. Кожен отримував лише частину плівки — щоб не мати уявлення, про що йдеться, й не перейнятися симпатією до героїв чи інших країн. Весь проєкт називався «Ресурсна операція № 100» і тривав від початку студентства Юрія Кіма до самої його смерті в 2011 році. Вільного доступу до фільмотеки, крім Юрія, не мав ніхто. А отже ніхто у Північній Кореї краще за нього не знав, яким хорошим буває кіно (і також ніхто не міг йому пояснити, що «Рембо» та фільми бондіани — не документальні).

У 1967-му Юрія вже звали Кім Чен Ір: через «відлигу» в СРСР стосунки між двома державами погіршились, і Кім Ір Сен попросив сина відмовитись від словʼянського імені. Той вирішив поєднати частини імен свого батька й матері.

Перше, що Кім Чен Ір зробив на чолі кіновідділу ДПА — це записав усіх до комуністичної партії, забезпечивши пільги та вищі зарплати. На території кіностудії запрацював спеціальний гастроном, який допомагав кіношникам урізноманітнити меню тогочасних пайків, а на роботу їх почали возити комфортним автобусом. Зріс і бюджет на виробництво фільмів: Кім-молодший переконав старшого, що це допоможе сімʼї отримати ще більше контролю над суспільством.

Браузер не підтримує відео

Кім Чен Ір хотів почати свою кінокарʼєру з чогось епічного. Ідею підкинув Китай. Там якраз завершили цикл із восьми так званих революційних опер — масштабних постановок, які мали б надихнути китайців жити за принципами Культурної революції. Кім вирішив зняти серію з пʼяти «основоположних» для Кореї фільмів, скромно назвавши її «Безсмертна класика». За легендою, сценарії всіх цих фільмів написав Кім Ір Сен, перебуваючи у військовому таборі на горі Пекту.

Перші фільми серії — «Море крові» та «Квіткарка» — справді були на голову вищими за попередні. Головно завдяки тому, що в КНДР зʼявилися кращі камери та декорації. На території кіностудії збудували аж три вулиці для зйомок — одну в стилі традиційного корейського села, іншу — міста і третю — в стилі європейської архітектури різних країн. Іноземців уже грали не загримовані корейці з накладними носами, а перебіжчики до КНДР із Заходу. Картинка стала якіснішою. Але в плані сценарію справа залишалась на тому ж місці. Не допоміг навіть трактат Кім Чен Іра «Про мистецтво кіно», який він написав у 1970-му (пропаганда іще хвалила мудрого Кіма-молодшого, що йому вистачило на створення «фундаментальної праці» трьох років, тоді як Карл Маркс писав свій «Капітал» цілих сорок). Тези трактату на кшталт «Хороший діалог має бути сповненим змісту й простим для розуміння» та «Актори — обличчя фільму» радикально якості продукту не змінили. І коли у світі виходили «2001: Космічна одіссея» та «Зоряні війни», ДПА продукував стрічки під назвами «Квітуче село», «Ми — найщасливіші» та «Син конструктора локомотивів».

На місцевому рівні це працювало: зрештою, альтернатив у північнокорейців тоді не було. Але обох Кімів у 1970-х це вже мало втішало. Влада давно в їхніх руках, опозицію знищено, гроші завдяки Пекіну та Москві є. Кім-старший взявся піднімати престиж Північної Кореї у світі, пропагуючи придумане ним вчення чучхе, тобто «опертя на власні сили». Кім-молодший запропонував робити це за допомогою фільмів — подавати їх на міжнародні фестивалі, кожна нагорода яких збільшуватиме повагу до КНДР. От тільки просякнуті пропагандою та культом вождя стрічки викликали в західних глядачів лише сміх та кринж. Конкурсні комісії Каннського, Берлінського чи Венеційського фестивалів відмовлялись навіть включати їх до програми. І Кім Чен Ір вирішив: якщо місцеві кіношники нездатні знімати класний продукт, треба залучити тих, хто зможе. А якщо вони не відгукуються на запрошення — доведеться їх викрасти. Кім уже знав, кого саме.

3

Після двох воєн, у середині 1950-х років ситуація на півдні Корейського півострова була не кращою, ніж на півночі. Країна з руїн намагалась вибудувати ринкову економіку й не мала, на відміну від КНДР, грошовитих сусідів за спиною. За спогадами сучасників, Сеул був одним гігантським районом нетрів. Мільйони травмованих війнами й бідністю людей потребували, серед іншого, казки, в яку можна було б утекти від щоденних турбот. Сін Сан Ок дав їм це.

Родом із півночі, Сін застав корейсько-японську війну, коли навчався режисурі в Японії, повернувся він уже до Сеулу. Там він заснував кінокомпанію Shin Films, яка почала з простеньких романтичних фільмів, орієнтованих на жіночу аудиторію. Глядачам подобалось, бізнес ріс, а Сін набирався режисерського досвіду. В 1958-му він зняв фільм «Квітка в пеклі» про життя кореянки, що стала повією для американських солдатів, яких у повоєнному Сеулі були десятки тисяч. Цю стрічку прийняли і глядачі, й критики — її досі називають найкращим корейським фільмом 1950-х.

Браузер не підтримує відео

Головну роль у «Квітці в пеклі» зіграла Чхве Ин Хі, дружина Сін Сан Ока й головна зірка південнокорейського кіно тих часів. Вона була відомою і до воєн — як одна з найкрасивіших публічних кореянок. При цьому в особистому житті Чхве Ин Хі довго була нещасливою. Її чоловіком був освітлювач з іншої кіностудії. Він заздрив карʼєрі дружини та бив її. Сін Сан Ок одного разу запросив її на каву, і вони кілька годин розмовляли про кінематограф і акторство. Спершу молодий амбітний режисер здався їй мрійником, але крок за кроком він втілював свої ідеї. Невдовзі у них завʼязався роман.

Консервативне корейське суспільство не приймало розлучень, тож пара бачилась потай. Зрештою журналісти про все дізнались — і це принесло Чхве полегшення. Вона подала до суду на розлучення й виграла справу. Виходячи з судової будівлі, акторка пробралась крізь натовп журналістів і поїхала одразу до Сіна. Разом вони, ховаючись від уваги папараці, поїхали в перший-ліпший дешевий мотель. На ранок вони прокинулись покусані постільними кліщами, але щасливі — й відтоді вважали себе подружжям.

Сін та Чхве стали тим, що англійською називають power couple — парою, яка займається спільною справою й через поєднання особистих якостей примножує спільний успіх. Чхве з сімʼєю вклала гроші в Shin Films, вона грала в десятках фільмів Сіна. Він, натомість, створював варті зірки сюжети. Більшість фільмів, які пара зняла в другій половині 1950-х та 1960-х, стали успішними. На один з них у самому лише Сеулі сходили 400 тисяч людей — це 15% від усього тодішнього населення міста. Сін придбав величезний знімальний майданчик на околиці Сеулу, де влаштував також студію звукозапису й школу акторської майстерності, улюблене дітище дружини. Як казали тогочасні кінокритики, Сін хоч у пекло стрибне, якщо це допоможе йому зняти фільм. Коли пара придбала новий будинок і почала його обставляти, деякі меблі час від часу зникали звідти. Це чоловік забирав їх на знімальний майданчик, якщо вважав вартими появі в кадрі.

У 1970-х ця ідилія розсипалась. Північна Корея тероризувала Південну: то організує замах на президента, то влаштує диверсію, то прориє кілька тунелів для захоплення Сеулу. Ситуація в Південній Кореї стала нервозною: уряд посилив цензуру, до кіностудій висували дивні вимоги. Спочатку від них вимагали знімати не менше 15 фільмів на рік, потім не більше пʼяти — і продюсерам довелося звільнити частину тяжко зібраного штату. Сін Сан Оку довго вдавалось проходити між крапельками: наприклад, він розбив Shin Films на кілька компаній, подолавши обмеження на зйомки. Через славу й попередні заслуги йому багато пробачали. Однак до позашлюбних дітей корейське суспільство виявилось не готове.

Пліток про інтрижки режисера було чимало — втім, дружина відкидала всі підозри, кажучи, що більше за неї Сін любить лише кіно. Однак коли журналісти почали писати про новонароджену дитину коханки, молодої акторки, Чхве сама прийшла до її помешкання. Та відчинила двері, тримаючи на руках схожого на Сіна хлопчика.

Пара розлучилась. Чхве перестала зніматись у фільмах Сіна. Вийшла і з бізнесу, залишивши собі лише акторську школу. Сін намагався врятувати доходи компанії, знімаючи фільми з натяками на лесбійську еротику — але так Shin Films просто розгубила рештки колишньої респектабельності. Останньою краплею, яка знищила справу Сіна, стали три секунди оголених грудей на кіноекрані.

У листопаді 1975-го Сін Сан Ок влаштував студентський показ свого нового фільму «Троянда й дикий пес». У чорновій версії там був епізод поцілунку пари, де жінка була топлес. Цензори вирізали цей фрагмент, але на студентському показі через забудькуватість (чи зухвалість) Сіна він залишився. Студенти розповіли про груди своїм батькам, інформація потрапила в пресу. Для керівництва Південної Кореї це вже було занадто. Президент країни Пак Чон Хі був консервативним чоловіком і після убивства своєї дружини роком раніше щоночі засинав у ліжку поряд з її фотографією, квіткою та книжкою присвячених їй віршів. Колись вони дружили з Сіном сімʼями. Нових вибриків режисера Пак прийняти не міг. У Shin Films забрали ліцензію. Історія кінокомпанії, яка за ці роки скоротила штат зі 300 до 10 працівників, закінчилась. А в Сіна за рік народилась ще одна дитина від тієї ж акторки.

4

Самотня Чхве Ин Хі почала затято курити. Щоб заснути, вона щовечора пригублювала чарку. Її життя звузилось до акторської школи, діяльність якої окремо від Shin Films виявилась збитковою. Коли Чхве шукала гроші на підтримку роботи школи, на неї вийшов гонконгський бізнесмен Ван Дон Іл. Він теж нібито мав акторську школу й хотів, щоб знаменита акторка поїхала туди повикладати, а згодом сама зняла художній фільм. Гонорару за режисуру якраз і вистачило б на вирішення всіх фінансових проблем школи в Сеулі.

Коли Сін дізнався про цю пропозицію (попри розлучення вони продовжували багато спілкуватись), то здивувався. «Хіба не дивно для когось із далекого Гонконгу приїздити й пропонувати стати режисеркою фільму людині, яка навіть режисурою не займалась? У них же стільки своїх відомих режисерів. І чому вони зацікавились невеликою акторською школою?» — питав він. Однак пропозиція звучала для Чхве занадто спокусливо, і вона взяла квиток до Гонконгу.

Після першої зустрічі там бізнесмен зник — нібито мав владнати термінові справи й повернутися з детальним контрактом. Чхве проводила час у місцевому представництві Shin Films — останньому уламку колись розгалуженої мережі, що допомагала продавати фільми за кордон. У цьому офісі вона затоваришувала з подругою директора — Лі Сон Хі, тендітною кореянкою років 50. Та виявилась шанувальницею фільмів Чхве й нібито знайомою з успішними японськими продюсерами, які могли б допомогти акторці з новими викликами. Один із цих впливових друзів саме перебував у Гонконзі. Він запропонував зустрітися на своїй віллі на південному узбережжі Гонконгу. Чхве й Лі вирушили туди, але доїхати їм не судилося.

Неподалік від безлюдного пляжу Лі попросила таксиста зупинитись. Жінки вийшли нібито прогулятись пішки. Під скелею в кутку пляжу стояла група чоловіків у сонцезахисних окулярах і перуках із довгим волоссям, біля них на хвилях гойдався моторний човен. Побачивши жінок неподалік, чоловіки схопили їх, жбурнули в човен і швидко вийшли у відкрите море.

Лі виглядала спокійною. Вона запалила цигарку й запропонувала Чхве іншу. «Все буде в порядку», — запевнила жінка. «Не переживайте, пані Чхве», — спробував заспокоїти її один із чоловіків. «Звідки ви знаєте, як мене звати?» — спитала акторка. «Я — хангук», — відповів викрадач. Тобто «кореєць» ― але північним діалектом.

У нейтральних водах човен зупинився біля вантажного корабля. Жінок завели туди, й наступні шість діб Чхве провела в каюті капітана судна в товаристві двох лікарів, які слідкували за її станом, і портрета Кім Ір Сена.

Коли корабель нарешті пристав до берега і Чхве спустилась на пірс, охорона довкола зашепотіла: «Буде хтось важливий». До жінки йшов низенький чоловік у довгому сірому пальті. Всміхнувшись, він простягнув до акторки руки зі словами: «Дякую за візит, пані Чхве. Ви, певно, втомлена з дороги? Ласкаво просимо, я — Кім Чен Ір».

Чхве Ин Хі чула про молодшого Кіма, але ніколи не бачила, як він виглядає. Останнім часом сеульські медіа поширювали новину про трагічну ДТП за участі Кіма, після якої він уже не міг ні рухатись, ні говорити. Кім провів Чхве до автівки й запросив їхати разом. Дорогою до Пхеньяну, яка зайняла з пів години, їй кинулось в очі те, що на трасі не було асфальту. А пейзаж довкола виглядав так, ніби війна тут закінчилась позавчора. Хоча був уже січень 1978 року.

Через стрес та образу Чхве не пригадує, що говорив їй дорогою Кім Чен Ір. Памʼятає червоні написи на перехрестях: «Довгих років Кім Ір Сену!», «Битва на швидкість, битва на виснаження», «Абсолютизм та безумовність». Памʼятає темний Пхеньян: як вона дізнається потім, за два роки до того КНДР не виплатила кредит на $2 мільярди, підтримка союзників зменшилась, і країні довелось запроваджувати віялові вимкнення електроенергії. Стабільну підсвітку мали лише вуличні портрети Кім Ір Сена, урядові будівлі та закриті вілли, на одній з яких Чхве й оселили.

Акторці виділили служницю, яка мала також розважати її та стежити за нею. Щодня Кім Чен Ір надсилав їй подарунки: дорогі парфуми, японську білизну, традиційні сукні точно під її розмір. Кожна вечеря була бенкетом. Чхве Ин Хі давали все, що вона хотіла, — окрім приватності. Двері до всіх кімнат вілли не мали замків.

Минуло пʼять днів ― і до будинку підʼїхав чорний «мерседес». Чхве запрошував до себе Кім Чен Ір. Ґрунтовим серпантином автівка привезла акторку до іншої вілли, значно розкішнішої ― чучхейського «Межигірʼя». Біля воріт її зустрів сам син північнокорейського диктатора. «Ви ж теж читали, що я розбився в ДТП? Що скажете про мене тепер? Правда ж, я розміром із ліліпутячу какашку?» — намагався смішити Кім Чен Ір. Жодної інформації про те, для чого її викрали й тримають у КНДР, Чхве досі не мала.

Кім-молодший провів акторку до просторої кімнати з величезним, на всю стіну, акваріумом. Посеред кімнати був довгий стіл, збоку — сцена. Ця кімната — місце щотижневих вечірок Кім Чен Іра, чи не найвпливовіших зустрічей 1970-х і особливо 1980-х, коли Кім-молодший де-факто очолив країну. Тут у неформальній атмосфері ухвалювали ключові державні рішення, тут можна було бачити, хто входить до кола найбільш наближених і хто ще на «випробувальному терміні».

Тут пили Hennessy, курили Rothmanʼs Royals — улюблені цигарки Кім Чен Іра — і роздавали всім розкішні подарунки. Єдине правило — підкорятися молодшому Кіму. Часом він міг попросити якогось генерала заспівати пісню під караоке — і те, що той не мав слуху чи голосу, було лише плюсом, адже незначне приниження допомагало контролювати людину в майбутньому. Іноді, як кажуть високопоставлені втікачі з КНДР, Кім запрошував до зали танцівниць, наказував їм роздягтися, а гостям — танцювати поряд, не торкаючись тіла дівчат. Свідком такого Чхве Ин Хі не була, але пригадує епізод з однієї з вечірок, коли Кім наказав усім гостям перевдягтись у військову форму, яка лежала в кожного під стільцем, і бігати довкола своїх стільців. Форм було дві, і якщо Кім вигукував «Море!», треба було вдягти форму моряків, а коли кричав «Земля!», необхідно було перевдягтись у форму сухопутних військ. Коли все це відбувалося, Кім щасливо реготав.

«Ви будете дуже потрібні Кореї тоді, коли ми захопимо південь, — пояснив невдовзі Чхве мету її викрадення приставлений до неї спецслужбіст. — Нашим словам про добрі наміри й переваги комунізму сеульці не повірять. Але вони віритимуть вам». Щоб Чхве звучала переконливо, їй вирішили показати всі музеї КНДР — а під кінець 1970-х їх уже було чимало різних. Наприклад, був Музей будівництва музею будівництва Пхеньянського метрополітену. Або музей війни з американцями, де показано, як ті вбивали дітей чи збивали на автівках звичайних перехожих — щоправда, не на фотознімках, а на картинах. Також акторку змусили вголос прочитати тритомник текстів Кім Ір Сена. Це зайняло два місяці, й найскладнішим виявилось читати ці неймовірно довгі речення, не перериваючи дихання. Чхве іще не знала, що кожен північнокореєць прочитав ці книжки ще у школі, частину уривків завчивши напамʼять.

Ішли місяці, тоді роки. Спершу Чхве Ин Хі регулярно запрошували на вечірки, демонструючи гостям як цінний трофей. Кім Чен Іру особливо подобалось, коли акторка співала південнокорейських пісень. Він їх дуже любив і часто вмикав на вечірках, але оскільки за межами вілли слухати їх у Північній Кореї було злочином, то слів ніхто, крім Кім Чен Іра, не знав. А тепер було кому йому підспівувати. Згодом запрошення ставали все рідшими, а після сварки з наставником з ідеології щодо принад комунізму жінку відправили в іншу, значно скромнішу віллу. Там вона прожила кілька років.

Вона пригадує ці роки як безпросвітні. Однією з небагатьох розрад були програми південнокорейського радіо, що їх іноді ловив радіоприймач у її кімнаті. Чхве слухала їх уночі, максимально тихо, із головою накрившись цупкою ковдрою.

Протягом усього цього часу Чхве не здогадувалась, що зміна ставлення до неї залежала від вчинків іншої людини — її колишнього чоловіка.

5

Сін Сан Ок зателефонував у гонконгський офіс Shin Films через два тижні після відʼїзду туди своєї колишньої дружини. Від неї не було жодної звістки, тож режисер почав хвилюватися, чи все з нею гаразд. Директор представництва посилив підозри, сказавши, що про Чхве краще говорити особисто, не покладаючись на телефон. Приїхавши до Гонконгу, Сін дізнався і про викрадення, і про те, що гонконгська «подружка» Чхве заміжня за близьким до КНДР бізнесменом. Сін розлютився, подав заяву до поліції — і поїхав до США. Тоді, на початку 1978-го, він був стурбований продовженням своєї кінокарʼєри. Тож намагався зачепитись у Голлівуді, сподіваючись, що без цензурних обмежень зможе творити, як колись.

Звістка про зникнення знаменитої акторки швидко потрапила в південнокорейські медіа. Американський кореспондент однієї з сеульських газет вистежив Сіна в Лос-Анджелесі й повідомив неприємну новину: у зникненні Чхве підозрюють самого режисера. Наприклад, він міг це зробити, щоб отримати її частку в Shin Films.

Обурений Сін повертається до Гонконгу, свідчить місцевим поліцейським, роздає інтервʼю — і паралельно намагається домовитись про інше громадянство. Строк дії південнокорейського паспорта добігав кінця, оновити документ можна було тільки в Сеулі, а повертатись туди режисер тепер боявся. Директор місцевого офісу компанії порадив йому зробити паспорт Аргентини — один ділок обіцяв залагодити все за $10 тисяч. От тільки знаходився цей чоловік на іншому кінці Гонконгу. Сін поїхав туди, а далі все пішло за вже звичним сценарієм: молодики в перуках, моторний човен, вантажний корабель, портрет Кім Ір Сена в каюті, пірс неподалік Пхеньяну. Ексчоловік Чхве Ин Хі прибув до Північної Кореї на пів року пізніше за неї.

Цього разу не було ні урочистої зустрічі, ні запрошень на вечірки. Сін Сан Ока просто відвезли на віллу, де на нього чекали улюблений холодний суп, дорогі запонки й краватки — і кінозал. Єдине, про що просили Сіна, — щодня дивитися по два-три північнокорейських фільми й письмово повідомляти свої враження від них. Причин викрадення режисеру не пояснили. Того, що десь неподалік живе його колишня дружина, він також не знав.

Сін одразу почав планувати втечу. Він попросив продемонструвати йому успіхи КНДР — міркуючи, що під час екскурсії до промислового центру Кесон на півдні країни він проколе ножицями шини автівки, в якій його везтимуть, і поки наглядачі вовтузитимуться біля них, перепливе річку в бік Сеулу. Втім, режисеру сказали, що для екскурсій іще зарано. Він попросив велосипед, щоб коли всі спатимуть, поїхати ним у бік півдня, — і Сіну його видали, але на ніч замикали.

Залишався третій варіант. Режисера обслуговував чорний «мерседес», водій якого часом заходив потеревенити з обслугою вілли, залишаючи ключ у замку запалювання. Ризик, що хтось вкраде автівку, був мінімальний: машин у КНДР було настільки мало, що керувати ними могли кілька сотень людей, які пройшли спеціальні державні курси. Того, що кермувати може й Сін, місцевим у голову не прийшло.

Наприкінці грудня 1978-го втілити цей план майже вдалось. Сін виїхав на північ із метою досягти кордону з Китаєм, перейти його по замерзлій річці, сісти на поїзд до Пекіну й попросити політичного притулку в посольстві США. Він дістався півночі, але через відсутність дорожніх знаків повернув не туди й потрапив просто до прикордонників. Сіна відправили до СІЗО.

Усе, що дозволено мати вʼязню північнокорейського СІЗО, — це стару робу й металеву ложку без ручки. Цією ложкою Сін двічі на день їв баланду з розвареним рисом та іноді редькою чи капустою. Камінці, яких у їжі траплялось чимало, режисер викладав на підлозі, щоб вести лік днів. Упевнений, що не вибереться звідси, він вишкріб ложкою на стіні: «Одного дня 1979 року тут помер Сін Сан Ок».

Але КНДР він був потрібен живим. Тому коли Сін мерз, йому приносили додаткову ковдру, а коли хворів, до нього приходив лікар. Звичайним вʼязням така турбота була недоступною. За спонуканням наглядачів Сін написав Кім Чен Іру вдячного листа: мовляв, він засвоїв урок і більше ніколи не повторить своєї помилки. На лист пішло три дні. Кім любив креативність у таких текстах, а їхня довжина мала би вказувати на обсяг старань і глибину покаяння. «Десять сторінок завжди краще, ніж пʼять», запевняли Сіна наглядачі. Лист Кім Чен Іру дійсно сподобався, і режисера повернули на віллу.

Цього разу будинок був інший — з більшою кількістю кімнат для охорони та ґратами на всіх вікнах. Сін Сан Ок продовжив дивитися фільми й давати їм свою оцінку — а вона була завжди низькою, навіть після переписування рецензій, за порадою кураторів зі спецслужб, «більш пролетарською мовою».

Сін не полишав плану втечі, й наступна його ідея була такою. Стіни в його кімнаті облицьовано панелями, за однією з яких була ніша. Він сховається там і через кілька днів, коли охоронці похопляться і вже шукатимуть його десь далеко, вилізе зі сховку й поступово дійде до кордону з Південною Кореєю. Спробує перетнути його — і далі вже як пощастить.

Сін кілька тижнів зберігав собі трохи харчів про запас — і у визначений час «зник» у ніші. Однак йому не пощастило: в будинку облаштували штаб із розшуку режисера, тож поблизу постійно хтось був. Відвідавши одного дня вбиральню, Сін не закрив достатньо щільно панель на стіні. За цією щілиною його й викрили. І цього разу вже вирішили покарати належно. Сіна відправили до тюрми, що у лексиконі КНДР називалася «центром перевиховання».

Тюрма у Північній Кореї — дуже дешева за собівартістю. Вʼязні отримували один уже кимось ношений комплект одягу, який ніколи не прали. Банних днів не було, лікарського догляду теж. Засобом покарання й контролю був голод: Сін пригадував, що місяцями не почувався ситим. Голод був іще гіршим за побиття, оскільки удари, стиснувши зуби, можна було спробувати витримати, тоді як голод поволі зжирав людину ізсередини. Тарілки вʼязнів теж ніколи не мили.

Оскільки режим хотів зруйнувати погані помисли Сіна, то по 16 годин на день він мав сидіти в позі лотоса й думати про свою поведінку. Наглядачі постійно стежили за ним та іншими вʼязнями й били тих, хто порушував правила. Тобто горбив спину, дивився по сторонах, щось говорив, або занадто надовго заплющував очі. Вʼязні мали думати про свої помилки, і важливо було не дати їм шансу задрімати чи відволіктись. Тих, хто схилявся набік чи назад, карали самі стіни камер: вони були вкриті гострими шипами.

Минав місяць за місяцем. Сін замість розкаяння ледь не покадрово згадував кожен свій фільм, обмірковуючи, що можна було б зробити краще. А ще писав довгі листи Кім Чен Іру. По-перше, так він отримував можливість посидіти на стільці. А по-друге, час від часу ці листи з нібито покаянням таки давали ефект. Спершу в його пайок, який він називав «вареними бурʼянами», почали класти трохи жиру. Потім перевели в камеру з теплою підлогою й столом. Відтак дали мило, постіль, зубні щітку й пасту — і навіть миску для вмивання. Щоправда, наступний шматок мила він міг отримати лише через пів року, а порцію пасти — через сім місяців, тож мав ретельно розраховувати, щоб вистачило. Іще кілька листів — і раз на місяць Сін почав отримувати печиво чи цукерки.

У листах Сін Сан Ок писав про те, які недоліки побачив у північнокорейському кіно і як міг би зробити його кращим. Детально описував імовірні нові роботи, намагаючись спокусити Кіма-молодшого. Судячи з покращення побуту, режисер розумів, що все робить правильно. Але що треба зробити, щоб його випустили на волю? Тюремники час від часу давали надію, що от-от його звільнять. Хтось обмовлявся, що й Чхве Ин Хі теж у КНДР і невдовзі вони знову побачаться. Але минав місяць, тоді ще один — і все лишалось по-старому.

Сін почав голодувати. Його запевняли, що це марно: смерть людей від голоду — не те, що зворушує північнокорейських правителів. Але чоловік розумів, що позаяк КНДР витрачає на нього жир і печиво, він потрібен владі й небезпека втратити його змусить Кімів ворушитись. Так і сталося. Його випустили з тюрми, обстежили в лікарні, кілька днів посилено годували, дали новий одяг — і привезли на вечірку до Кім Чен Іра. У той самий будинок із акваріумом на всю стіну. Це було 6 березня 1983 року.

Саме 6 березня 1983-го виповнювалось 29 років із дня шлюбу Сін Сан Ока й Чхве Ин Хі. Кім мав слабкість до символічних дат. «Поглянь, ти маєш знати, хто це», — промовив хтось збоку до Чхве, яку теж запросили на вечірку. Спершу вона не впізнала у змарнілому й постарілому Сіні свого колишнього чоловіка. Потім вони довго стояли, дивлячись одне на одного, доки до них не підійшов радісний Кім Чен Ір. «Яка ви все ж таки гарна пара! — сказав він. — Проголошую вас чоловіком і дружиною знов».

Сперечатись можливості не було: Кім Чен Іру не заперечують. Реєструвати шлюб не було сенсу теж: слово Кіма в КНДР вище за будь-який закон. Після вечірки пару привезли в нову віллу, розраховану вже на двох. Увімкнувши воду в ванній, вони пошепки розповідали одне одному, як опинились у Пхеньяні й прожили останні роки. І вирішили, що треба тікати. Лише цього разу підготуватись якомога ретельніше. Для чого обом треба було максимально задіяти свої акторсько-режисерські таланти.

6

Обоє вже знали, що з них хочуть зробити нове обличчя північнокорейського кіно. Вони готові були починати роботу вже — однак Кім запропонував трохи відновитись, перепочити — ну і подивитись те, що в КНДР встигли назнімати за роки, коли Сін був у тюрмі.

Кіноіндустрія Північної Кореї тоді явно була у творчій кризі, і навіть поліпшений пайок креативу не сприяв. Головні сюжети неодноразово повторювались, одні й ті самі декорації переходили з фільму в фільм, режисери намагались викликати емоції гучною драматичною музикою й сльозами на екрані. Кінозал став для Сіна й Чхве найбільш ненависною кімнатою в будинку.

Кім дався знати аж восени. Вісімнадцятого жовтня, в день 57-річчя Сін Сан Ока диктатор зателефонував парі й запросив на вечерю. Це мала бути перша серйозна розмова між режисером і Кімом за його майже пʼять років у КНДР — і Сін до неї підготувався. Зайшовши раніше до «елітної» крамниці, де за іноземну валюту продавали нову техніку (аналог радянських «Торгсина» та «Берізки»), він побачив там японський касетний диктофон. Пара вирішила спитати Кім Чен Іра, чому ж він їх викрав і чому не обмежився лише режисером, — і потай записати відповіді. Це було потрібно, зокрема, у разі звільнення: на Заході могли вирішити, що Сін та Чхве змінили Сеул на Пхеньян через симпатію до ідей чучхе. Сховавши пристрій у сумочці Чхве, пара вирушила до Кіма.

Кім був відвертим. Емоційно ділився розчаруванням через рівень своїх кінематографістів. «Вони не бережуть плівку, бо не платять за неї. Їм байдуже на якість, бо зарплата буде так чи інакше. Усе-таки, в соціалізму є одна відчутна проблема: стимулів старатися замало», — казав він. Поки Сіна «перевиховували», Кім покладав великі надії на черговий монументальний проєкт «Зірка Кореї» — серію з восьми фільмів про подвиги свого батька Кім Ір Сена. Для цих стрічок він навіть знайшов невідомого доти актора, зробив йому серію пластичних операцій для схожості з «Великим лідером», а потім перевів на технічну роботу, щоб той ніде більше не зʼявлявся. Однак проєкт, хоч і «вийшов корисним для тих, хто не читав книжок з історії», з мистецької точки зору не вражав.

Сін та Чхве мали підштовхнути індустрію до розвитку. Зняти кілька чудових стрічок, на які рівнялися б інші режисери. Для цього Кім дасть їм усе: гроші, творчу свободу, навіть можливість виїжджати на зйомки за кордон. Титри? Можна давати одразу на початку фільму. Цензура? Просто варто погодити загальну ідею з Кім Чен Іром. «А можна назвати нашу компанію Shin Films?» — спитав Сін. «Без проблем. Ти будеш її директором, а Чхве — заступницею, ― відповів Кім. ― Іще вона, як і в Сеулі, навчатиме нове покоління акторів».

Наостанок Кім зізнався, чому він викрав не лише Сіна, а й його колишню дружину. Вона виявилась просто приманкою, найбільш надійним способом заманити режисера в КНДР.

З усього, що сказав того вечора Кім, пара найбільше оцінила можливість виїжджати за кордон. Очевидно, що це відбувалося б у щільному колі охоронців, і все-таки шанс потрапити на свободу ставав трохи більшим. Сін пообіцяв зробити перший фільм уже до дня народження Кім Ір Сена 15 квітня. Лишалось менше за пів року, братися за справу треба було вже.

7

Першою стрічкою північнокорейської Shin Films став «Емісар без права повернення». Нібито традиційно за твором Кім Ір Сена, але бодай на основі реальних подій. Ішлось про історію 1907 року, коли в Гаазі лідери іноземних держав намагались зберегти мир у світі на тлі загарбницьких амбіцій десятка країн. Японія вже фактично контролювала Корею, однак її формальний керівник, імператор Коджон, таємно відправив до Гааги трьох корейських емісарів. Їхньою метою було переконати західних лідерів захистити Корею від посягань Японії. Представники США чи Великої Британії швидко їм відмовили: мовляв, їхня країна вже не є субʼєктом міжнародного права. Пізніше одного з емісарів, Лі Джуна, знайшли мертвим у готельному номері: імовірно, його вбили агенти Японії.

У самій Кореї історія набула міфічних масштабів. На честь емісарів називали вулиці, відкривали памʼятники й випускали поштові марки. За легендою, Лі Джун після палкої промови у залі засідань зробив собі харакірі. Цю версію «Емісар без права повернення» й показав.

Браузер не підтримує відео

Сін був настільки спраглий до зйомок, що нерідко брав у оператора камеру й фільмував усе сам. Він знову відростив довге волосся, зʼявляючись на зйомках у шалику Hermes та з золотим годинником Rolex, подарованим Кім Чен Іром. Оскільки події відбувались у Західній Європі, знімальній групі дозволили виїзд. Щоправда, не в Гаагу — працювали у Східній Німеччині, Угорщині, Чехословаччині, Югославії. У Будапешті парі вдалося побачитись із давнім знайомим, японським кінокритиком. Вони передали йому листи для рідних та запис розмови з Кім Чен Іром із проханням оприлюднити його, якщо про них не буде нічого чути довше за пів року.

Фільм вдалося завершити до середини березня — на місяць раніше від зазначеного строку. Захоплений Кім Чен Ір подарував парі дві автівки найдорожчої моделі «Мерседес». А коли в липні 1984-го фільм несподівано отримав нагороду за найкращу режисуру на кінофестивалі у Карлових Варах, Кім подзвонив парі зі словами, що досі КНДР не отримувала жодних подібних нагород. Він попросив Сіна та Чхве заявити світу, що вони працюють у Північній Кореї не з примусу — просто лише там, а не в капіталістичному світі з жорсткою політичною цензурою, вони можуть реалізувати свої таланти. Сін погодився, але у відповідь запропонував відкрити європейське представництво Shin Films. І краще, щоб це була якась країна не соцтабору, наприклад Австрія. Радісний Кім дозволив Shin Film відкрити офіс у Відні, але колись згодом, а поки що варто зняти ще кілька стрічок.

Сін та Чхве втілили побажання. Протягом наступних трьох років вони зробили ще шість фільмів — кращих за все, що в КНДР знімали до того. У романтичній мелодрамі «Любов, любов, моя любов» уперше в кадрі демонстрували романтичні почуття не до комунізму, партії чи Кім Ір Сена, а до іншої людини протилежної статі. Актори навіть цілувались — а в кінотеатрах КНДР фізично закінчився папір для квитків на покази. У фільмі «Сіль» вже була оголена натура, «Розповідь про Сім Чонг» була мюзиклом із яскравими костюмами й підводними сценами, а «Хон Гіль Дон» став першим північнокорейським бойовиком з елементами бойових мистецтв. Він навіть зібрав непогану касу в Болгарії та СРСР.

Сін працював, як навіжений. Збереглись кадри зі знімального майданчика, де 58-річний чоловік лежить на землі за камерою в намаганні впіймати найкращий ракурс. Місцеві режисери його зненавиділи та якось навіть розкритикували: мовляв, навіщо морочитись із рухливою камерою, якщо все можна зняти й статично? Навіщо будувати нові декорації? Для чого так часто змінювати ракурси?

8

У 1985-му в КНДР стало гірше з грошима: в СРСР розпочалась перебудова й підтримка Пхеньяну перестала бути пріоритетом. Зменшились і перекази від Китаю. Режим Кімів почав шукати нові способи заробити і окремі надії покладав на Shin Films. Мільярди доларів заробляє Голлівуд, Південна Корея на той момент уже успішно продавала за кордон свої фільми й музику — Кім Чен Ір вирішив, що КНДР має повторити цей успіх. І на хвилі популярності японських фільмів із монстром Годзіллою дав Сін Сан Оку карт-бланш на зйомки фільму про велетенського монстра — із вибухами, руйнацією будинків та компʼютерною анімацією. Потенційний блокбастер «Пулгасарі», на який дали більш як мільйон доларів, зняли до кінця року.

За сюжетом, злий поміщик знущається з селян і, зокрема, кидає до тюрми сільського коваля. Донька кидає йому через ґрати кульки рису, однак той замість їсти ліпить з них маленьку фігуру звірятка Пулгасарі. І помирає.

Фігурку отримує донька, і одного вечора, шиючи, вона вколюється голкою. Крапля крові потрапляє на Пулгасарі, він оживає — і виявляється, що звірятко любить їсти залізо та швидко росте. Зʼївши голки, він переходить на кухонне начиння, тоді на залізяччя у дворі. Охорона лендлорда намагається вгамувати Пулгасарі, але він просто зʼїдає їхні мечі. Залізні ядра гармат не завдають тварині проблем, і зрештою монстр руйнує палац землевласника.

Ворога подолано, але лихим стає сам Пулгасарі. Він продовжує їсти залізо, й фермери ризикують лишитися без своїх знарядь праці. Щоб врятувати село, донька коваля ховається у металевій бочці, звір ковтає її, там вона знову скроплює його своєю кровʼю — і Пулгасарі вибухає зсередини.

Браузер не підтримує відео

Пізніше критики бачили в завершенні фільму навіть прихований протест Сін Сан Ока проти Кімів. Мовляв, вони змогли побороти зло імперіалізму, але в підсумку стали ще більшим злом. Утім, насправді до сценарію доклався сам Кім Чен Ір, який, найімовірніше, хотів додати картинці зі спецефектами змістовності. Зрештою, фільми про Годзіллу теж мали спершу антинацистський, а потім екологічний підтекст.

Як і в попередніх фільмах Shin Films у Північній Кореї, держава допомагала зйомкам з усією силою. Коли Сін попросив про штучний сніг, йому привезли справжній з верхівки гори Пекту. Коли була потрібна масовка — армія постачала тисячі солдатів. В одному з фільмів за сюжетом потрібен був поїзд, який вибухає. Кім Чен Ір видав Shin Films справжній начинений вибухівкою поїзд, і єдине обмеження було в тому, що сцену треба було зняти з одного дубля. Для «Пулгасарі» КНДР, переступивши через історичні травми й політичні розбіжності, навіть запросила з Японії команду піротехніків, які працювали над кількома фільмами про Годзіллу. Щоправда, на знімальному майданчику з ними майже не спілкувались, тому сцени, над якими працювали японці, виглядають як врізки в основний сюжет.

У Північній Кореї цей фільм став найкасовішим за всю історію. Втікачі з країни пізніше згадували, що через тисняву перед кінотеатрами були навіть випадки смертей. А от за кордоном «Пулгасарі» майже не помітили. Як порівняти з фільмами про Годзіллу, фільм був явно вторинним. Про реліз швидко забули.

Кім Чен Ір, утім, був від стрічки в захваті й вирішив зняти ще грандіозніший фільм — про Чингісхана, із бюджетом у $16 мільйонів (до порівняння, перший фільм Star Trek коштував $11 мільйонів). Сін та Чхве почали працювати над сценарієм — і мимохідь нагадали Кіму, що для кращих перспектив фільму варто б відкрити-таки офіс Shin Films у Відні. Той погодився — і в березні 1986-го в супроводі 14 охоронців відправив пару туди.

Далі все відбулося швидко. Під час зупинки в Будапешті Сіну та Чхве вдалося переконати охоронців, що такий натовп виглядатиме підозріло, тож краще, щоб у Відні їх супроводжували лише троє людей. У віденському готелі вони залишили працівникам рецепції записку: «Ми, Сін Сан Ок та Чхве Ин Хі, викрадені КНДР. Просимо притулку в посольстві США». Для готельєрів це був не перший подібний запит. Як столиця нейтральної країни одразу біля соцтабору, Відень став колискою шпигунів та втікачів, тож схожі відчайдушні історії не були тут рідкістю.

Сін домовився про інтервʼю з давнім японським знайомим журналістом, а охороні сказав: мовляв, я розповім їм, що КНДР дає мені повну свободу, але якщо ви будете поряд, скептична японська публіка цьому не повірить. Тому до ресторану, в якому відбуватиметься інтервʼю, охоронці мали приїхати окремим авто й чекати на завершення інтервʼю в іншому залі. Ті погодились і чатували на творчу пару зовні — перед кожним входом.

Пара швидко розповіла японському режисеру, що й до чого. Невдовзі він викликав таксі під двері ресторану, а Сін та Чхве, вибігши з закладу в автівку, попросили водія мчати до посольства США. Охоронці намагались наздогнати їх, однак через кілька перехресть парі вдалося відірватись. Невдовзі вони вже давали пресконференцію в стінах посольства.

Сін та Чхве розповіли про все, що відбувалося з ними з 1978-го по 1986-й. Що вони потрапили в КНДР не з доброї волі, а всі заяви робили з примусу. І що тепер у них багато підстав хвилюватися за власне життя.

9

Коли Кім Чен Ір дізнався про втечу подружжя, він наказав прибрати зі знятих Сіном та Чхве фільмів будь-які згадки про них. Кінематографісти країни тепер мали забути про існування цих людей, а для населення Кім організував серію лекцій про те, чому подружжя — зрадники та заслуговують лише забуття.

Він розумів, що прорив кінематографу КНДР вже навряд чи світить. І щоб якось вгамувати біль від розбитих мрій, у 1987 році організував свій кінофестиваль, PFFOTNAAODC — «Пхеньянський кінофестиваль нейтральних та інших країн, що розвиваються». Переможцем першого, ясна річ, став фільм із КНДР.

Влада США отримала інформацію, що уряд КНДР готовий заплатити за убивство Сіна й Чхве по пів мільйона доларів, і спершу ескортував їх до Вашингтону, а тоді в містечко Рестон неподалік. Там, разом з урядовою охороною, пара прожила кілька років, займаючись в основному сімейними справами та розповідаючи ЦРУ про все, побачене ними в КНДР. Коли ризик убивства знизився, Сін змінив імʼя на Саймон Шин та нарешті перебрався до Голлівуду. Він таки зняв там кілька фільмів, але жодному не судилося стати хітом. Сін пробував себе і в Південній Кореї, але через репутацію людини, яка знімала фільми для ворога, він не знайшов себе й там. Місцевих дратувало, зокрема, те, що Сін досі носив на запʼясті подарований колись Кімом золотий Rolex.

Сін Сан Ок помер у 2006 році. В інтервʼю за кілька років до смерті він зізнався: «Коли я мав нормально грошей? Коли був у КНДР».

Чхве Ин Хі прожила на 12 років довше. У кіно вона вже не знімалась, але залишалась у Південній Кореї народною улюбленицею. Кожні кілька років до самої смерті вона отримувала нагороди за внесок у місцевий кінематограф.

А кінематограф Північної Кореї після середини 1980-х поступово занепав. Зʼявились відеокасети, згодом компакт-диски, за допомогою яких люди могли дивитись набагато якісніше західне й південнокорейське кіно. Це було нелегально, але все одно поширено. Кінотеатри КНДР спорожніли. Втім, Департамент пропаганди й агітації продовжив існувати й освоювати кошти відповідно до задач сімʼї Кімів. У 1990-ті, коли в країні була жорстка економічна криза й люди гинули від голоду, фільми були підкреслено радісними. Згодом влада заснувала кілька музичних гуртів, де була навіть електронна музика — щоб змарнілим корейцям було на що відволіктись.

Зараз у Північній Кореї є і компʼютерні ігри, і гумористичні шоу, і навіть телесеріали. Втім, усе це — з ідеологічним присмаком. В одній з виданих під наглядом ДПА компʼютерній грі треба винищувати американців. А в серіалі «Наші сусіди», знятому про життя багатоквартирного будинку, є характерний епізод. В одній з сімей будинку тяжко захворів хлопчик — настільки, що його довелось госпіталізувати. Родичі, що зібрались у квартирі, спершу стурбовано обговорювали інцидент. Але все змінилось, коли вони ввімкнули телевізор. Там показували успішне випробування північнокорейської далекобійної ракети. Побачивши, як вона злітає, вся родина почала обійматись і радісно танцювати. До біса дитину: їхня країна нарешті спромоглася створити щось, що дійсно приверне увагу світу.

Браузер не підтримує відео

Довго читали? А уявіть, скільки це писати! Підтримайте «Бабель» — це надихне нас робити більше таких матеріалів: https://babel.ua/donate.