Як жили митці в харківському будинку «Слово»? Публікуємо спогади сина Миколи Куліша про Хвильового, Підмогильного і Вишню — з нового видання «Слова про будинок «Слово»

Восени 2024 року виходить книга Володимира Куліша «Слово про будинок «Слово». Куліш — син українського письменника і драматурга Миколи Куліша. У книзі він ділиться юнацькими спогадами про майже кожного мешканця будинку «Слово» в Харкові. «Бабель» з дозволу видавництва «Віхола» публікує уривок з книги — про те, чим Кулішу запам’ятались Микола Хвильовий, Валер’ян Підмогильний та Остап Вишня.

Автор цієї книжки, син славного українського драматурга Миколи Куліша, знищеного московсько-большевицьким терором, пише про той нині вже історичний будинок «Слова», що його в 1930 році збудовано в Харкові, тодішній столиці УССР, для українських письменників і поетів.

***

Помилкою було б думати, що «Слово» було збудоване (хоч і за дозволом уряду) з мотивів створення сприятливих житлових та побутових умов для творчої української еліти, до речі, за гроші уділовців на кооперативних засадах. Причини були, звичайно, важливіші. Маючи всіх пишучих українців в одній купі, легше було контролювати їхнє життя-буття. НКВД мало тут свої вуха і очі, за допомогою яких знало дуже докладно про все, що діялось у будинку.

До цього треба додати телефони, які в тих часах приватним особам було просто неможливо дістати. І раптом одного дня, хотіли ви чи ні, їх запроваджено в усіх мешканнях. Чи варто згадувати, що на слідстві проти того чи іншого письменника його телефонічні розмови наводили слово в слово як доказ для обвинувачення.

***

На третьому поверсі, в чотирикімнатному мешканні з бальконом, що виходив у двір, жив Микола Хвильовий. Невеликого росту, скромно одягнутий, рідко коли в цивільному, тобто в убранні з краваткою, яку одягав на особливі оказії. На загальній фотознімці ВАПЛІТЕ Хвильовий сидить у першому ряді в убранні та білій краватці. Цю краватку йому зробив Куліш, зав’язавши хустину до носа, «щоб не псувати загального, ідеологічно витриманого пейзажу».

Найкраще почував себе Хвильовий у мисливському одязі, тобто в грубій куртці, чоботях, невиразного кольору й давности штанах та кашкеті. Через плече мисливські торби й рушниця в чохлі. В одній руці поводок, на якому прив’язані пси, у другій маленька, портативна машинка до писання. Коли б не ота машинка, виглядав би Хвильовий як аматор мисливець, що оце їде або повертається з полювання.

***

Приятелював Хвильовий з небагатьома, з невеличкою групкою письменників, і ця дружба була найвищої проби, була побратимством. Досвітній, Вишня, Куліш, Яловий, Йогансен, Слісаренко. Їх називали жартома «могутньою кучкою».

Як я вже згадував, Хвильовий дуже любив полювати. Звичайно, всі думали й мали причину так думати, що на тих полюваннях більше полюють за пляшкою, як за качками чи зайцями.

Хоч і це, звичайно, бувало, але, як мені говорив колись тато, на полюванні можна було вільно порозмовляти, говорити щиро й відверто, від душі. Можливо, після таких полювань верталися додому молодшими, з заспокоєною на деякий час душею. Природа давала відпруження і спокій. Тому в тяжкі моменти бурхливого й вічно неспокійного життя Хвильовий раптом зникав на день, два, або й на тиждень. Блукав понад озерами, просиджував довгі години в «тязі», спав в очеретових шатрах і думав, думав, думав.

***

Малого, я б сказав, дуже малого росту, в окулярах з сильними склами, що їх вживають дуже недобачаючі люди, трохи нахилений, скромний, з милою усмішкою, тихий і непомітний серед вічної метушні будинку, Валеріян Підмогильний жив напроти. Така ж маленька жіночка, такий же мініятюрний синок Ромко і старенька мама пана Валеріяна.

Ми з Підмогильним були зв’язані, так би мовити, «велосипедно», бо я в нього завжди позичав велосипед «Україна», а він ніколи не мав сили мені відмовити. Лише просив привезти й не зламати. Навіть тоді, коли я ламав той велосипед і не привіз до Підмогильного, він цілий тиждень і не запитав. Лише коли я вже направив і привіз його, Підмогильний усміхаючись сказав:

— Мабуть, далеченько ти їздив, я тебе цілий тиждень не бачив.

Останні роки перед арештом Підмогильному зовсім заборонили писати, він перекладав. Його переклади Ґю де Мопасана, Золя, Фльобера, Бальзака були літературними шедеврами. Цими перекладами родина й жила аж до його арешту. «Дістав» десять років в’язниці. Підмогильний зник. Може, застрелився, може, не витримав слідства, був досить мізерного здоров’я. Після арешту дружину Підмогильного переселили до нашого мешкання. Жили ми незвичайно по-приятельському. Ділились між собою чим могли.

Бо нас єднало велике непоправне горе — наші «вороги народу», які в той час переходили пекло слідства. Я пригадую, скільки недоспаних ночей коштувало все це пережити.

— Коли б мій чоловік помер, я переплакала б горе і навіки залишилась з думками про нього. Але ж він десь там живе, його відірвали від нас, знищили родину, в мене забрали чоловіка, а в мого синочка тата... Боже, дай мені силу витримати цей жах! — казала пані Підмогильна. Після присуду вона подалась шукати чоловіка і за нею всякий слід пропав.

Я зараз зупинюсь на третьому поверсі, де ми застукаємо до дверей вашого доброго, а також і мого знайомого Остапа Вишні.

Чи пригадуєте світлини Вишні з тих часів? У тілі, з дуже скупенькою чуприною, яка на фотографіях так і подобала на лисину, з трохи булькатими добрими очима. Росту вище за середній, виглядав він на «доброго дядю».

Популярність Вишні в ті часи була недосяжна. Сам же Вишня скромний у товаристві, добрий батько, уважний до знайомих, навіть до дітей, ніколи не відмовляв мені, коли я просив позичити щось почитати.

— Ходімо, малий! Любиш читати, то гаразд. Зараз ми тобі щось знайдемо.

Ми приходили до його хати. На порозі зустрічала нас Цяця — пес завбільшки в добре теля. Вона приязно била хвостом, але не дай Боже дістати тим хвостиком! Він був як добрий шматок дроту й синці після нього тримались довго на наших ногах. Дружина Вишні така ж весела й життєрадісна артистка Маслюченко, худенька, непосидюща донька Леся — образ своєї мами. Ніколи не згадувалось про перший шлюб Вишні та його синка, якого я так і ніколи не побачив і не чув про нього.

Коли Вишня приходив до нас, тоді від сміху довгий час боліли не лише роти, а й животи. Він умів оповідати анекдоти неперевершено. Сам при тому голосно, громоподібно реготав.

Але бачили ми й іншого Вишню. Коли, приїхавши з полювання, він довідався про самогубство побратима Хвильового, так же само, як умів сміятись щиро, плакав невтишними сльозами й увесь час повторяв:

— На кого ж ти нас, Григоровичу, покинув? Що вони з тобою зробили? Що вони з тобою зробили?..

Очевидно, те «що вони з тобою зробили» донеслось куди слід. Незабаром і Вишня попав у «великий конвеєр». Повернули Вишню з заслання хіба на те лише, щоб поховати в землі, яку він любив над усе. Прибили меморіяльну дошку на будинку ч. 6 по Червоноармійській вулиці. А чи прибито таку ж дошку в бараці спецтаборів, де проживотів великий гуморист під псевдонімом 9,764,952 від 1934 року по 1962?

«Бабель» завжди обирає для вас найцікавіші уривки. Підтримайте нас: https://babel.ua/donate