Румун Петру Габор вже третій рік возить в Україну гуманітарну допомогу ― сам, під обстрілами, попри борги й небезпеку. Як і чому він це робить — переклад матеріалу видання Scena9

Румун Петру Габор був далекобійником і нелегально займався обробкою деревини. З березня 2022-го ж він — один із найбільш відданих румунських волонтерів, які досі допомагають Україні. Петру вивозив людей із Сум, коли окупанти ще були на півночі України, потрапляв до рук росіян, привозив гуманітарну допомогу в обстрілюваний Херсон і віддалені села звільненого Півдня. За понад два роки волонтерства в Україні він вліз у борги, втратив бізнес і навіть дружину, але познайомився з тисячами українців. Румунська журналістка Йоана Пелехатий приєдналась до Петру в одній із поїздок на Херсонщину восени 2023 року, побувала в штабі його невеликої волонтерської організації — і розповіла історію волонтера в румунському мистецькому виданні Scena9. З дозволу Йоани публікуємо переклад її репортажу — про чоловіка, який мав багато підстав припинити допомагати українцям, але жодною не скористався.

Що відділяє тишу від шуму?

О 16:35 ми виїжджаємо на вантажівці з маленького містечка Снігурівка і ґрунтовою дорогою їдемо до села Павло-Марʼянівка. Кінець жовтня, тому сутеніє рано. «Тепер ми їдемо прямо на передову. Росіяни за пʼятнадцять кілометрів звідси», — каже Петру Габор, вільною від керма рукою вказуючи на простір за лобовим склом. У машині сотні літрів води та десятки кілограмів вітамінізованого рису.

Гуманітарна допомога. Термін, який я не чула з дитинства — після 1989 року — аж доки росіяни не почали повномасштабний наступ на Україну в лютому 2022-го. Різниця лише в тому, що тоді ми цю допомогу отримували, а тепер роздаємо.

Я сиджу на задньому сидінні вантажівки — між спальними мішками, інструментами, рюкзаками та куртками. Курю, роблю нотатки й фотографую. Напевно, мені мало б бути страшно, але я нічого не відчуваю. Ніколи не думала, що буду так близько до війни.

Говір Петру Габора мʼякий, поводиться він упевнено — як водій, який вже чимало разів їздив цією дорогою. Через це, а також через приємне синє небо війна неподалік здається нереальною. «Я їжджу в це село вже девʼять місяців», — каже Петру. Павло-Марʼянівка далеко від румунського кордону — за 470 кілометрів на схід — і близько до лінії фронту. Громадська організація «Волонтери без кордонів», якою керує наш водій, доставляє сюди гуманітарні вантажі раз на місяць.

Дорога вкрита вибоїнами, тому ми їдемо зі швидкістю 20—30 км/год. Ми виїхали з Миколаєва близько 50 хвилин тому й відтоді не бачили жодної цивільної машини. Лише вантажівки, джипи та карети швидкої допомоги — всі у камуфляжних кольорах з військовими або гуманітарними розпізнавальними знаками. Місцеві жителі загинули або виїхали, а ті, кому нікуди їхати, живуть у злиднях. Навіть у мирний час життя в цих селах не було простим.

Ліворуч від виїзду зі Снігурівки стоїть російська військова машина з великою білою літерою Z. Праворуч — повністю зруйноване сільськогосподарське підприємство. Це поселення було під російською окупацією, розповідає Петру. Через кілька місяців після того, як українці звільнили його, місцеві намагались повернутись до звичного життя. Але росіяни ударили ракетою по будівлі, де насіння соняшнику переробляли на олію. Так вони позбавили місцевих одного з небагатьох джерел доходу.

Навколо російського Z-автомобіля — червоно-біла стрічка. Підходити надто близько не можна, але наш попутник — фотограф інформаційного агентства — залазить у яму, де лежить машина, і знаходить десятки порожніх патронів. Він наповнює ними пакет і кладе його у вантажівку біля своїх ніг, поруч із пакетами з цукерками. Такі сувеніри з України восени 2023 року — шоколадні солодощі та снаряди як артобʼєкти.

Водій сигналить фотографу, щоб повертався, ми вимикаємо фари. Дорога дуже погана. До нашого пункту призначення лише сім кілометрів, але цей шлях буде нелегким. Після 17-ї світло так близько до фронту не вмикають — наші фари зроблять нас помітними. Іти по траві — також погана ідея. Українці намагаються якнайшвидше розмінувати звільнені території, але звідки знати, чи всі міни вони виявили. Стрічки-маркери небезпеки на кшталт тієї, що оточувала яму з російською автівкою, здув вітер або знищила негода. Відтак не лишилось жодних попереджень, де можуть лежати протипіхотні міни.

Ближче до нашого пункту призначення зʼявляються вбиті в землю металеві таблички з написом «Обережно, міни. Прохід заборонено». Ліворуч проїжджаємо зелений пагорб, один бік якого завалений знищеною військовою технікою, зокрема згорілим російським танком. У землі застрягла невелика ракета — видно лише її хвіст сантиметрів у 30 завдовжки. Вона схожа на ракети, які малюють у мультфільмах. «Над усім цим виросте трава», — каже Петру. Він пригальмовує і показує на білу торбинку на палиці на узбіччі дороги: «Тут багато росіян здалося в полон». Далі за пагорбом — землі, де росіяни ще не здалися.

Дорога заходить у ліс. Довкола страшенно тихо. Ми вдивляємось у землю: якщо вона виглядає свіжоскопаною — треба її обʼїжджати, бо там можуть бути снаряди, які не розірвалися. Петру вже знає, як це. На його передпліччі — свіжий рожевий шрам. У червні 2023 року він натрапив на міну-метелик, яку принесло водою після руйнування дамби в Новій Каховці.

«Бачите, що відокремлює тишу від шуму? — запитує Петру. — Один пагорб». Надворі вже зовсім стемніло.

«Люди кажуть, що від ракети не втекти. Але насправді можна»

Петру Габору 41 рік. Він перевозив вантажі у різних країнах Європи, згодом заснував свою транспортну компанію. Але закрив її, коли почав займатись волонтерством. Сьогодні ввечері він розвантажив десятки коробок і бочок у бідному селі на півдні України, а тоді знову сів за кермо.

Після Ізмаїлу ми повернемось до Миколаєва, звідти до Татарбунарів. Якщо пощастить, встигнемо вчасно доїхати до кордону з Румунією. Завдяки рокам водійського стажу Петру легко орієнтується навіть на ґрунтовій дорозі крізь мінні поля. Він спокійний, але його великі блакитні очі зосереджені на освітленій фарами ділянці.

Спалахи світла та увага до них — це важливо у темряві, в якій ми їдемо. Бачимо іскри вдалині. «Це українські військові. Ми повинні зупинитися, інакше вони стрілятимуть у нас», — каже Петру. Під час поїздки він був мовчазним — лише зараз ожив і вчить нас, як виживати на війні. Можливо, це через адреналін.

«Будьте обережні, — каже він мені та фотографу. — Якщо побачите яскраве сяйво, яке наближається, просто скажіть мені. Ми зупинимося й зорієнтуємось, чи летить воно до нас. Якщо ні — це не наша справа». Яскраве сяйво — це російська ракета. У польоті вона вже не зможе змінити свій маршрут. «Якщо вона летить на нас, ми оминемо її — розженемось уперед або здамо назад на високій швидкості. Водій за кермом має перевагу: якщо він уважний, то контролює ситуацію, — Петру кілька секунд мовчить. — Люди кажуть, що від ракет не втекти. Але насправді можна».

Приблизно за двадцять хвилин, вже коли ми повертаємось до Снігурівки, мені нарешті стає страшно. Машина розвантажена від гуманітарної допомоги, тому їде швидше. Але тепер ми рухаємось спиною до лінії фронту, і міни все ще на узбіччі. Я дозволяю собі боятись лише доти, поки ми не виїдемо на асфальтовану дорогу. Після цього все буде добре.

Усе, що в мене є — це довіра до водія, який вже два роки повертається неушкодженим з рейсів на окуповані території. Він розповідає, що у квітні 2022 року зупинився на ніч на дорозі поблизу Миколаєва. Тоді він міцно заснув у військовому наметі. А вранці прокинувся серед тіл українських солдатів, убитих під час нічної атаки росіян.

Моя угода з собою насправді не має сенсу — логіка не може перемогти страх. Петру каже: «Ми живемо так, як нам судилося». За 41 рік він пережив багато. Через волонтерство в Україні він заборгував понад €15 тисяч. Каже, що це одна з причин, чому від нього пішла дружина.

«Колись я був багатим, але більше не хочу. Це довело мене до вʼязниці. Я забув, що таке справжнє життя», — каже Петру, кермуючи автівкою в повній темряві. Пізніше він розповість мені, що керував двома лісопильнями, де робив усе «по-чорному». Влада його викрила, вісім місяців Петру провів у тюрмі.

За два дні наших подорожей на півдні України ми на повторі слухаємо одні й ті самі пісні. Петру особливо подобається румунська пісня Арміна Нікоаре та Джорджіани Лобонц «Моя донька». Він наспівує: «Господи, я дякую, що дав мені ангела, мою маленьку дівчинку, яку я так люблю». Його доньці зараз 18 років, у дитинстві вона хворіла на рідкісну форму раку кісток. Пʼять років тому вона одужала. Волонтер досі відчуває, що має «борг перед Богом». Він прагнув творити добро, але лише з початком повномасштабної війни в Україні відчув, що дійсно робить щось вартісне.

«Коли я бачу українських дітей, таких щасливих і сповнених енергії, то не можу на них дивитися», — каже Петру. Вони проводять дитинство під обстрілами та у злиднях. Петру каже, що й сам виріс у бідності й знає, як це — цілими днями залишатись без їжі.

У Павло-Марʼянівці крізь вікно глиняної хати на нас зацікавлено дивився хлопчик років пʼяти. Він стежив, як група жінок разом із підлітками й кількома чоловіками розвантажували коробки з вантажівки, на якій ми приїхали. Це була ніби гра у своєрідний «Тетріс» у тьмяному світлі від лампочки й фар машини. Під постійною загрозою.

За лічені хвилини довкола нас зібрались десятки людей. Серед них багато молоді, занадто бідної, щоб виїхати. Наближається зима. Петру обіцяє наступного разу привезти одяг і взуття. Він завантажує автівку на складі в Ісакчі — неподалік від українського кордону.

«Виють вовки»

За день до поїздки в Павло-Марʼянівку ми зупинилися в Посад-Покровському — селі за 15 хвилин від Херсону, який українці звільнили 11 листопада 2022 року. Росіяни не відступилися й у червні 2023 року підірвали дамбу в Новій Каховці. Вода затопила весь регіон.

На іншому березі Дніпра — окуповані села, де тривають бої. Коли ми проїжджаємо відносно неподалік, повітря наповнюється гучним звуком. Уявіть собі тисячу петард, які вибухнули одночасно, але їх приглушує 30-кілометрова відстань між нами та фронтом. Так звучить ракета.

Небо чисте, у деяких місцях видніються білі смуги. Це не від літаків — через війну небо закрите, — а через ракети. На землі сидять маленькі равлики, схожі на тих, що живуть біля моря. Чорне море тепер здається близьким і водночас дуже далеким. Промені осіннього світла ллються крізь продірявлені кулями залізні ворота. Майорять пошарпані синьо-жовті прапори. На землі гниє аґрус, на лозі вʼяне виноград — хто його збиратиме? Ця краса — фон для руйнувань. Або навпаки. Ця думка настільки жорстока, що майже зводить мене з розуму.

Більшість із тих, хто залишився у Посад-Покровському, вже б мали насолоджуватись пенсією. Але тепер вони радіють до сліз, коли Петру і його волонтери — етнічні румуни Геннадій та Оксана — пропонують їм мішки з рисом і каністри з водою. Одна з жінок дякує і завантажує воду в тачку, щоб поділитись зі старшими сусідами.

У Посад-Покровському нема жодного цілого будинку. Замість дахів і вікон — сині брезенти. Яніна разом із чоловіком усе життя будували собі дім. Тепер він повністю зруйнований, на підлозі серед уламків стелі та стін досі розкидані особисті речі. У них було троє синів — один загинув, інший воює на фронті, третій вирвався з окупованого Херсону, втративши обидві ноги. Зараз він пересувається у кріслі колісному. Коли ми віддали гуманітарку, я побачила, як він плаче й каже, що все буде добре. Яніна дала всім по великому червоному яблуку.

«Старий» Яніни спить у подарованому волонтерами вагончику ― там зараз живе вся сімʼя.

Ми розвантажуємо коробки та оглядаємо безлюдні двори. Дідусь кличе нас, щоб показати, що залишилося від його будинку. Він посміхається, але по його щоках течуть сльози. Перед хвірткою лежить башта від танка. Поруч з іншим розваленим будинком — аудіоколонка JBL і кросівки. Мене фізично нудить від думки, що ці будинки, де жили сімʼї та росли діти, перетворилися на воєнні позиції. Петру знімає відео для соціальних мереж. Він повертає до мене камеру телефона й каже: «Щоб ніхто не казав, що жінки несміливі». Мені хочеться провалитися під землю.

Напередодні, в Миколаєві, він спав у вантажівці, а я — в готелі, який оплатила Україна. Близько першої години ночі лунала повітряна тривога — «вили вовки», як каже волонтер. Я пішла у ванну кімнату, щоб між мною і зовнішнім світом було дві стіни, проспала там до ранку. Наступного дня, коли ми бадьорились кавою на ходу, Петру розповів, що вночі було близько пʼяти тривог. А протягом дня їх буде ще більше. В якийсь момент до цього просто звикаєш.

Цілий день Петру їздив, завантажував і розвантажував машину, листувався з сотнями людей, що чекали на нього, бачився з українськими військовими, які тиснули йому руку, і врешті-решт спокійно привіз нас усіх додому.

«Люди, які не мають виходу»

Незабаром виповниться два роки відтоді, як Петру Габор возить допомогу в Україну. Він не зможе відповісти, коли буде чергова поїздка — вирушить, як тільки збере гроші на пальне, на пором через Дунай, щоб перетнути кордон, та на платні мости. Також він постійно ремонтує автівки, які ламаються через розбиті бомбардуваннями дороги.

Вперше він поїхав до України в березні 2022 року. Черги на кордоні тоді були величезними. Він їхав у країну, якої ніколи раніше не бачив. Першим його пунктом призначення став дитячий притулок поблизу Чернівців. Відтоді Петру проїхав сотнями доріг. За його подорожами можна стежити на сторінці у Facebook — через відео та прямі трансляції. Найсхіднішою точкою для нього були Суми, всього за 50 кілометрів від російського кордону. Тоді українка, що переїхала до Канади, попросила його забрати звідти її родичів. Він перевіз багато біженців до відносно мирного заходу України чи до Румунії.

Петру не боїться казати, що йому страшно. «Не думайте, що я не боюся за своє життя, — написав він у Facebook на початку 2024 року. — Навпаки, мені дуже страшно щоразу, коли я йду. Перед тим, як виїхати, я молюся й роззираюся довкола. Потім думаю, чи варто знову й знову ризикувати своїм життям. Потім заплющую очі й бачу обличчя тих, до кого їду, бачу надію, яку я їм даю. Страх зникає, і я вирушаю в дорогу».

«Люди, які не мають виходу», — так Петру називає тих, кому він допомагає. Проїхавши десятки тисяч кілометрів, волонтер чимало витратив, але здобув багато знайомств. Він каже, що користується вже третім паспортом — у нього було стільки віз на вʼїзд і виїзд з України, що митники почали ставити штампи на сторінках з особистою інформацією.

Він також втратив багато речей. У перші тижні війни росіяни були всюди. Волонтер згадує, як одного разу його зупинили на трасі між Києвом і Сумами. Тоді з його машини забрали все включно з тампонами й підгузками. Петру не втримався від їдкого коментаря, за що отримав прикладом по зубах. Інших волонтерів розстрілювали, тому Габор вважає, що йому пощастило.

Машини — другий важливий і вразливий елемент його гуманітарних рейсів. Перший фургон повністю зламався біля підірваного мосту на трасі Київ — Житомир. Петру занесло снігом, і він врізався в якісь бетонні укріплення без розпізнавальних знаків. Другий фургон Петру отримав від волонтера в Сучаві. Він заглухнув через уламок снаряда, який пройшов крізь фару й пошкодив двигун.

У жовтні 2023 року ми вирушили до України на двох автомобілях. Синій Mercedes, який він купив на митниці Ісакчі за гроші волонтерів і вже ремонтував за €3 тисячі, та майже новий Renault. Це гордість автопарку «Волонтерів без кордонів» — організації, якою керує Петру. Історія цієї вантажівки переплітається з історією організації. Її подарував благодійник із Мальти. Він супроводжував Петру під час однієї з поїздок до Херсону. Коли вони повернулися з рейсу, мальтієць сказав Габору, що його не лякають російські ракети, боїться він лише старої машини румуна. Він сказав Петру, щоб той вибрав будь-яку вантажівку, яку захоче. У вересні 2023 року волонтер отримав фургон.

Мальтійський донор підтримує всю організацію і виплачує Петру Габору та його колезі Еллі Міхаелі Крістя зарплату. Еллі цього року виповнюється 31. Вона каже, її життя змінилося, коли вона вперше стала волонтеркою — після закінчення школи, у відділенні дитячої онкології. Молода жінка, яка раніше працювала в маркетингових компаніях, із початку повномасштабної російсько-української війни допомагала приймати біженців на Північному вокзалі Бухаресту. У березні 2022 року вона пішла з роботи. Згодом повернулась, але восени 2022 року знову звільнилась, щоб разом із Петру заснувати організацію.

Сьогодні Петру — президент «Волонтерів без кордонів», а Еллі — віцепрезидентка. І вона каже, що хоч як би важко було те, чим вони зараз займаються, вона не шкодує ані секунди.

Що довше затягується війна в Україні, то важче стає працювати. Якщо спочатку Петру швидко збирав потрібні на поїздку гроші, то зараз люди жертвують значно менше й рідше. Тому Еллі та Петру в кожному пості закликають до пожертв. Волонтерка показала мені, що грошей на рахунку асоціації практично немає. Петру часто їздить в Україну за власні кошти або позичає у знайомих.

Штаб-квартира волонтерів розташована в містечку Волунтарі поблизу Бухаресту, в невеликому двоповерховому будинку. Його подвірʼя нагадує автомайстерню та склад будівельних матеріалів. Петру постійно в рейсах, Елла іноді супроводжує його, а решту часу займається логістикою, документами та комунікацією. Благодійна армія з двох людей і двох машин. Ядро, яке запалює мережу з десятків волонтерів, розкиданих по Румунії, Європі, Сполучених Штатах і Україні.

«До кінця»

Аня Труш — одна з «волонтерів без кордонів». Їй 41 рік, і все життя вона мешкала в Херсоні, навіть під час російської окупації. Аня каже, що навіть не думала про те, щоб залишити своє місто після початку війни. Боялася лише за свого 18-річного сина, тому заборонила йому виходити з дому, поки тривала окупація. Аня вивезла його до родичів на підконтрольну Україні територію, але сама залишилася в Херсоні — без роботи, лише з накопиченими до початку війни заощадженнями.

Аня розповідає, що в перші дні війни почала займатися волонтерством. Вона розносила ліки та їжу сусідам. Невдовзі українські товари у магазинах закінчились, росіяни продавали свої втридорога. Люди залишилися без роботи, банкомати не працювали. «Ми почали ділитися всім, що мали. Ставали все ближчими та ближчими», — пригадує Аня. Раніше її сусіди майже не віталися, а після вторгнення почали щодня запитували одне одного, чи мають, що поїсти й чи не бракує їм чогось. Так усі вони й вижили.

Коли Херсон звільнили, містом пройшла хвиля ейфорії. Аня згадує, що люди обіймалися з українськими військовими та розмахували прапорами на вулицях. І не переживали, що не було води, електрики та телефонного звʼязку (росіяни знищили мережі, коли відступали).

«Тепер ми вільні й більше не боїмося виходити з дому, підіймати голову і розмовляти», — каже Аня. У перші тижні після деокупації люди годинами стояли в чергах по воду. Перші волонтери приїхали з Миколаєва — спочатку зі свічками, тоді з генераторами. Аня розповідає, що опалювала будинок 10-літровою каструлею з водою, яку залишала на плиті. Саме тоді вона навчилася чистити зуби, вмиватися і змивати туалет всього однією пляшкою води.

Після деокупації з міста виїхала майже вся молодь. Залишились лише люди похилого віку, які потребували допомоги. Подруга Ані Ірина у листопаді 2022 року виїхала з Херсону до Румунії. Там вона познайомилась із Петру й попрохала допомогти літнім людям у кварталі, де жила Аня. З часом Аня стала їхньою звʼязковою — дізнавалась, кому потрібна їжа та речі першої необхідності, й направляла до них волонтерів Петру.

Аня закріпила свій статус волонтерки в організації, коли росіяни підірвали греблю Каховської ГЕС. Шостого червня 2023 року тонни води обрушилися на понад 40 сіл. Тисячі херсонців залишилися без даху над головою, загинули тварини й щонайменше 50 людей. Румунський волонтер поїхав туди без зайвих роздумів. Він уже знав цю місцевість і відразу зрозумів, наскільки серйозною була ситуація. Ті, кого затопило, не могли довго чекати на допомогу. Коли Петру приїхав до Херсону, Аня та її подруга — біженка з досі окупованої частини Херсонської області — поїхали до сіл, що опинилися під водою. Вони везли продукти, ліки, подушки, матраци, одяг та засоби гігієни.

Значна частина Херсонщини й досі залишається під окупацією. Щоб не залишитись без даху над головою та пенсії, місцеві змушені брати російське громадянство. Росіяни продовжують бомбити звільнений Херсон, тому дехто не витримав психологічно і поїхав з нього. Інші повернулися. «Вони кажуть, що готові жити навіть під обстрілами, але головне — у своїх будинках», — розповідає Аня. Вона теж не планує виїжджати. «Я не можу. Сиджу в чотирьох стінах, як у фортеці», — пояснює вона.

Аня навчилася розрізняти звуки мінометів і танків, знає, коли стріляють свої, а коли росіяни. А ще вона піклується про тварин, яким не вистачило місця в притулках. Мешканцям Херсону бракує будівельних матеріалів, щоб відновити свої розбомблені будинки. Петру, розповідає Аня, завжди запитує, що їм треба, і ні про нікого не забуває.

Якщо не вистачає підгузків для прикутих до ліжка людей або ліків для хворих, Петру їх дістане. Він співпрацює з широкою мережею компаній та неурядових організацій, які допомагають йому з товарами для України. Він завжди привозить подарунки для дітей та їжу для безпритульних тварин. Зараз він возить ще й речі для армії — шапки, зимові шкарпетки, грілки та рукавички. Цього разу Петру привіз солдатам гарячі супи. До пакунків його волонтери вкладають дитячі малюнки, бо солдати кажуть, що це допомагає їм знати, що про них хтось думає.

Аня каже, що Петру став для неї близьким другом, а його волонтери та донори — сімʼєю. Щоразу, коли вона дізнається, що румунський волонтер знову вирушив до Херсону, вона хвилюється, чи добереться він без пригод. Аня захоплюється його терпінням, силою і наполегливістю: «Це не його країна, але він дуже сильно допомагає». Одного разу, коли вона подякувала йому, він сказав: «Я буду з вами до кінця».

«Нехай там буде хоч сім тисяч ракет, мені байдуже»

Після двох днів у дорозі я разом із румунськими волонтерами заночувала на кордоні. Ми спали у вантажівці на українському березі Дунаю. Переправа через річку закрилась опівночі — місяць тому росіяни обстрілювали її вночі. Сліди руйнувань досі видно. Я побачила їх у яскравому ранковому світлі на березі Дунаю. Мені захотілося, щоб їх побачили ті, хто думає, що ця війна закінчилася або їх не стосується. Фотографувати на митниці не можна, але забути це неможливо. Зруйнований прикордонний пост, зімʼятий пластик та алюміній, і обгорілі скелети вантажівок — якісь дивні, поранені істоти з постантропоцену. Місто Ісакча в повіті Тулча розташоване лише за девʼять кілометрів звідси.

Петру бачив цей обстріл на власні очі. Він збирався пройти митницю, коли район атакували безпілотники. Він встиг сісти на паром і переправитися через річку, а дрони вибухали за декілька десятків метрів від нього. Петру зняв це на відео, тоді розповів про це пресі. Він сказав, що люди навколо нього були ніби паралізовані й не розуміли, що відбувається.

Тоді дрон пролетів просто у нього над головою, але Петру жодної секунди не думав про те, щоб припинити регулярні гуманітарні поїздки. Щоб зрозуміти, яка це людина, варто знати — за останні два роки він зробив лише кілька перерв у своїх поїздках. Першу — тому що після руйнівного землетрусу в лютому 2023 року поїхав із гуманітарною допомогою до Туреччини. Після повернення він сказав, що досі відчуває «запах життя і смерті». «Я не можу описати це поєднання пилу та крові. Ви відчуваєте, як пахне смерть, поки люди шукають життя», — каже він.

У жовтні 2023-го спалахнув конфлікт у Газі між Ізраїлем і Палестиною. Мене не здивувало, що я побачила в новинах, як Петру та Еллі роздають допомогу палестинським біженцям у головному аеропорті Бухаресту. На фотографії профілю у Facebook Еллі тримає на руках палестинську дівчинку. Волонтерка розповідає, що біженці надсилали їй жахливі фотографії зруйнованих міст та різанини своїх співвітчизників. Перед тим як показати мені ці зображення, вона запитує, чи витримає моє серце. Воно витримує, але я ловлю себе на тому, що плачу вже через декілька секунд після того, як побачила кадри закривавлених дітей.

Еллі показала їх мені у грудні 2023 року, коли я знову відвідала «Волонтерів без кордонів» у їхньому маленькому будинку-штабі у Волунтарі. Ми говорили про весь біль світу. Вони щойно повернулися з девʼятиденної поїздки — проїхали від румунського села Періправа до України. Вони стали справжнім Санта-Клаусом для румунів, липован, які живуть у злиднях, та для українських сиріт.

Діти — основна причина, чому Петру не припиняє допомагати людям. Він показує мені фото маленької блондинки років шести — одна з «дітей його душі» щосили обіймає його та всміхається. Петру каже, що тим, кого він давно відвідує, важливі не подарунки, іграшки та цукерки, а дружба з ним.

«Ти не можеш відмовитися від цієї діяльності, бо ці люди досі там. Як би я не намагався відкинути ці думки, я точно знаю, що вони досі на мене чекають. І не можуть піти — їм немає куди», — каже Петру. Він розповідає мені про літніх людей із нещодавно звільнених українських сіл. Вони змирилися з тим, що до них ніхто не приїздить. Якось один із місцевих просто в нього на очах їв сирий рис.

Петру також розповідає про старого чоловіка з Періправи, який сказав йому, що вже три дні їсть лише рибу з Дунаю. Він постійно запитував, чи справді вони прийшли допомогти. Інтуїція, набута в полях, навчила Петру не йти до людей зі списку мера, а безпосередньо в селі розпитувати, кому найбільше потрібна допомога. Недовірливий старий каже, що до нього ніхто ніколи не приходив, тому що він липован. «Наскільки мені відомо, дядьку, ти людина», — сказав тоді волонтер.

У грудні 2023 року організація, яка володіє складом, де Петру завантажує машини товарами, назвала членів «Волонтерів без кордонів» єдиними, хто продовжує їздити в зони конфлікту. Для Петру це стало доказом того, що їхня робота важлива. Волонтера засмучує, що великі благодійні організації отримують багато грошей, але вони не завжди доходять до тих, хто насправді їх потребує.

Петру розповідає, що майже на передовій зустрів представника Організації Обʼєднаних Націй, якого відправили зібрати статистику щодо цивільного населення. Петру сказав тоді представнику: «Слухай, люди кажуть нам, що оонівці доходять до зони конфлікту, збирають дані і йдуть, але ніколи нічим не допомагають. Що тоді ви тут робите? Дивитеся, чи вони ще живі? Кому це допомагає, окрім ваших кишень і рахунків? Я підтверджую, що ти дійсно був тут, але нікому не допоміг».

Ми кілька хвилин говоримо про те, що змушує Петру долати десятки тисяч кілометрів, влізати в борги, спати у вантажівках, маневрувати між безпілотниками й мінами, перевозити тонни їжі, води, ліків, корму для тварин і допомоги для армії. Розповідаючи свою історію, Петру показує мені сотні фотографій людей, яким він допомагає. Він знає їхні імена, вік, хвороби та страждання, яких їм завдала війна.

Петру стає все жвавішим — як того пізнього жовтневого вечора, коли він пояснював, як пережити ракетний обстріл. «Як я міг не повернутися до нього? Поглянь!» — майже кричить він мені й показує на своєму телефоні фотографію хлопчика з несамовитим смутком і вдячністю в очах. «Як я можу передати емоції цієї дитини тому, хто бачив лише фотографії? Яким би втомленим ти не був, це дає тобі неймовірну позитивну енергію. Нехай там буде хоч сім тисяч ракет, мені байдуже. Це робить мене сильнішим».

У свій 41-й день народження, 10 січня, волонтер ще раз пояснив у Facebook, що тримає його в дорозі, даруючи надію: «У нас одне життя, і не має значення, наскільки ми багаті чи відомі. Важливо лише те, що ми робимо з моменту народження і до того моменту, коли наша історія закінчиться. Може, я помиляюся, а може й ні, але я не шкодую ні про що з того, що я пропустив чи зробив за весь цей час. І дякую вам за те, що ви були зі мною в цій подорожі, яка ще не закінчилася».

Я думаю, що Петру Габор на практиці навчився чогось дуже важливого. Те, що інші з нас дізналися з книг, із психотерапії чи, як я, зі статті психотерапевта Еуджена Хріску, яку він опублікував відразу після пожежі в нічному клубі Colectiv. Щоб осмислити трагедію, яку ти не можеш передбачити, контролювати чи зупинити, ти повинен відчувати, що можеш допомогти. І якщо можеш, зроби це, щоб знайти сенс в абсолютно абсурдній і до болю сумній історії.

Переклали з румунської Софія Коротуненко та Антон Семиженко, редагування Дмитра Раєвського.