Як знайти вбивцю за допомогою маленького фрагмента черепа жертви — пояснює судова антропологиня. Публікуємо уривок з нового українського видання «Закарбовано на кістках»

Навесні 2024 року вийшла книга Сью Блек «Закарбовано на кістках. Таємниці, які ми залишаємо після себе». Блек — судова антропологиня і професорка Ланкастерського університету. Про її роботу зняли кілька документалок — Блек неодноразово допомагала слідству, наприклад, розслідувала воєнні злочини в Косові та допомагала ідентифікувати загиблих у Таїланді після цунамі в Індійському океані. У новій книзі авторка розповідає про особливості людських кісток і згадує, як слідчі розкривали заплутані вбивства завдяки її допомозі. «Бабель» з дозволу видавництва «#книголав» публікує уривок з книги — про те, як маленький фрагмент кістки черепа довів смерть жінки та змусив її чоловіка зізнатись у вбивстві.

Спогади про наше життя зберігає не лише мозок. Скелет дорослої людини складається з понад двох сотень кісток, і кожна з них може розповісти власну історію. Деякі кістки охоче розкажуть її кожному, хто поцікавиться, інші ж ревно охороняють свої історії, аж поки якийсь спритний наполегливий дослідник не вмовить їх розкрити правду.

Наші кістки — це каркас тіла. Вони існують ще довго після того, як шкіра, жир, мʼязи та внутрішні органи стають прахом. Кістки створені міцними, щоб тримати нас вертикально й надати нам форми. Саме вони є останніми вартовими нашого земного життя й зберігають усі його таємниці.

***

Якось ми намагалися зʼясувати, що сталося з однією жінкою середнього віку, яка зненацька зникла в маленькому шотландському містечку. Єдина зачіпка, яку ми мали, — крихітний уламочок того, що поліціянти, які працювали на місці злочину, вважали кісткою.

За пʼять днів до заяви про її зникнення Мері вдягнула пальто й вийшла з роботи — відтоді жінку більше не бачили. Вона сказала колегам, що йде додому дати в три шиї чоловіку, бо їй остогиділи його обмани. Того дня їй на роботу зателефонували з банку й сказали, що в документах на отримання банківської позики 50 000 фунтів стерлінгів, які подружжя щойно підписало, є деякі розбіжності. Звісно ж, «розбіжності» були, бо вона не підписувала жодних документів. Чоловік підробив її підпис.

Чоловік Мері мав кілька бізнесів, але всі провалилися, тож він обріс великими боргами. Її терпець урвався, і жінка частенько казала друзям, що якщо одного дня не зʼявиться на роботі і її розшукуватиме поліція, то нехай перекопають задній двір. І ось Мері зникла, а її чоловік цілих пʼять днів не заявляв у поліцію. Під час допиту він сказав, що того дня вона повернулася з роботи додому, між ними спалахнула сварка, і вона вибігла з будинку. За його словами, дружина збиралася повернутися, коли заспокоїться. Він припустив, що Мері могла поїхати до Лондона й замешкати в когось з їхніх дорослих дітей. Зайве казати, що вона не зробила цього.

Криміналісти обстежили будинок. Вони знайшли трохи крові у ванній кімнаті, й аналіз ДНК показав, що це кров Мері. А коли в отвір ванної опустили ендоскоп, там виявили невеличкий шматочок сколотої зубної емалі. Звісно ж, цього було аж ніяк не достатньо, щоб припустити її смерть. Мері могла спіткнутися і вдаритися підборіддям об бортик ванни. Така побутова травма пояснювала б наявність її крові і фрагмента зубної емалі.

Після того слідчо-оперативна група перевірила кухню, де виявили сліди крові на дверцятах пральної машини. Ця кров, як зʼясують згодом, також належала Мері. З фільтра пральної машини витягнули щось схоже на фрагмент кістки. Перш ніж віддати уламок на аналіз ДНК, вони звернулися до судового антрополога, щоб той оглянув фрагмент і, якщо це можливо, сказав, чи справді це кістка і чи належить вона людині, а якщо так, то з якої частини тіла походить.

Ми повинні ретельно дотримуватися порядку, у якому аналізують дрібні докази. Насамперед треба зробити тести, які не викликають незворотних змін. Той уламок кістки (якщо це й справді була кістка) мав близько сантиметра завдовжки і вдвічі менше завширшки. Для ДНК-аналізу його треба було розтерти в порошок, тобто цілком знищити. Ідентифікувати кістку було неабияк важливо, бо від результату залежало звинувачення в убивстві. Без деяких фрагментів кісток людина може прожити, натомість знайдені поза тілом уламки свідчать про те, що людина, якій вони належали, найімовірніше, мертва.

Поліціянти принесли фрагмент до моєї лабораторії, сіли навколо столу, і ми з колегою почали роздивлятися уламок крізь збільшувальне скло. Уламочок був таким делікатним, що ми не брали його до рук, аби не пошкодити. Такі ситуації неабияк стресові, бо треба одразу ж озвучувати свої висновки правоохоронцям. Те, що спочатку здається кісткою, зрештою може виявитися чимось іншим. Потреба озвучувати свої міркування, привселюдно заходити в неминучі глухі кути й помилятися змушує хвилюватися про те, що подумають про вас і ваш фаховий рівень.

Але ми мусимо ретельно дотримуватися процедури огляду, ідентифікуючи особу. Немає альтернативи досвіду й відкритому науковому обговоренню. На жаль, ми не завжди можемо, наслідуючи Шерлока Голмса, взяти до рук уламок кістки й вигукнути: «Якщо я не помиляюся, Вотсоне, це фрагмент лівої верхньої ребрової ямки третього грудного хребця двадцятитрирічної жінки, яка накульгувала!» Наша робота нагадує визначення місця розташування фрагмента унікальної картини, що складається з тисячі пазлів. Не буває двох однакових анатомічних пазлів. Які в цього фрагмента краї? Чи є на ньому візерунок? Чи бачили ми цей візерунок деінде?

В описаному випадку ми одразу ж зрозуміли, що це справді уламок кістки і що ця кістка — із черепа. Фрагмент мав тонку оболонку з гладкою зовнішньою поверхнею і ледь вигнутою гребінчастою внутрішньою поверхнею. У тілі людини немає інших кісток з такими характеристиками.

***

Ми виснували, що уламок занадто товстий для верхньої частини очниці. Друге припущення ми також відкинули, оскільки на цій частині скроневої кістки немає відповідної звивини. Отже, останній і єдиний варіант походження уламка — клиноподібна кістка. Це почасти вигнута кістка без диплое, на внутрішній поверхні якої є борозни від вдавлення півкулі головного мозку й гребінь на місці зʼєднання з лобовою кісткою. Ми вважали, що відкинули всі інші варіанти й визначили найімовірніше розміщення. Дебати тривали годину, і наше нерозбірливе белькотіння про анатомію явно набридло поліціянтам.

Насамкінець треба було визначити, з правого чи лівого боку походив уламок. Якщо ми не помилялися, то він належав до лівої частини черепа, бо в іншому разі розташування борозен було б інакшим. Поблизу цієї тонкої ділянки кістки проходять великі кровоносні судини (середня менінгеальна артерія), і якщо ця частина черепа була зламана, то Мері вочевидь загинула.

Утім, остаточний вердикт був за патологоанатомом. Він погодився з нашим висновком, хоча й визнав, що не може коментувати ідентифікацію фрагмента, бо це поза межами його знань анатомії. Ми були аж ніяк не задоволені таким поверховим визнанням нашої компетенції, бо відповідь патологоанатома пролунала для нас тривожним дзвінком. Це означало, що якщо справа дійде до судового розгляду, найімовірніше, саме нас викличуть до суду, бо ідентифікація кісткового фрагмента буде вирішальним доказом обвинувачення (а справу кваліфікують як розслідування вбивства).

Уламок кістки відправили на ДНК-аналіз, який підтвердив, що він належав Мері. Її чоловік змінив свідчення. Він сказав, що дружина прийшла додому й між ними спалахнула сварка. Твердив, що вона тримала в руках ніж, бо саме робила бутерброди, і він боявся, що вона поранить його. Він схопив її за руку й відштовхнув, але вона вилетіла через кухонні двері, скотилася зі сходів і вдарилася головою об бетонну підлогу. Він сказав, що там усе було забризкано кровʼю та мозком. Зауважу, що в разі удару голови об бетонну поверхню таке трапляється не завжди. І справді, поліціянти не виявили помітних слідів крові біля підніжжя сходів. Чоловік казав, що з рани з лівого боку голови, біля вуха, натекла чимала калюжа крові. Він зрозумів, що дружина мертва, тому відніс її до ванної кімнати й поклав у ванну. Потім прибрав у будинку, обгорнув тіло поліетиленовою плівкою і поклав у багажник автомобіля. О другій годині ночі він поїхав позбутися тіла. Цю частину його розповіді поліція підтвердила, бо в багажнику виявили сліди крові Мері, а автомобіль зафіксували камери дорожнього спостереження. Чоловік сказав, що скинув тіло в місцеву швидкоплинну річку (її тіла донині не знайшли). Потім він поклав свій закривавлений одяг у пральну машину, а разом з ним у барабан, вочевидь, потрапив той уламочок клиноподібної кістки Мері. Поліції пощастило, що він не ввімкнув високотемпературний режим і не використав ензимний порошок, бо тоді навряд чи вдалося б отримати зразок ДНК.

Якби так сталося, обвинуваченню та судово-медичній експертизі було б складніше довести, що кістка належала Мері. Ви можете слушно зауважити: а кому ж іще могла належати кістка? Проте заради справедливості судового розгляду наша правова система покладає весь тягар доведення злочину на сторону обвинувачення, натомість сторона захисту повинна лише обґрунтувати сумніви. Як я і боялася, мене викликали до суду, де ретельно перевіряли мої глибокі знання анатомії людського тіла, представленого лише маленьким уламком кістки.

***

Дуже важливо, щоб висновок, який ви представляєте в суді, ґрунтувався тільки на вашому конкретному досвіді та знаннях і щоб ви не виходили за межі власного досвіду. Того дня мої докази були простими. Я вважала, що фрагмент був уламком лівого великого крила клиноподібної кістки. Я не могла коментувати, чи людина, якій він належав, досі жива. Я не могла підтвердити, що це уламок черепа Мері. Я не могла підтвердити, як довго ця кістка пролежала у фільтрі пральної машини. І не могла пояснити, як вона туди потрапила.

***

Адвокат обвинуваченого викликав мене на перехресний допит, але сам не підвівся з місця, аж поки в залі не запанувала цілковита тиша. Потім рухом, гідним актора з кримінального телесеріалу, він нахилився й витягнув з-під столу великий важезний підручник. Адвокат повільно піднявся і, щоб підкреслити вагу книжки, театрально бухнув її на стіл, здіймаючи хмарку куряви. Це було останнє видання «Анатомії Ґрея» — анатомічної біблії. Його перші слова, вимовлені з окультуреним единбурзьким акцентом, назавжди закарбувалися в моїй пам’яті: «Отже, професорко, я анітрохи не сумніваюся у вашій компетенції, але...» Після того почався нещадний допит.

Я закінчила до обіду й через тридцять хвилин поїхала потягом додому. Відчувала, що перехресний допит не підважив мого авторитету в очах присяжних: я змогла надати свої висновки максимально зрозуміло й передала їм ступінь своєї переконаності в правильній ідентифікації уламка кістки, але не була надто категоричною. На цьому моя участь у справі закінчилася.

Після цього, як і всі інші, я стежила за перебігом справи в теленовинах і газетах. Це особливе відчуття — бути так тісно залученою на певних етапах процесу й не належати до його більшої частини. Як науковці, ми не повинні піддаватися особистим емоціям: це було б непрофесійно, що й казати про згубний вплив на психічне здоровʼя. Однак, читаючи про результати судового процесу в газетах, мимохіть відчуваєш щось на кшталт завершеності.

Чоловіка Мері визнали винним у ненавмисному вбивстві й засудили до шести років позбавлення волі. Додатково його засудили до шести років увʼязнення за перешкоджання здійсненню правосуддя, бо він сховав тіло. Чоловік подав апеляцію, і його вирок скоротили до девʼяти років. Він відбув лише половину цього терміну здебільшого у вʼязниці відкритого типу. Нещодавно я дізналася, що після звільнення він переїхав в околиці Блекпула й одружився вдруге. Не припиняю дивуватися здатності жінок довіряти та прощати.

Антропологи роблять вагомий внесок у роботу слідства, а ваша підтримка — у роботу «Бабеля»: 🔸 Buy Me a Coffee, 🔸 Patreon, 🔸PayPal: paypal@babel.ua