Україна намагається довести світові, що росія чинить геноцид. Але шансів небагато. Чому? Пояснюємо на прикладі Югославії, де геноцид зуміли довести (але теж не всюди)

Українська влада хоче довести світові, що росія чинить геноцид. Про це постійно говорить президент і повторюють високопосадовці. Іноземні юристи більш стримані в оцінках — кажуть, що дії росіян також можна кваліфікувати як воєнні злочини та злочини проти людяності. Обережно на це запитання відповідає і Міжнародна комісія ООН. Ця дискусія не нова: під час Міжнародного трибуналу для Югославії цивільних і військових посадовців Республіки Сербської на території Боснії і Герцеговини звинувачували в масових вбивствах босняків і боснійських хорватів. У деяких справах геноцид вдалось довести, в інших — ні. Кореспондентка «Бабеля» і юристка Оксана Коваленко прочитала щонайменше тисячі сторінок вироків югославського трибуналу і на прикладі чотирьох різних справ пояснює, чим керувався суд, коли визнавав убивства геноцидом. Усе значно складніше, ніж здається.

Про які справи мова

У кінці 1980-х єдина Югославія тріщала по швах. В одній з її республік — Боснії і Герцеговині — тоді жили босняки, боснійські хорвати та боснійські серби. У листопаді 1990 року в країні пройшли перші багатопартійні парламентські вибори. На них пішли три нові партії: «Хорватський демократичний союз», Сербська демократична партія і Партія демократичної дії, що представляла інтереси босняків-мусульман. У виборах брав участь і потужний Союз комуністів Боснії і Герцеговини, боротьба з яким фактично обʼєднала трьох противників. І вони перемогли. Але кожна з партій мала власні інтереси, їхній конфлікт був питанням часу.

Улітку 1991 року Хорватія і Словенія проголосили незалежність від Югославії. Пʼятнадцятого жовтня це зробила і Боснія. І суспільство розкололося остаточно — босняки й хорвати хотіли незалежності, а серби переважно були проти. Сербська демократична партія почала створювати альтернативні урядові органи в різних муніципалітетах, на території Боснії утворився сепаратистський уряд Республіки Сербської. Сепаратистів підтримали залишки югославської армії та Сербія. У березні 1992 року фактично почалася війна.

У Республіці Сербській почалися утиски босняків і хорватів, які швидко переросли в масові вбивства, в яких брали участь і військові, і цивільна адміністрація, і неофіційні парамілітарні групи. У Міжнародному трибуналі щодо колишньої Югославії (МКТЮ) було чотири ключові справи — голови муніципалітету Прієдор Миломира Стакича, голови парламенту республіки Момчило Країшника, поліцейського в концтаборі Ґорана Єлісича і генерала Радислава Крстича. Геноцид визнали лише в одному випадку — щодо Крстича. В інших справах — злочини проти людяності та воєнні злочини.

Справа Миломира Стакича

У 1992 році Сербська демократична партія захопила владу в муніципалітеті міста Прієдор, щоб створити там свої органи влади. Муніципальну асамблею очолив лікар Миломир Стакич. Почалися атаки на несербське цивільне населення. Парамілітарні групи сербів знищували їхні будинки, залякували, примушували тікати чи відправляли в концентраційні табори Омарська, Кератерм і Трнопольє. Наприклад, серби затримали евакуаційну колону босняків з містечка Козарац, розділили чоловіків і жінок і відправили їх в різні концтабори.

Сербські військові знущалися з вʼязнів таборів, іноді забивали їх до смерті. Також були випадки масових страт. Наприкінці липня 1992 року в таборі Омарська вбили понад 120 людей — вивезли автобусами з табору і стратили.

Крім того, влада муніципалітету обмежила босняків і хорватів у правах. Для них діяла комендантська година, їх позбавили посад, не надавали медичної допомоги, дітям не дозволяли ходити у школи. Стакич публічно говорив, що мусульман у Боснії «створили штучно», і наполягав на тому, що всіх «ворожих» мусульман потрібно «видалити» з Прієдора й околиць.

Загалом Стакич відповідальний за смерть приблизно 3 тисяч людей в муніципалітеті Прієдор. Прокурори наполягали, що злочини можна було трактувати зокрема й як геноцид проти босняків і хорватів.

Аргументи суду, чому справа Стакича не є геноцидом

• Геноцид — це умисне фізичне знищення етнічної, релігійної або расової групи чи її частини. Тому ключове, на що звертав увагу трибунал, — доведений умисел знищити групу або її частину. Тобто має бути намір не просто вбити людей негайно, а саме знищити цілу етнічну, релігійну або расову групу.
• Суд не погодився з думкою обвинувачення, що існує спільна група «не сербів», до якої входили босняки й боснійські хорвати. Таким чином, прокурори мали доводити намір знищити кожну групу окремо.
• Депортації — це окремий злочин, що як такий не є геноцидом. Суд вирішив, що розпорошення групи чи її розриву недостатньо для того, щоб говорити про геноцид.
• Кількість жертв не є показником. Для того щоб визнати чистки геноцидом, це має бути вбивство всіх членів групи в межах невеликої території. А от вбивство, наприклад, босняків, у різних місцях на великій території не є геноцидом, бо не свідчить про намір знищити босняків як таких.
• Метою Стакича, на думку суду, було відокремити босняків і боснійських хорватів від сербської спільноти, а не знищити їх. Убивства та знущання мали вселити страх і змусити населення виїхати, а майно знищували, щоб боснякам не було куди повертатися. Але наміру геноциду не було. «Якби метою було вбити всіх мусульман, для цього були б створені відповідні структури», — зазначив трибунал.
• У публічних промовах і приватних розмовах Стакича не було слів про повну ліквідацію босняків чи боснійських хорватів. Стакич казав, що мусульман у Боснії «створили штучно». Але це не є наміром геноциду, тому що йшлося про територію, а не про повне знищення.

Вирок

Миломира Стакича спочатку засудили до довічного увʼязнення, але апеляція скоротила його до 40 років. Його визнали винним у злочині проти людяності та воєнних злочинах. Він сидить у тюрмі у Франції.

Справа Момчило Країшника

Країшник був головою Зборів боснійських сербів — парламенту сепаратистської Республіки Сербської. Прокурори вважали Країшника співучасником геноциду.

Наприклад, навесні 1992 року серби захопили Санський Мост і почали виганяти босняків з міста й околиць. Був випадок, коли восьмеро сербів у камуфляжній формі прийшли на хутір, де лишилося 30 жінок і дітей. Єдиний місцевий чоловік спробував виступити перемовником, але його застрелили. А коли перелякані жінки й діти почали тікати, серби почали по них стріляти. Загалом тоді вбили 16 людей.

У сусідньому селі 19 мусульман вели на міст Врхпольє, дорогою чотирьох вбили, а решту привели на міст. Забрали їхні речі та документи та примусили з нього зістрибнути. Коли вони опинилися у воді, їх розстріляли.

Двадцять сьомого червня 1992 року сербські військові прибули до мусульманського села Кенджарі. Вони захопили 20 чоловіків-мусульман і доставили до лідера Сербської демпартії в Санському Мості Владо Вереша, який запевнив їх, що немає чого боятися. Після цього сербські солдати привели мусульман до будинку в селі Блажевичі, закрили там, закидали будинок гранатами, а потім відкрили вогонь по тих, хто намагався втекти. Після цього будинок підпалили. Загинули 18 людей, двоє змогли втекти.

У Вишеграді затриманих закрили в будинку і спалили живцем – там загинули 66 босняків. У районі міста Ключ стратили загалом 148 людей, серед яких були діти й жінки. У районі міста Зворник у різні дні травня 1992 року сербські військові та парамілітарні групи стратили майже 440 чоловіків-мусульман.

Слідство мало докази, що Момчило Країшник причетний до цих злочинів.

Аргументи суду, чому справа Країшника не є геноцидом

Позиція суду ґрунтувалася майже на тих самих аргументах, що й у справі Стакича. Метою Країшника, на думку суду, було вигнати босняків з території Республіки Сербської, а не знищити. Країшник стверджував, що босняки не є частиною мусульманського світу і нацією, тому вони мають бути позбавлені території. Але про повне винищення нічого не говорив.

Вирок

Момчило Країшника засудили до 27 років за злочини проти людяності. У 2009 році апеляція скоротила термін увʼязнення до 20 років. Він відсидів дві третини строку й у вересні 2013-го вийшов на волю. Помер від ковіду у 2020 році.

Справа «сербського Адольфа» Ґорана Єлісича

Єлісич народився в містечку Бієліна, де проживали й серби, і босняки, і хорвати — за свідченнями сусідів, він мав друзів серед усіх. До війни працював на фермі, потім потрапив до вʼязниці за махінації з чеками. У 1992 році, коли зʼявилася Республіка Сербська, нова влада запропонувала 24-річному Єлісичу свободу, якщо він піде служити в поліцію. Він погодився і став старшим охоронцем у таборі Лука в боснійському місті Брчко, де утримували сотні боснійців і хорватів.

Єлісич називав себе «сербським Адольфом», публічно говорив, що приїхав у Брчко вбивати мусульман. Він говорив затриманим мусульманам в таборі Лука, що їхні життя в його руках і що 70% з них убʼють, а решту 30% будуть сильно бити. Єлісич казав, що ненавидить мусульман і треба вбити їх усіх, а ті, хто виживуть, можуть бути рабами для прибирання туалетів. Жінок він хотів стерилізувати.

Він регулярно страчував вʼязнів у таборі. Один зі свідків казав, що Єлісич мав стратити від 20 до 30 людей, перш ніж випити свою ранкову каву. Іноді він примушував бранців грати в «російську рулетку», коли в барабані револьвера є лише одна куля.

Прокурори були впевнені, що дії Єлісича — геноцид, бо він систематично вбивав босняків-мусульман і не приховував свого бажання їх вбивати саме через їхню ідентичність.

Чому справа Елісича не є геноцидом

У справі Єлісича суд теж не побачив наміру фізично знищити групу як таку, повністю або частково. «Поведінка обвинуваченого, схоже, вказує на те, що хоча він явно виділяв мусульман, він убивав довільно, а не з явним наміром знищити групу», — зазначив суд.

Єлісичу допомогли норми кримінального права, згідно з якими будь-який сумнів суд трактує на користь підсудного, тому Єлісича визнали невинним у злочині геноциду.

Вирок

Ґорана Єлісича визнали винним у злочинах проти людяності та засудили до 40 років увʼязнення. Він відбуває покарання в Італії.

Справа Радислава Крстича

Генерал Радислав Крстич був офіцером Югославської народної армії перед війною в Боснії і Герцеговині, а коли вона почалась, приєднався до Армії Республіки Сербської. З липня 1995 року він був командувачем Дринського корпусу, який воював поблизу мусульманських анклавів Сребрениця та Жепа. Ще з 1993 року ці анклави були офіційними зонами безпеки під захистом сил ООН. Миротворці мали базу в селі Поточари, що неподалік від Сребрениці. У Сребреницю тікали босняки з навколишніх населених пунктів.

У березні 1995 року Радован Караджич наказав розділити два анклави й закрити доступ для гуманітарних конвоїв. Операцію планував Крстич, вона почалась 5 липня, а за чотири дні серби оточили Сребреницю й отримали наказ її захопити.

Босняки почали тікати зі Сребрениці на базу миротворців — на вечір 11 липня їх там вже було 20—25 тисяч. Кілька тисяч змогли потрапити на територію бази, решта залишилися на полях і в ангарах неподалік. На базі не було їжі та води для біженців, сили ООН запросили переговори з начальником штабу армії Республіки Сербської Ратко Младичем про безпечну евакуацію босняків. За 11—12 липня провели три раунди переговорів.

На всіх переговорах був присутній Крстич. Младич погодив евакуацію, але за умови, що всіх чоловіків від 16 до 70 років перевірять — чи не вчиняли вони воєнних злочинів.

У цей час в районі Поточарів, за межами бази, уже відбувалися перші вбивства мусульман, кількох жінок зґвалтували. Босняки похапцем сідали в автобуси. Миротворці ООН намагалися супроводжувати автобуси, але серби забрали в них транспорт.

По дорозі серби знімали чоловіків з автобусів, причому як молодших за 16 років, так і старших за 70. Затриманих збирали за цинковою фабрикою. Усім наказали здати речі, зокрема особисті документи й гаманці. Це все пізніше спалили. Частину чоловіків стратили просто за будівлею фабрики, яку називали «білим будинком». Але більшість саджали на вантажівки й вивозили в сусідній населений пункт Братунаць, що на кордоні із Сербією.

Там босняків відправляли до порожніх шкіл і складів, де тримали по кілька годин. А потім їх маленькими групами вивозили до місць страти — зазвичай це були поля. Тих, хто виживав, розстрілювали повторно, іноді спеціально чекаючи кілька годин, щоб люди страждали. Після цього тіла або збирали й везли до викопаних траншей, або екскаватор засипав їх землею на місці.

Ще від тисячі до півтори тисячі босняків зібрали на складі у Кравиці, який сербські солдати закидали гранатами. Будівлю оточили й розстрілювали тих, хто намагався втекти через вікна.

У вересні 1995 року серби розрили частину поховань, а тіла розвезли по інших могилах і закопали знову. На момент судових засідань знайшли лише 2 028 тіл, понад 7 тисяч босняків Сребрениці вважалися зниклими безвісти. Зараз відомо, що серби стратили понад 8 тисяч чоловіків.

Аргументи суду, чому справа Крстича є геноцидом

• Серби публічно заявляли, що мають перевірити чоловіків «призовного віку». Але їхні документи спалили, а жодних перевірок не було. Крім того, серед убитих були люди з інвалідністю або із хворобами, неповнолітні та старі, які не несли жодної воєнної загрози для сербів. Тому про свої наміри серби брехали — вони від початку збиралися всіх убити.
• Серби поверталися до місць страт і добивали тих, хто був ще живий.
• Переконливою ознакою наміру знищити групу суд назвав те, що людей ховали у спільних могилах, частину яких потім розрили, а рештки перепоховали у віддалених від Сребрениці районах. Через це поховати жертв відповідно до релігійних і етнічних звичаїв було неможливо, а ідентифікувати — складно.
• Втрата трьох поколінь чоловіків мала катастрофічний вплив для спільноти босняків Сребрениці, яка вже не могла відновити своє звичайне життя.
• Крім місцевих мешканців, у Сребрениці вбивали і босняків, які приїхали шукати захисту в миротворців ООН. Тому подальші події були атакою саме на частину групи босняків.
• Сребрениця була мусульманським анклавом, навколо якого були розташовані сербські населені пункти. В інтересах боснійських сербів було знищити мусульманську спільноту, щоб обʼєднати ці населені пункти.
• Щодо Крстича особисто суд не довів, що він віддавав накази або був присутній на стратах. Але Крстич мав знати про план винищити чоловіків, оскільки був присутній на переговорах. І відвідував «білий будинок» у той час, коли там вже почалися страти.

Вирок

Попри те, що Радислава Крстича визнали винним у геноциді, зрештою він отримав не найбільший строк у вʼязниці серед фігурантів цих справ.

Крстича засудили до 46 років увʼязнення, але після апеляції термін зменшили до 35 років. Його відправили в тюрму в Британії. У 2010 році група вʼязнів-мусульман напала на нього і поранила ножем. Після цього Крстича перевели в Нідерланди, а згодом у Польщу. Там він відбуває строк з 2014 року.