Знаєте, як виглядає десюдепорт? А що таке вімперг? Ні? А було б не зайвим. Публікуємо уривок з нової книги «Історія архітектурних стилів, великих і не дуже» — про розвиток архітектури в Україні та світі

У квітні 2024 року вийде книга Катерини Липи «Історія архітектурних стилів, великих і не дуже». Липа — мистецтвознавиця, авторка науково-популярних книг про історію архітектури та декоративно-прикладне мистецтво. У новій праці вона розповідає про зародження та розвиток архітектурних стилів та вчить їх розрізняти. А на прикладах найвидатніших будівель Липа пояснює складну термінологію, наприклад, що таке вімперг, десюдепорт чи каріатида. «Бабель» з дозволу видавництва «Віхола» публікує уривок з нової книги — про те, як науковці систематизували архітектурні стилі та як зароджувалося українське бароко.

Стиль в архітектурі, образотворчому та декоративному мистецтві штучно вигадане поняття. Водночас кожний стиль цілком реальне й легко впізнаване явище. Як таке може бути? Насправді жодних суперечностей тут немає. У ХІХ столітті, коли історія мистецтв (архітектура є одним з них) тільки народжувалася, було потрібно якось коротко позначити єдність образної системи та засобів виразності творів певної доби. Спорідненість мистецьких творів, що виникли в той чи той історичний період, було видно неозброєним оком. Однак їхні автори впродовж століть мали звичку називати свою роботу коли не новою, то сучасною. І як тут нащадкам відрізнити одне від одного, коли для них усе це далеко не нове і аж ніяк не сучасне? Треба було вигадати якусь систему, якою було б зручно користуватися. І вигадали.

До розроблення теорії стилів найбільше доклалися німецькомовні вчені з різних країн. Цілісіньке ХІХ століття європейські інтелектуали роздивлялися, обмірювали, систематизували історичні будівлі вдома та в інших країнах. Матеріалу набралося багатенько. На зламі ХІХ-XX століть швейцарець Генріх Вельфлін розробив основні підходи до систематизації набутих знань і методи досліджень історії мистецтв. А в 1893 році вперше прозвучало слово «стиль» у сучасному сенсі: вийшло друком дослідження австрійця Алоїза Рігля «Проблема стилю: основи історії орнаменту». І нарешті Пауль Франкль із Праги (за його життя вона спочатку входила до Австро-Угорщини, згодом до Чехословаччини) в 1914 році запропонував основні параметри, за якими розглядають твір архітектури і його належність до певного стилю. Це просторова композиція, трактування маси та поверхні, візуальний ефект і суспільна функція споруди. Історія архітектури стала зручною в користуванні.

Міркуючи про архітектурні стилі, мусимо памʼятати про деякі обмеження. По-перше, історія архітектурних стилів аж до середини XX століття розглядала лише європейську чи похідну від неї архітектуру країн, до яких європейці «понаїхали» ще з часів відкриття Америки. Не варто закидати творцям теорії стилів колоніалістське ставлення до різних споруд. Вони насилу впоралися з тим, що було під рукою, у Європі. На Азію чи Південну Америку не претендували просто за браком часу на дослідження, без жодної зневаги до тамтешніх творів, серед яких чимало справжніх шедеврів, які, однак, не завжди вписуються в систему стилів. Упродовж XX століття архітектура потроху ставала інтернаціональною, взаємні впливи стирали не тільки кордони країн, а й межі континентів. Тож споруди, що належать до одного стилю, нині трапляються в різних частинах планети.

По-друге, жодний архітектурний стиль не зʼявився на світ, наче Афіна з голови Зевса дорослий, модно вдягнений і з мечем у правиці. Кожен наступний стиль так чи інак народжується в надрах попереднього і проходить стадії розвитку, які зазвичай позначають словами «ранній», «зрілий», «пізній» / «занепалий».

По-третє, з часом потреби людей, а отже, і вимоги до архітектури змінюються, і до цілком міцних, але вже застарілих споруд мали звичку прибудовувати щось, що здавалося корисним і необхідним. А могли і зруйнувати, щоб звільнити місце. Це неподобство припинилося (і то не остаточно) лише на зламі ХІХ-XX століть, коли люди усвідомили цінність мурованих свідків минувшини й виник рух охорони памʼяток. Ось тому у світі порівняно небагато споруд, у яких той чи той стиль читається в кожній деталі.

Часто доводиться чути зітхання співвітчизників: от, мовляв, у всіх європейських країнах історія архітектури представлено стиль за стилем упродовж століть, а в нас усе якесь бідненьке, вторинне і взагалі все не так, як у Європі. У таких наріканнях немає нічого дивного, адже нашу колонізовану націю сотні років привчали до думки про власну другорядність та культурну неспроможність. Та вже час облишити ці постколоніальні печалі й не вдаватися аж до таких широких узагальнень щодо всіх-всіх європейських країн і розвитку архітектурних стилів. Річ у тім, що далеко не всі країни в сучасному розумінні (бо кордони й назви змінювалися протягом історії) набудували собі споруд, що відображають повний перелік стилів. В Італії майже немає готики, у Британії фактично не було ренесансу та обмаль бароко. Балкани, як і українські землі, за середньовіччя перебували в культурній орбіті Візантії, і це також наклало відбиток на трактування середньовічних архітектурних стилів.

До того ж варто визнати: у більшості країн знайдуться щонайменше один-два архітектурні стилі, які є вторинними щодо першоджерела. І ось чому. Скажімо, ренесанс народився в Італії, тож тамтешніх майстрів запрошували по всій Європі будувати модні споруди. І до нас теж приїхали, бо чим ми гірші від інших? За доби класицизму можновладці полюбили пейзажні, так звані англійські, парки і острівні митці вирушали по всіх усюдах творити прекрасне та заробляти копійчину. І до нас також дісталися. В усі часи учні й підмайстри запрошених зірок розносили популярні тренди по околицях аж до глухих провінцій. Може, нічого принципово нового й не створили, зате продемонстрували свою причетність до загального руху. Але так відчути той чи той стиль, щоб розвинути його відмінну від усіх місцеву версію, було до снаги далеко не всім народам. У багатьох країнах сотні років будували цілком пристойні споруди за зразками чужоземних — і нічого, ніхто з цього приводу нині не переживає і не вважає свою архітектуру недолугою. Україна спромоглася породити власний варіант бароко і це неабияка цінність. У нас є ще і своя версія стилю сецесії (він же модерн), і навіть окреме трактування тоталітарної архітектури. Тобто українська архітектура органічно вписана в європейську систему стилів і водночас має безліч унікальних рис.

***

Бароко ширився світом, набуваючи різних форм, тож не міг не дістатися і наших країв. На відміну від французів та англійців, українцям бароко припало до смаку, хоч на правому і лівому берегах Дніпра його уявляли по-різному. Правий берег (за винятком Києва з околицями) радо сприймав західноєвропейські барокові ідеї. І не було нічого «занадто італійського» чи «занадто німецького» — аби споруда гарна. Натомість Лівобережна Україна і Київ, тобто Гетьманщина і Слобожанщина, цілком успішно розвивали власну версію стилю.

Поширення Європою того чи того архітектурного стилю, як і раніше, значною мірою забезпечували католицькі чернечі ордени. Чи не перша барокова будівля на теренах України — єзуїтський костел Петра і Павла (1610-1630-ті роки) у Львові. Орденський архітектор Джакомо Бріано надав храму рис подібності з головною церквою ордену — Іль-Джезу. Інші ордени приносили з собою радше смаки, які вони диктували як замовники, а не готові рішення. Домінікани збудували розкішний костел у Львові та новий, бароковий фасад до готичного орденського костелу в Камʼянці-Подільському. У тому-таки Камʼянці звели свій монастир і костел ченці ордену тринітаріїв із волютами, розірваним фронтоном над входом і емоційною скульптурою.

Та повернімося до зодчих з «Товариства Ісуса». Були на Правобережній Україні не тільки приїжджі, а й місцеві єзуїти та їхні учні. Найпомітніший з них Павло Гіжицький. Працьовитий і плодовитий чернець, можна сказати, забезпечив масове барокове будівництво на теренах Волині та Галичини: розкішний монастир бернардинів у Луцьку і костел суворого оборонного монастиря в Підкамені, єзуїтські костели в Самборі й Володимирі, славетний єзуїтський колегіум у Кременці. Павло Гіжицький надзвичайно вдало використовував будівельний досвід свого ордену, не повторюючись і щоразу вдало вписуючи будівлі в архітектурне та природне оточення. Проте на українських землях були свої вимоги до певних споруд, які стали викликом для зодчих і спонукали до творчих шукань. Ідеться про замовлення греко-католицької Церкви, для якої важливим був не модний хвилястий фасад, а традиційне домінування купола. І Гіжицький так чудово впорався із завданням, що нащадки повʼязували з його іменем авторство багатьох знакових греко-католицьких храмів, до яких він не мав жодного стосунку. Покровська церква за проєктом Павла Гіжицького у Піддубцях на Волині має унікальне і водночас дуже барокове обʼємно-просторове вирішення. У плані це рівнораменний хрест, уписаний у коло, рамена хреста позначені вісьмома башточками, що оточують купол, який спирається на чотири опори і перекриває центральний простір. Типова барокова гра: ротонда, яка ротондою не видається.

Як і архітектор Павло Гіжицький, «Бабель» щоразу створює якісний продукт. Підтримайте нас: 🔸 у гривні, 🔸 Buy Me a Coffee, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: paypal@babel.ua