«Яке б у нас не було горе — це наша робота». Як одеські рятувальники допомагають людям і переживають загибель колег. Репортаж з міста, яке нищать росіяни

У березні 2024 року повітряна тривога лунала в Одесі понад 50 разів. Майже щоразу за нею слідували дрони й ракети. Через постійні обстріли в місті подекуди немає електроенергії та води. Однак навіть на цьому фоні 2 березня в Одесі сталася велика трагедія — дрон влучив у багатоповерхівку в спальному мікрорайоні Селище Котовського. Від удару обвалився цілий підʼїзд, під плитами панельного будинку загинули 12 людей, пʼятеро з них — діти від чотирьох місяців до девʼяти років. Майже всіх знайшли в тих позах, у яких вони заснули. За два тижні після цього росія вчинила ще один воєнний злочин — завдала подвійного удару ракетами по приватному сектору в Одесі. Другий приліт стався за пʼять хвилин після першого, коли на місце приїхали рятувальники та медики. Двоє співробітників Державної служби надзвичайних ситуацій (ДСНС) загинули. Редакторка «Бабеля» Юліана Скібіцька поїхала в Одесу, щоб поспілкуватися з рятувальниками, які розбирали завали 2 березня і дивом вижили 15-го. Розповідаємо історії героїв, які себе такими не вважають.

1.

У ніч на 2 березня Дмитро Попов, заступник начальника пʼятої пожежної частини в одеському мікрорайоні Селище Котовського, був на чергуванні. Близько 00:35 в місті залунала повітряна тривога. Дмитро вивів своє відділення рятувальників у бомбосховище. На Одесу йшла група з кількох дронів Shahed. До цього одесити звикли — з другої половини лютого росіяни запускають їх ледь не щоночі.

Близько першої ночі дівчина Дмитра, яка теж живе в Селищі Котовського, почула гучний вибух. Вона працює фельдшером у місцевій швидкій допомозі — тож очікувала, коли її викличуть на місце. Сам Дмитро тієї ж миті отримав повідомлення від диспетчера — дрон влучив у будинок на проспекті Добровольського.

— Коли їхав, не думав, що будуть такі руйнування, — згадує Дмитро. Він високий на зріст, із темним коротким волоссям, відповідає односкладно, спокійно і чітко, хоча згодом визнає — саме той приліт морально став для нього найскладнішим. Рятувальником він працює з 2017 року.

Дрон повністю зруйнував один з підʼїздів. Люди, які спали в будинку, почули сильний вибух і одразу побачили зарево. Вибігли на вулицю допомагати постраждалим. Коли рятувальники приїхали на місце, там вже було багато людей. Більшість напіводягнені — удар застав їх у ліжках.

— Паніки було багато, — згадує Дмитро. — Люди намагалися допомогти, але насправді тільки заважали. Довелося прикрикнути, щоб усі заспокоїлися.

Якоїсь миті під залізобетонною плитою Дмитро побачив жінку. Вона лежала головою вниз, але була при тямі — впала із сьомого чи восьмого поверху і дивом залишилася жива. Її забрала швидка — та сама, на якій працює фельдшером дівчина Дмитра.

Завали розбирали понад добу. Вранці 3 березня рятувальники намагалися дістати з-під плит жінку і помітили біля неї немовля, яке вона прикривала рукою. Жінка — військовослужбовиця Тетяна Кравець, а немовля — її восьмимісячна донька Єлизавета. Вони, чоловік Тетяни Олег і ще двоє їхніх дітей загинули. П’ятого березня їх поховали. Усіх — у білосніжних трунах.

Живими з-під завалів рятувальники витягли пʼятьох людей. Дванадцятеро загинули, п’ятеро з них — діти.

2.

Двадцять першого березня пошкоджений будинок виглядає майже так само, як у ніч після атаки. Навколо паркан — підходити близько небезпечно, плити все ще можуть обвалитися. В одній з квартир видно майже цілі міжкімнатні двері, в іншій — неушкоджену пральну машину. Неподалік від будинку — імпровізований меморіал із купою квітів і дитячими іграшками. Коло руїн плаче жінка старшого віку. Її дім — навпроти зруйнованого.

— Коли це все закінчиться, донечко? — плаче і питає вона речницю Одеської ДСНС Марину Аверіну, яка приїхала разом з нами. Замість відповіді та її обіймає.

Підʼїзд, пояснює Дмитро, обвалився від удару, і всі плити попадали в підвал. Якби там ховалися люди, вони б загинули. Але безхатько, який під час вибуху спав у підвалі, вижив. Дмитро каже — пощастило, бо радянські панельки — це справжні пастки для мешканців. Зазвичай від удару вони складаються, як картковий будинок. Ховатися в таких будинках у ванній чи коридорі насправді не має сенсу. Так само не працює правило про більш безпечні нижні поверхи. У цьому будинку дівчина з верхнього поверху вижила, а ті, хто були нижче, загинули.

— У нових будинках більше шансів врятуватися, — каже Попов. — Вони зазвичай монолітні, тому краще витримують удар. Панельки, хрущовки або будинки старого фонду Одеси — найнебезпечніші місця.

На першому поверсі — напіввціліла квартира Сергія й Анни Гайдаржи. Анна та її чотиримісячний син Тимофій загинули уві сні. Їх знайшли під плитами в обіймах. Сергій вижив дивом — він вийшов в іншу кімнату, де ніяк не могла заснути старша донька, і залишився там. Дівчинку теж врятували.

Однієї стіни у квартирі немає, але подекуди вціліли вікна. На підлозі розкидані книжки — збірка віршів Пушкіна і сьома частина саги про Гаррі Поттера, поруч дитячі речі. Побитий посуд перемішався з бетонним пилом, у кутку — цілі трилітрові банки з консервацією.

— Дивишся на те, як кран збирає все людське майно, і думаєш: люди жили, на щось сподівалися, щось купували. І в одну ніч все закінчилося, — говорить Дмитро.

Дмитро з юності мріяв стати рятувальником, тож у 2012 році вступив до пожежної академії в Черкасах. Але, звісно, про війну не думав. Згадує, що вранці 24 лютого його, як і всіх інших рятувальників Одеси, терміново викликали на роботу. Частина розташована майже за містом, їхати через затори довелося польовими дорогами. Над Одесою тоді літали ракети.

Дмитро вже звик працювати на війні. Через неї його робота сильно змінилася: якщо раніше рятувальники більше працювали на пожежах, то тепер дістають людей з-під завалів. Інколи для цього використовують собак, але найчастіше просто орієнтуються на звук. Раз на годину оголошують так звану хвилину мовчання — без неї через крики та роботу техніки важко почути, чи кличуть люди на допомогу.

— Якщо людина під завалами може рухатися, треба стукати по плитах, — пояснює Дмитро. — Або кричати. Але насправді найчастіше ми пробираємося наосліп. Спочатку перевертаємо плити руками, якщо є підозра, що там хтось живий.

Використовувати техніку, поки під завалами є люди, не можна. Її залучають тільки на останньому етапі. Найважче — діставати мертвих.

— На Добровольського ми працювали кілька годин, поки не приїхала підмога, — згадує Дмитро. — Сказав, щоб мої хлопці трохи перепочили, а сам сів у машину. Посидів буквально пʼять хвилин, і мені сказали, що знайшли перший труп. Я одразу встав і пішов далі працювати. Не міг сидіти на місці, думав, що там люди, може когось ще вдасться дістати живим.

Із переживаннями Дмитру якось допомагає впоратися спорт. Каже, що всю злість виливає на тренуваннях — він займається боксом.

— Ми вчилися допомагати людям, — знизує плечима рятувальник. — Роботи стало більше, ми постійно на телефонах, але ми знали, на що йшли.

3.

Олег Котелевський — начальник шостої пожежної частини, що в Київському районі Одеси. Він змалку мріяв стати рятувальником і, як і Попов, закінчив пожежну академію в Черкасах, але раніше — випустився у 2010 році. Відтоді працює в Одесі в одній і тій самій частині, спочатку — рятувальником, а у 2019 році очолив її.

— Як зараз памʼятаю свою першу пожежу, — розповідає Котелевський. Він невисокого зросту, із коротким білявим волоссям, коли говорить, трохи хвилюється — не звик до публічності. — Чотирнадцятий поверх, відкрите полумʼя. Ми навіть до тамбуру [у квартирі] не могли підступитися — через високу температуру в пожежників плавилися забрала на касках. У нас тоді ще не було автодрабин, тож із пʼятнадцятого поверху спускалися на мотузках.

Так само в деталях Котелевський памʼятає і свій перший приліт у квітні 2022 року.

— Нам тоді керівництво пояснювало — якщо попадаєте під обстріл, першим ділом шукайте бетонну стіну і ховайтеся за нею, — розповідає рятувальник. — Але ми приїхали на відкриту місцевість, це була перша лінія біля моря — тобто майже пляж. Там ніяких стін — просто металевий паркан, прошитий уламками. А потім нас попередили, що зараз буде повторний приліт і треба їхати звідти. Водій мій, Сергій, їхав задом — у нього дзеркала були складені, він нічого не бачив, але треба було дуже швидко тікати.

Свою частину Котелевський називає бойовою. По Київському району, каже він, за два роки великої війни росіяни били найбільше. Поки ми спілкуємося в частині, на фоні теж чутно стрільбу — це одеська протиповітряна оборона збиває розвідувальні дрони. Попри активні обстріли без бойових втрат частина протрималась довго — аж до 15 березня.

Того дня близько 11-ї години дня в Одесі пролунала тривога. Два відділення шостої пожежної частини — загалом десять чоловіків — на двох машинах виїхали в бомбосховище неподалік, але доїхати не встигли. Диспетчер повідомила, що за адресою Дача Ковалевського, 20, влучила ракета. Усі десятеро розвернулися та поїхали на місце. За ними на власній машині — Котелевський з водієм. Він виїжджає щоразу, якщо на місці приліту є постраждалі.

— Оскільки машини їхали із сигнальними маячками, їх пропускали, — розповідає Котелевський. — Вони приїхали швидше і вже почали працювати. Ми відстали десь на пʼять хвилин. І коли вже були недалеко від місця [приліту], почули другий вибух.

Машину Котелевського прошило уламками, вона заглохла. Разом із водієм він побіг на місце прильоту. Здалеку побачив, що на проїжджій частині лежать двоє його рятувальників — Денис Колесников і Микола Стадник.

— Я підбіг до Колесникова, побачив, що він непритомний, — згадує Котелевський. — Покликав медика, той почав робити йому штучне дихання. А мені сказали зняти його верхній одяг. Я розрізав бронезахист і побачив, що в нього бокове поранення грудної клітки і кров тече, не спиняючись.

Потім Котелевський підбіг до Стадника. Той був у свідомості, сказав, що не відчуває ноги. У рятувальника Артема Августиновича було обпечене обличчя. Він сидів, спершись на дерево. Котелевський побіг далі — побачив ще одного рятувальника з пораненою ногою.

— Я до кожного підбігав, питав: «Ти як? Рухатися можеш? Тоді вставай, допомагай нашим», — продовжує Котелевський. — Хлопчик наш молодий, начальник четвертого караулу, Микола Малишенко кричав: «Цього не може бути».

— У них руки-ноги були перебиті, але вони все одно хлопців тягали, — додає речниця одеської ДСНС Марина Аверіна. — А потім, коли вже приїхала подмога, рухнули всі на землю.

Коли швидкі вже забирали поранених, до Котелевського підійшов заступник начальника Головного управління ДСНС в Одеській області Олександр Крицький і спитав, чи знає він, де весь особовий склад. Котелевський відповів, що всіх передав швидким.

— І він тоді питає: «А це хто тоді лежить?», — згадує Котелевський. — Я побачив свого Колесникова, вже навіть сліз не було. Я був впевнений, що всі живі й всіх вивезла швидка. Бо я сам Колесникова передавав [в машину швидкої допомоги]. Але він помер, і його витягли та поклали на землю. Щоб залишити місце для живих.

Наступного дня в лікарні помер другий рятувальник — Віталій Алімов. Загалом від атаки росіян загинули 20 людей.

4.

Ми зустрічаємося з Котелевським в його частині 21 березня — майже за тиждень після трагедії. На подвірʼї лежать пробиті ракетними уламками плитоноски та пожежні каски.

Котелевський показує машину, на якій він їхав: у даху і фарі — дві дірки від уламків. Йому пощастило двічі — спочатку, коли спізнився на другий обстріл, вдруге — коли не загинув від уламків. Один з них увійшов в авто саме там, де сидів Котелевський, але застряг у кузові.

— Прям у Васильовича йшло, — каже водій, який тоді був за кермом, і киває на Котелевського.

Той веде нас на заднє подвірʼя частини, там стоять пожежні машини, що працювали 15 березня. Обидві — сильно посічені. Котелевський показує на раму — вона зроблена з дуже міцного металу, але навіть її прошило уламками.

— Вибух був спеціально такий, щоб більше людей постраждало. Бо дуже багато уламків було, — пояснює Котелевський.

Рятувальники, які курять на подвірʼї , тихі та похмурі. Речниця одеської ДСНС Марина Аверіна каже — колектив цієї частини дуже дружний. На похороні Дениса Колесникова та Віталія Алімова всі плакали. Фото загиблих рятувальників стоять на столі у приміщенні частини, поряд — кілька гвоздик і дитячий лист. Великими літерами написано: «Люблю вас, наші герої».

— Хлопці досі в шоці. Не можуть відійти, — говорить Аверіна.

Денис Колесников і Віталій Алімов були друзями. Колесникову — 29 років, Алімову — 39. Обоє жили неподалік від Білгорода-Дністровського, разом їздили в Одесу на роботу. Обоє прийшли в частину рятувальниками, але згодом стали водіями.

— Два добряки, — каже Котелевський.

Ще шестеро його підлеглих залишаються в лікарнях. Чекають, коли зможуть повернутися на службу.

— Учора був у Донцова, — розповідає Котелевський і вперше за розмову стає трохи веселішим. — Він мені говорить: «Останнє, що памʼятаю, — як мене фоткає дівчина з пресслужби. Я ще подумав — треба взяти в неї номер телефону. І вирубився».

За два роки великої війни з частини ніхто не звільнився. Навпаки, охочих працювати рятувальниками побільшало. Котелевський каже — зараз більше навантажує людей роботою, щоб було менше часу на роздуми. Умовляє їх не звинувачувати себе у смерті друзів. Хоча сам визнає, що 15 березня в нього досі перед очима. Четвертий караул для нього — рідний, у ньому він починав рятувальником. З ветеранів цього караулу в частині залишилися тільки він і Микола Стадник, який зараз у лікарні.

— Яке б у нас не було горе в душі, це наша робота, — говорить Котелевський. — Хлопці кажуть — у колективі їм легше переживати, ніж удома.

Українська армія рятує наші життя. Підтримайте «Повернись живим».