Виграти війну на морі не раз допомагали дивні та неочевидні рішення, наприклад таран у XIX столітті. Публікуємо уривок з нового українського видання «Бойові кораблі. Еволюція лінкорів та авіаносців»

Пʼятнадцятого листопада 2023 року виходить друком книга Максима Паламарчука «Бойові кораблі. Еволюція лінкорів та авіаносців». Паламарчук — військовий експерт, керівник Центру зовнішньополітичних досліджень у Національному інституті стратегічних досліджень, автор книжки «Військово-морська міць та її межі» 2019 року. У новій книзі автор досліджує еволюцію бойових кораблів та її причини — військово-стратегічні, економічні, політичні. «Бабель» з дозволу видавництва «Віхола» публікує уривок із книги «Бойові кораблі. Еволюція лінкорів та авіаносців» — про те, як у XIX столітті кораблі, вперше з часів античності, почали брати один одного на таран.

Поява в організмів адаптації до одного з викликів середовища може бути додатково використана еволюцією і з іншою, часом неочікуваною метою. Так деякі змії, забезпечивши гнучкість тіла для нового своєрідного способу пересування, використали її вже як зброю, замінивши укуси здобичі на її удушення. Щось подібне відбулося і з пароплавами — висока маневровість наштовхнула на ідею відродити зброю античності — корабельний таран.

Однак для тарана треба наблизитися до противника впритул під ударами його артилерії — найімовірніше, найпотужніших бортових залпів. Цілком зрозуміло, чому європейські адмірали спочатку відкинули ідею.

Натомість процес формування флоту Конфедерації та на перших порах армійської річкової флотилії Союзу під час Громадянської війни у США був менш формалізованим. Ініціатива йшла «знизу». Тож цивільні пароплави оснащували таранами — хоч якимсь захистом (південці додатково використовували навіть тюки бавовни), і застосовували як «протикорабельну зброю». Тим паче Конфедерація практично одразу після початку бойових дій відчула серйозний дефіцит артилерії. Для річкових кораблів невеликого розміру, противники яких не мали багато гармат, а їх маневри обмежували мілини, шанси таранити ворожий корабель були не такі вже й погані.

Кораблям добровольчого Річкового флоту оборони, сформованого в Новому Орлеані, раптовою атакою при форті Піллоу 10 травня 1862 року вдалося таранними ударами потопити два річкових броненосці північан. А вже 6 червня 1863 року трохи нижче за течією Міссісіпі, біля міста Мемфіс, об’єднані сили броненосців та імпровізованих кораблів-таранів північан повністю знищили річкову флотилію Конфедерації.

Однак для морських кораблів із потужнішою артилерією доводилося шукати інше рішення. Одним з варіантів став перший спеціалізований броненосний таран, перероблений південцями буксир «Манассас». Броненосцем він був номінально, бо 32-міліметрова броня — то не надто надійний захист. Але надзвичайно низький до того ж опуклий корпус (корабель нагадував субмарину з трубою) перетворював «Манассас» на незручну мішень.

Саме «Манассас» став першим в історії броненосцем, який атакував корабель противника, дерев’яний паровий шлюп «Ричмонд», у дельті Міссісіпі 8 жовтня 1861 року. Правда, ворог, хоч і був пошкоджений, але вцілів, а в корабля-тарана від удару вийшла з ладу одна з машин. Уже у квітні 1862 року «Манассас» загинув у бою на Міссісіпі з ескадрою флоту Союзу, яка проривалася до Нового Орлеана. Кілька таранних ударів не завдали кораблям противника серйозних ушкоджень.

Але повернення тарана в «мейнстрим» корабельних озброєнь відбулося насамперед завдяки діям броненосця «Вірджинія». Перебудовуючи недопалені рештки «Меррімаку», південці дізналися з газет північан, що ті теж будують броненосці. Побоюючись, що гармати «Вірджинії» не зможуть пробити броню такого противника, корабель оснастили ще й тараном.

І справді, «Вірджинія» таранним ударом потопила дерев’яний паровий фрегат федерального флоту «Камберленд», попередньо його знерухомивши артилерійським вогнем. А от спроби таранити броньований «Монітор» закінчилися безрезультатно.

Загальна конструктивна схема «Вірджинії» переважала серед броненосців південців (винятки становили кораблі, які пересувалися за допомогою гребних коліс, а не гвинтів). Броненосці Конфедерації класифікували як «броненосні тарани», попри те що в казематах у них був пристойний набір гармат.

На один результативний таранний удар під час Громадянської війни у США припадав як мінімум десяток невдалих спроб. Потоплення кораблів тараном практично завжди було результатом нездатності маневрувати (внаслідок навігаційних інцидентів, попередніх ушкоджень чи атаки на корабель зненацька, коли він стояв на якорі). Проте ідея гігантського броньованого «парового снаряда» захопила уяву європейців.

Приміром, італійці, замовивши собі 1862 року в Британії броненосець із грізною назвою «Афондаторе» («Топитель»), спочатку не планували озброювати його артилерією, але британський інженер усе ж переконав замовника встановити на корабель ще й башту з двома гарматами.

Важливішим для «відродження таранів» стало оснащення такою зброєю французьких броньованих лінійних кораблів типу «Маджента». На них не вплинув «американський досвід», адже почали будуватися вони 1859 року, ще до початку збройного зіткнення Півночі й Півдня. Однакові виклики породжують подібну відповідь: тарани французьких лінкорів стали реакцією на закладку британських броненосців.

Оскільки оснащення корабля тараном було нескладним і не надто обмежувало інші інженерні рішення, корабельний таран став атрибутом практично всіх броненосців. Це ускладнило класифікацію кораблів, адже вважати корабель паровим тараном чи ні, часто залежить від суб’єктивної оцінки того, яка зброя для конкретного корабля важливіша — таран чи гармати? Проте в більшості випадків можна досить чітко визначити, чи оптимізована конструкція корпусу для розміщення артилерії або, навпаки, для таранного удару.

Так, замовлений 1863 року французький броненосець «Торо» («Бик» — яка доречна назва для тарана) неймовірно нагадував «Манассас» і ніс лише одну 240-міліметрову гармату на поворотній платформі. Цей відносно невеликий броненосець, сконструював невтомний Дюпюї де Лом для виконання завдань берегової оборони. Враховуючи ускладнене маневрування великих кораблів біля берега, рішення логічне (хоч і не перевірене практикою, адже в бою французький корабель ніколи не побував).

Просуванню ідеї тарана як основної зброї корабля сприяла перемога меншої австрійської ескадри над сильнішою італійською біля острова Лісса 1866 року— перша в історії битва ескадр броненосців. Адмірал Вільгельм фон Теґетгофф, усвідомлюючи перевагу італійців в артилерії та кількості броненосців, вирішив піти ва-банк, наказавши зблизитись і «таранити все сіре!» (кольори італійських кораблів).

І справді флагману Теґетгоффа броненосцю «Кайзер Макс» вдалося протаранити два ворожих кораблі. Але фатальним таранний удар був лише для одного. Чимало таранних ударів були безрезультатними або не завдали великої шкоди. Артилерія тут також відіграла свою роль. Важливим чинником поразки італійців стали проблеми командування та внутрішнє суперництво у флоті, офіцери якого походили з військово-морських сил різних італійських держав, які ще недавно були конкурентами. Але саме рішучість і таран захопили уяву не лише публіки, а й військово-морських експертів.

А нас регулярно захоплює підтримка читачів: 🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: paypal@babel.ua