Боюся читати новини, пакую «тривожну валізку», хвилююся за дітей. Я панікер? Це взагалі нормально? Нормально! — методичка корисних порад від психоаналітика Наталії Улько (та трохи досвіду Ізраїлю)

Кілька місяців Росія стягує війська до українського кордону та шантажує світ війною. Західні союзники та президент попереджають про плани Росії взяти Харків та Київ, розвідка — про можливі провокації. Щодня десятки таких новин у багатьох українців спричинюють тривогу і почуття безпорадності. Редакція «Бабеля» — не виняток. Щоб вгамувати ці почуття, ми пишемо корисні тексти. Ось «користь» про те, як підготувати до війни себе та своє житло, а ось текст про тероборону — як туди вступити, що брати з собою і що треба вміти. Тепер кореспондентка «Бабеля» Маша Жартовська поговорила із психоаналітиком Наталією Улько. Вона кризовий психолог, працює з учасниками АТО, стажувалася в Ізраїлі та зʼясовувала, як жити нормально в умовах постійної загрози війни. Нам Улько розповіла, як не варто говорити про війну з дітьми, чому не потрібно намагатися брати ситуацію під контроль і як влада має говорити з людьми, щоб не було страшно. Головні тези розмови.

Ізраїльські фахівці досліджували стан населення у травматичних ситуаціях. 20% — швидко орієнтуються та починають ефективно діяти. 10% — впадають у шок та паніку. 70% — чекають, коли їм скажуть, що робити, і шукають потрібну інформацію. У критичній ситуації поведінка та організованість останніх відіграють важливу роль.

На критичну ситуацію насамперед реагують наші емоції. Емоційний імпульс на шість секунд випереджає інтелектуальне включення. Далі ми починаємо думати, а потім щось робити чи, навпаки, робити, а потім думати. Наші емоції, думки та поведінка взаємодіють між собою попарно та впливають одна на одну. Тому в критичних ситуаціях люди часто діють хаотично, наприклад, біжать купувати їжу, яка не захистить від загрози для життя.

Важливо правильно оцінювати свої можливості. Можна підготувати документи та необхідні речі, можна домовитися з близькими про місце зустрічі у разі відключення звʼязку, можна заправити автомобіль. Усе це не гарантує безпеки — наприклад, якщо почнеться бомбардування, ви навряд чи скористаєтеся машиною. Потрібно прийняти, що ви не контролюєте ситуацію, але контролюєте себе у ситуації.

Як справлятися з тривожністю — жити за звичним режимом дня, який людина може контролювати. Це теорія Віктора Франкла — в умовах невизначеності робити, що можеш і не думати про найгірший сценарій. Сам Франкл дивом уникнув смерті в німецькому концтаборі, коли здавалося, що шансів вижити не залишилося. Людина може адаптуватися до будь-яких умов, але коли прийме реальність ситуації.

Головна помилка — не визнавати страху можливого вторгнення чи війни. Неправильно казати: це вигадка, нічого такого не станеться.

Влада має визнати, що люди мають право на тривогу. Доросла позиція — позначити ситуацію та пояснити, що саме і хто з цим зараз робить. Повинна бути зрозуміла звʼязка — існуюча криза, дії щодо її подолання та надія на майбутнє. Надія має бути чітко повʼязана з діями сьогодення.

В Ізраїлі багато критичних ситуацій коментують не члени уряду чи президент, а профільний фахівець. Рівень довіри до таких людей під час кризи вищий. Це правильна практика.

Спілкуючись із дітьми, не заперечуйте небезпеку — дитина теж має право на тривогу. «Ти не повинен боятися» — фраза, яку ви не повинні говорити. Не вдавайте, що нічого не відбувається — це поглиблює страх. Говоріть про небезпеку, війну, смерть, але без подробиць і простою мовою.

Захищайте дітей не так від реальної небезпеки, як від того, що їм здається реальним, і будьте готові до складних запитань. Наприклад: «Якщо почнеться війна і мама помре, ти візьмеш мене з собою?» Неправильна відповідь: «Припини! Такого не станеться!» Правильна: «Так, я тебе заберу, але сподіваймося, що цього не станеться, бо військові нас захищають». Постійно нагадуйте дитині, що про її захист думає багато людей і їм можна довіряти.

З підлітками треба спілкуватися, як із людьми, які можуть підтримати та допомогти. Дайте їм зрозуміти, що їхні ресурси важливі та корисні. Нехай складають документи, збирають речі та відчувають, що вони теж впливають на ситуацію.

«Бабель» не заражає вас тривожністю і сподівається на взаємність.