У цієї війни багато спільного з ірано-іракською 1980-х років. Чого вона може навчити? Провідні медіа світу про війну 10 лютого

«Історія може вчити, якщо ставити їй правильні запитання», ― стверджує автор статті про аналогії між російсько-українською війною та ірано-іракським протистоянням 1980―1989 років, яка вийшла на War on the rocks. Роман Мейнпрайз, науковий працівник університету Ворвіка у Британії звертає увагу на те, що багато хто порівнює російський напад на Україну з Першою світовою як окопну війну або з Другою світовою через терени, на яких ведуться бої. Однак значно більше паралелей можна побачити з іншою війною ― між Іраком та Іраном у 1980-х. Ірак, вважаючи частину іранських територій своїми «одвічними землями», напав на сусідню країну і спершу швидко просувався її територією. Однак коли війська Саддама Хусейна виснажилися, Іран провів кілька успішних контрнаступальних операцій та зайшов і на іракську територію ― адже, як виявилось, Тегеран теж має до Іраку територіальні претензії. Після цього почалася тривала позиційна війна, яка тліла ще вісім років, допоки не завершилася.

Як і в російсько-українському випадку, довкола Ірану та Іраку утворились коаліції держав-союзників, які підтримували ту чи іншу сторону, також активно постачалася зброя. І як нинішня війна, те протистояння було визначальним для майбутнього і регіону, і значної частини світу. Як зараз Україна не сходить зі шпальт світових ЗМІ, тоді головною міжнародною темою багатьох видань часто була ірано-іракська війна.

Під час тієї війни Ірак застосував зброю масового знищення, труячи іранських військових токсичними газами. Зараз теж ідеться про зброю масового ураження, якою час від часу погрожує путін. Важливо, що Багдад вдався до використання гірчичного газу та нервових агентів «зарин» і «табун» лише тоді, коли іранські війська зайшли на іракську територію. Очевидно, що путін готовий використати ту ж тактичну ядерну зброю, коли буде перейдено «червоні лінії» ― питання лише в тому, якими вони є саме для нього. Напевно, припускає Мейнпрайз, такою «червоною лінією» може бути відвоювання ЗСУ Криму. Тому в цьому напрямку автор пропонує не тиснути на росію «занадто швидко й сильно», відкривши можливість і для дипломатичного вирішення питання тоді, коли втрата Криму стане для Кремля реальною перспективою найближчого майбутнього.

Також досвід ірано-іракської війни свідчить, що союзникам важливо розрахувати сили для «тривалого забігу» ― аби мати можливість у достатньому обсязі підтримувати Україну фінансово та зброєю, допоки росія не видихнеться. Причому якщо робити це рішуче, то загарбники знесиляться швидше, аніж якщо Захід демонструватиме свої вагання.

Щобудня ми старанно шукаємо найцікавіші матеріали про війну та розповідаємо про них. Ваша підтримка надихає нас робити це й далі. Допомогти «Бабелю»: 🔸 у гривні🔸 у криптовалюті🔸 Patreon🔸 PayPal: paypal@babel.ua