Історія родини, яка возз’єдналася після трьох років розлуки, хвороб та злиднів через російську окупацію. Світові медіа про війну 18 серпня

Про те, як російська окупація розриває сім’ї, змушуючи людей бути по різні боки фронту, розповідає The New York Times на прикладі історії Лілії Прутян, 55-річної військової медикині з Донеччини. Після початку повномасштабного вторгнення росіяни взяли її в полон і тримали 2,5 року. Там із жінки знущалися, били, вчиняли сексуальне насильство й тримали в нелюдських умовах. У 2024 році її звільнили в межах обміну полоненими. Після звільнення вона проводила більшу частину часу в реабілітаційному центрі, в лісі на околиці Києва, але її головною метою було витягнути з окупації свого молодшого сина Дмитра.

Прутян виростила трьох синів у будинку з шлакоблоків, який її батьки збудували у Ближньому — селі в Донецькій області з населенням близько 750 людей. Її чоловік помер багато років тому. У 2014 році, коли Росія розпочала війну на сході України, Лілія працювала на АЗС і мала зарплату близько $140. Щоб заробити гроші, вона вирішила долучитися до армії. На початку 2017 року вона вступила до війська як бухгалтерка, допомагаючи вести фінанси одного з батальйонів. Через роботу їй довелося залишити дім. Їй було 47. Двоє її старших синів були дорослими. Дімі було лише 12. Прутян покладалася на старших синів, родичів і друзів, які доглядали за Дімою. Вона поверталася кожні два-три тижні, пекла медові коржі та готувала піцу з м’ясом. Вона виправдовувала свою відсутність, кажучи собі, що робить те, що зробив би чоловік, щоб її сім’я могла вижити. І, за її словами, вона знайшла сенс у армії.

Жінка пройшла підготовку як бойова медикиня, а 2019 року її відправили на передову. Коли термін її контракту завершився, у 2020 році вона повернулася додому на п’ять місяців, щоб побути з Дімою. Потім знову пішла до війська, як і її старший син. Після початку повномасштабного російського вторгнення підрозділ Прутян відправили захищати Маріуполь. Вже через 16 днів після цього російські війська оточили Прутян та ще шістьох українських військовослужбовців у селі на північ від Маріуполя. У бійців закінчилися боєприпаси, і вони здалися. Влітку 2023 року Лілію перевели до в’язниці на півдні Росії та судили за звинуваченнями в тероризмі. На одному із судових засідань її середній син подав письмові свідчення проти неї. Саме так вона дізналася, що він вступив до російської армії і що їхня сім’я вже ніколи не буде цілісною. Зрештою їй вдалося надсилати листи Дімі та старшому синові.

Діма жив в окупації кілька років. У нього діабет 1 типу, якось його стан сильно погіршився. У лікарні ніхто не навідував хлопця, він залишався там кілька місяців, аж поки вчитель зі школи не знайшов і не забрав його. Після повернення додому він виявив, що в їхньому будинку жили російські військові. Вони забрали частину речей родини. Щоб просто функціонувати в окупації, Дімі довелося отримати російський паспорт.

Після того як Лілію звільнили з полону, вона ретельно спланувала втечу Діми, заплативши таксисту близько $115, щоб той таємно провіз йому тимчасовий український паспорт. Жінка найняла іншого водія, який перевозив людей з окупованих територій через Росію до Білорусі, а відтак на територію, контрольовану Україною. У Києві Діма нарешті зустрів матір, яку не бачив три роки. Лілія каже, що спочатку почувалася так, ніби зустріла чужу людину. Вона пережила полон, Діма — кілька років життя в окупації. Обоє змінилися.

Це лише частина огляду. Для тих, хто підтримує нас на Patreon, доступне резюме ще трьох матеріалів.