Російські «мʼясні штурми» ― частина державної політики Кремля. Огляд матеріалів іноземних медіа про війну 25 листопада

«Одне з найпохмуріших місць на планеті зараз ― це головний центр обробки решток мертвих солдатів у російському місті Ростов-на-Дону, логістичному хабі російського вторгнення в Україну. Розрахований на одночасну роботу із сотнями трупів, цей мегаморг уже протягом багатьох місяців безнадійно переповнений… Але значно більше трупів залишилися гнити в українській землі: евакуювати їх під постійними обстрілами геть не практично», ― так починається матеріал Foreign Policy про російську тактику «мʼясних штурмів», яка не припиняє дивувати західних оглядачів. Автор тексту, в минулому російський журналіст видання «Медуза» Олексій Ковальов, а зараз фрілансер, описує перший випадок масштабного застосування такої тактики ― під час облоги і штурму Бахмуту бойовиками «ПВК Вагнера». Тоді загинуло щонайменше 20 тисяч російських рекрутів, набраних переважно з-поміж вʼязнів, але місто вдалося взяти. Відтоді «ПВК Вагнера» вже фактично не існує, але практика штурмувати населені пункти масами людей, яких росіяни навіть не мали часу достатньо навчити, стала типовою для всього фронту. Як зазначають російські провоєнні блогери, потрапивши на фронт, типовий російський солдат не проживає й місяця.

Висока смертність росіян на фронті ― результат не лише «мʼясних штурмів», пише Ковальов. Йдеться і про тортури з боку своїх же командирів, і про розстрільні загони, які вбивають тих, хто боїться йти вперед, і погане лікування й харчування, і відправку в бій поранених чи слабких. Росіяни гинуть на фронті в масштабах, яких світ не бачив останніми десятиліттями. Але для російського керівництва це, як стверджує Ковальов, нормально. Такий підхід вкладається в загальну канву трансформації російського суспільства, яку проводить теперішня влада країни-агресора.

Якщо детальніше дослідити статистику загиблих з російського боку, непропорційно велика частка припадає на представників нацменшин. А також ― на увʼязнених, соціально невлаштованих, загрузлих у кредитах, просто бідних мешканців російської глибинки. Це «зайві люди з низькою суспільною цінністю», як висловився колишній ватажок «ДНР», а тепер депутат російської Держдуми Олександр Бородай. Водночас найбільші російські міста, зокрема Москву й Санкт-Петербург, де зосереджено більшість російської еліти, умисно не чіпають.

Подібний євгеністичний підхід до трансформування суспільства ― коли генетичну якість населення «покращували» вилученням чи додаванням до суспільства людей певного етносу чи походження ― практикували також у нацистській Німеччині. Ковальов згадує, як польських хлопчиків через близькість до представників «арійської раси» активно вивозили до Німеччини й влаштовували в прийомні сімʼї. Росіяни ж прагнуть трансформувати не надто оптимістичну теперішню картину свого суспільства за рахунок українців. З тимчасово окупованих територій України до Росії вже приїхали понад два мільйони українців.

Позитив ситуації в тому, пише Ковальов, що хай Росія й щедра на ресурс для гарматного мʼяса, він у неї закінчується. Іще швидше закінчується техніка, на якій росіяни воюють ― деякі найбільші склади старих танків уже геть порожні. Економіка країни-агресора також починає тріщати, що вже очевидно будь-кому всередині країни. Ця булька має луснути, якщо Захід продовжить допомагати Києву зброєю й фінансами ― до чого й закликає журналіст.

Це лише частина огляду. Про ще два матеріали, що стосуються російсько-української війни, читайте на нашому Patreon.