У минулому Донецька область була прихистком і вікном можливостей для нацменшин. Зараз їхні домівки під окупацією, а культуру знищують росіяни. І не вперше — історичний екскурс від «Бабеля»

Автори:
Сергій Пивоваров, Ганна Мамонова
Редактор:
Юліана Скібіцька
Дата:
У минулому Донецька область була прихистком і вікном можливостей для нацменшин. Зараз їхні домівки під окупацією, а культуру знищують росіяни. І не вперше — історичний екскурс від «Бабеля»

Ангеліна Коткова / Катерина Бандус / «Бабель»

До повномасштабного вторгнення Донецька область була другою (а іноді й першою) домівкою для багатьох нацменшин. За даними перепису населення 2001 року, в області жили 133 зі 134 етнічних груп, що є в Україні. Історично регіон населяли молдовани, греки, росіяни, болгари. У різні часи влада надавала переселенцям землю, гроші та пільги. За часів СРСР більшовики депортували в Донецьку область десятки тисяч мешканців Західної України. Після 24 лютого 2022 року частину територій, де компактно проживали різні національні меншини, окупувала росія. Представники різних етнічних спільнот виїхали, а росія тим часом знищує їхню культуру. «Бабель» розповідає, як Донеччина стала центром національних меншин в Україні та з чим вони зіткнулися в окупації.

Як заселялася Донеччина

Донецька область довго була малозаселеною через монголо-татарську навалу у ХІІІ столітті. Потім ці землі стали буферною зоною між Річчю Посполитою, Московським царством і Кримським ханством. Уже наприкінці XV століття почався період козацької колонізації. Землі сучасної Донецької області входили до складу кількох паланок запорозьких козаків, тут селилися і донські козаки. Та після Булавінського повстання на початку XVIII століття царські війська спалили майже всі поселення донського козацтва, особливо вздовж Сіверського Дінця. Згодом московська держава виселила з цих земель і запорожців. Уряд Російської імперії почав запрошувати до Донеччини австро-угорських підданих — сербів, болгар, молдован, волохів. Їм виділили колишні козацькі землі в районі Сіверського Дінця та його правих приток — Бахмутки й Лугані.

Картина польського художника Юзефа Брандта «Бійка козаків із татарами», 1890 рік.
Картина польського художника Юзефа Брандта «Табір запорозьких козаків у кінці XVI — на початку XVII століття», 1880 рік.

Картина польського художника Юзефа Брандта «Бійка козаків із татарами», 1890 рік. Картина польського художника Юзефа Брандта «Табір запорозьких козаків у кінці XVI — на початку XVII століття», 1880 рік.

Wikimedia

Колоністів заманювали землями, які віддавали їм у довічне володіння, грошима, допомогою на облаштування, пільгами щодо промислів, торгівлі. Натомість із переселенців мали сформувати піші та конні полки під командуванням сербських офіцерів Йована Шевича та Райка Прерадовича, щоб охороняти південні кордони російської держави. Нова адміністративно-територіальна військова одиниця із центром у місті Бахмут отримала назву Словʼяносербія.

Та ця спроба іноземної колонізації по суті провалилась. Словʼяносербія проіснувала лише 11 років — із 1753 до 1764 року. Переселенців було дуже мало — всього кілька тисяч, включно з жінками та дітьми. Вони досить швидко асимілювалися з місцевим населенням. Зараз про їхню присутність нагадують хіба що топоніми, наприклад, назва селища Депрерадівка — від прізвища одного із сербських полковників-переселенців Райка Прерадовича.

Інша спроба іноземної колонізації Донеччини була більш вдалою. У другій половині XVIII століття Російська імперія окупувала Крим. З півострова до північного Приазовʼя почали переселяти греків, болгар, вірмен та інші християнські народи. Станом на літо 1778 року з Криму переселили понад 30 тисяч людей, понад половину з них — греки.

Загальний вигляд Бахмуту в XIX столітті.

Wikimedia / «Бабель»

Грекам-переселенцям виділили землі на узбережжі Азовського моря та правому березі річки Кальміус. Їх звільнили від військової служби та податків на десять років, дозволили створювати власні органи самоврядування, за грецьким митрополитом зберігалися його сани та самостійність церковного управління. На землях сучасної Донеччини греки заснували понад 20 поселень. Переселенці називали їх на честь кримських селищ, звідки вони були родом. Так на Донеччині зʼявилися села Бахчисарай, Ялта, Урзуф, Сартана, Карань, Мангуш. Центральним стало місто Маріуполь.

У XVIII столітті на Донеччині відкрили поклади камʼяного вугілля. Почалася поступова індустріалізація регіону. Значну роль в цьому відіграли європейські колоністи-промисловці. Німецькі поселення на території сучасної Донецької області виникли ще наприкінці XVIII століття. Серед найвідоміших — селище міського типу Нью-Йорк неподалік Торецька, його заснували німці-меноніти. Колоністи збудували тут млини та заводи — цегельний та з виготовлення сільськогосподарських машин.

До німців приєдналися французи — у сучасному місті Дружківка, що неподалік Краматорська, вони заснували чавуноливар­ний та сталеливарний заводи. Успіхи привабили до Дружківки бельгійських промисловців. Бельгійці збудували Торецький сталеливарний і механічний завод, який виробляв обладнання для заліз­ниці. Та й сам сучасний Донецьк виник на місці робітничого селища, яке заснував британський промисловець Джон Юз. Він збудував тут металургійний завод із повним циклом виробництва: вугілля — кокс — метал. На початку ХХ століття підприємство Юза стало лідером з виплавки сталі в тодішній Російській імперії. А робітниче селище перетворювалося на європейське містечко, куди на роботу приїжджали інженери та майстри з Німеччини, Англії, Франції, Бельгії.

Юзівка на початку ХХ століття

Юзівка на початку ХХ століття

Wikimedia

З утвердженням радянської влади більшовики відібрали в європейців підприємства і влаштували тут масові репресії, найжахливішою з яких став Голодомор 1932—1933 років. Після початку Другої світової війни німецьких колоністів Донеччини масово депортували до віддалених регіонів Уралу, Сибіру та Казахстану. А в Донецьку область радянська влада примусово переселяла мешканців різних регіонів України, особливо західних. Під час однієї з хвиль депортацій у 1951 році до Бахмутського району Донецької області перевезли приблизно 30 тисяч бойків і лемків. Їх переселили у три села: Званівку, Роздолівку та Верхньокамʼянське. Тут вони й досі живуть компактною громадою, зберігаючи власні традиції та звичаї.

Члени товариства зі спільного обробітку землі перевозять комору розкуркуленого селянина П. Ємця до загальної комори, Гришинський район Донецької області, 30-ті роки XX століття.
Розкуркулювання селян, c. Удачне, Донецька область, 30-ті роки XX століття.
Діти збирають мерзлу картоплю на колгоспному полі, с. Удачне, Донецька область, 1933 рік.

Члени товариства зі спільного обробітку землі перевозять комору розкуркуленого селянина П. Ємця до загальної комори, Гришинський район Донецької області, 30-ті роки XX століття. Розкуркулювання селян, c. Удачне, Донецька область, 30-ті роки XX століття. Діти збирають мерзлу картоплю на колгоспному полі, с. Удачне, Донецька область, 1933 рік.

Музей голодомору / «Бабель»

Як росія знищує культуру донецьких греків

Майже всі поселення греків у Донецькій області росіяни окупували в перші місяці повномасштабної війни та зруйнували їх вщент. Це Маріуполь, Сартана, Волноваха, села Гранітне, Бугас, Чермалик, Старогнатівка, Старомлинівка. Під їхніми руїнами поховані бібліотеки, приватні архіви, музейні колекції. Частину матеріалів втратили назавжди під час пожеж і бомбардувань, а те, що вціліло, російські військові вкрали, як це сталося в Маріуполі. У квітні під час артилерійського обстрілу згорів краєзнавчий музей Маріуполя разом із великою грецькою експозицією, серед якої були твори засновника румейської літератури Георгія Костоправа. Росіяни розбомбили та пограбували художній музей імені Архипа Куїнджі — українського художника грецького походження. Музей історії та етнографії греків у селі Сартана росіяни обстріляли в перші дні вторгнення. Що з його колекцією — невідомо.

Музей Архипа Куїнджі у ХХ столітті. Ця будівля пережила Першу та Другу світові війни, але була зруйнована в березні 2022 року російськими окупантами.

Wikimedia

— Коли ми говоримо, що російська війна проти України забрала в надазовських греків домівки, ми нічого не пояснюємо, — каже «Бабелю» Олександр Рибалко, він вивчає урумську та румейську мови, якими розмовляють надазовські греки. — Російська окупація, їхні бомбардування поставило під питання, чи буде ця національна спільнота існувати, бо знищуються їхні мови і культура.

Ще до переселення з Криму у XVIII столітті, греки поділилися на дві етнічні групи — румеїв та урумів. Румеї розмовляють діалектом, близьким до новогрецької мови, а уруми — тюркським. Рибалко пояснює, що ці мови унікальні, адже 250 років існували тільки на Донеччині. Але останні сто років вони поступово зникали. Спочатку через більшовиків, які в тридцятих роках влаштували етнічні чистки греків — лише в Донецькій області розстріляли понад шість тисяч людей, їх звинуватили в шпигунстві та контрреволюційній діяльності. Коли Україна отримала незалежність, самі греки замість вивчення рідних мов переключилися на новогрецьку, щоб спілкуватися з греками по всьому світу. А після 24 лютого 2022 року майже всі греки виїхали з окупованої території.

Традиційне вбрання кримських греків у XVIII столітті.

Традиційне вбрання кримських греків у XVIII столітті.

Wikimedia

— Серед тих, хто виїхав з окупованих територій, майже немає носіїв мов — вони залишилися в окупації, переважно через поважний вік. Звʼязку з ними немає. Не у всіх є інтернет, — говорить Рибалко. — В останні роки ми випустили абетки мовами надазовських греків, календарі, книжки, диски з піснями. Якби ми тоді цього не зробили, то зараз би не змогли — люди, які допомагали їх укладати, зараз в окупації.

Попри це, Рибалко все одно залишається оптимістом. Говорить, що зараз багато греків, що евакуювалися за кордон, відчули, як їм не вистачає своїх коренів — рідної мови.

— Ці мови не такі, що ними можна вести діалог на складні теми, бо вони багато десятиліть не розвивалися, були під забороною. Ними можна поговорити на побутові теми, — каже Рибалко. — Я помічаю, як зараз люди шукають у цих мовах своє рідне, свій дім, і тому думаю, що ми їх збережемо.

Давайте берегти нашу історію разом із «Бабелем»: 🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected].

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» у межах проєкту «Національні меншини Донбасу, Херсонщини та Криму під час війни». Матеріал відображає позицію авторів і не обов'язково збігається з позицією Міжнародного фонду «Відродження».

Автори:
Сергій Пивоваров, Ганна Мамонова
Редактор:
Юліана Скібіцька

Помітили помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter — ми виправимо