Полк «Азов» має Патронатну службу, яка опікується пораненими, загиблими та прийомом тіл. Це єдина подібна структура в українському війську. Ось як вона працює ― великий репортаж «Бабеля»

Автор:
Оксана Расулова
Редактор:
Юліана Скібіцька
Дата:

Патронатну службу «Азову» створили у 2014 році, разом із самим полком. Зараз у ній приблизно 20 людей, які опікуються пораненими, загиблими та їхніми родинами. Від початку повномасштабного вторгнення служба почала приймати тіла загиблих, не лише «азовців», і допомагає рідним шукати зниклих бійців. Жодне інше формування української армії не має підрозділу, який би обʼєднував усі ці функції. Журналістка «Бабеля» Оксана Расулова провела кілька днів із Наталкою Багрій, яка працює з родинами загиблих. Разом вони побували на впізнанні тіла Мауса, бійця полку «Азов», який загинув у Маріуполі. Наступного дня в присутності родини з ним попрощалися в Києві, а за тиждень його дружина Поліна поділилася історією життя свого чоловіка та його пошуку. «Бабель» розповідає, як Патронатна служба працює і проживає втрати разом із родинами бійців.

Київ. Прощання

В одному з районів Києва неподалік непримітної брами збираються чоловіки в формі, дехто з квітами. Це бійці полку «Азов», які прийшли попрощатися з «Маусом» — загиблим у Маріуполі молодшим сержантом Вʼячеславом Кушніром. Сутінки, чоловіки у формі всі видаються однаковими ― високі, статні чорні силуети. Невисока й тендітна Наталка Багрій, яка опікується в Патронатній службі загиблими, помітно виділяється на їхньому фоні. Але зараз вона головна і роздає хлопцям завдання:

― Дай мені прапор, — говорить одному. Вже іншому: ― Де смолоскипи, де особовий склад?

Прощання з полеглими в «Азові» відрізняється від звичайного церемоніалу поховання військових. Обовʼязкові складові з 2014 року — смолоскипи та Молитва українського націоналіста. Ховають «азовців» у труні з чорним символом «Ідея нації».

«Азовці» коротко і приглушено перемовляються між собою.

― Я боюсь затупити, ― всміхається високий бородань до Наталки і, ніби школяр, повторює: ― «Гарнізон, вставай! Прощання та вшанування памʼяті полеглого побратима може бути розпочато».

― Тільки не «Гарнізон, вставай», а «Гарнізон, шикуйсь!» ― виправляє вона. ― Він шо, лежить?

― А якщо я ненароком перейду на кацапську? ― перепитує інший хлопець.

― Нічого, ― заспокоює Наталка.

Поруч іще один ніяково крутить у руках дві червоні троянди.

― Ти скажеш? ― питає його побратим.

― Не знаю, ― явно соромиться той.

― Ну це ж не для камер, це від душі. Ти ж Славіка більше не побачиш. Я б на твоєму місці сказав. Ми ж не для когось ― ми ж для себе.

До бази приїжджає родина Мауса ― дружина, мама, сестра. Наталка пояснює їм, як пройде прощання, що робити з прапором і шевронами.

Ferrum Alien / «Бабель»

Коли починається церемонія, район уже повністю темний через обстріли росіян 10 жовтня. З машини виносять труну, зачиняють двері, і єдиним джерелом світла залишаються смолоскипи в руках «азовців»:

― Гарнізон, шикуйсь! Прощання та вшанування памʼяті полеглого побратима може бути розпочато.

Охочі кажуть слово про Мауса. Перший із військових просить дозволу перейти на суржик і розповідає, що памʼятає Славіка ще по-дитячому наївним, усміхненим, а виріс він у сержанта з офіцерським серцем і командував взводом.

― Я сподіваюся, шо Маус там уже зустрівся з нашими хлопцями, ― додає він наприкінці. ― І що там буде в тисячу разів краще, ніж тут ― він це заслужив. За кожного нашого хлопця ми заберемо на той світ тисячі росіян. Дякую рідним і батькам за те, що таким його виховали. На жаль, ідуть кращі з кращих. Така військова традиція.

Говорять ще кілька військових. Насамкінець один із них вигукує:

― Памʼятаємо!

― Помстимося! ― хором відповідає решта.

Відтак переходять до Молитви українського націоналіста.

― Україно, свята мати героїв, зійди до серця мого! ― починає керівник церемонії прощання.

― Україно, свята мати героїв, зійди до серця мого! ― відгукуються всі.

Так повторюють кожен рядок.

― В чинах тих хай знайду я смерть, солодку смерть у муках за тебе! ― вигукує хтось особливо гучно.

Після спільної молитви слово беруть мама та дружина. Їх чутно лише в колі побратимів ― говорять тихо, стараються якнайдовше побути біля труни. Насамкінець усі побратими проходять по колу повз труну. Останніми йдуть поранені, їхні милиці відблискують світлом смолоскипів.

― В останню путь! ― вигукує керівник церемонії.

― Слава! Слава! Слава! ― повторюють побратими, і під цей гук труну несуть до машини. Керівник церемонії каже, що процедура прощання закінчилася. «Азовці» гасять вогонь, пахне смолою. У небі незвично чітко для Києва видно зірки.

Усі розходяться. До Поліни підходить жінка, що була на прощанні. Обіймає її і каже:

― Поліночка, я буду бігти. Тримайся.

― Тримаємося, ― коротко відповідає та. Зблизька помітно, що Поліна схожа на втомленого білявого підлітка в окулярах з тонкою оправою. ― У нас сталеве серце завдяки нашому Маусу. Усе буде добре.

Вінниця. Поліна та Маус

― Першим його позивним був «Батюшка», — розказує Поліна про свого загиблого чоловіка. — Бо до 2017 року він був монахом. А потім приєднався до «Азову».

Слово «Маус» не мало стосунку до мишей, проте саме ця тваринка стала частиною тату, яке для чоловіка намалювала Поліна. Згодом тільки за ним вона і впізнала його тіло.

Вони познайомилися у 2019 році. Славік був на Світлодарській дузі за кількасот метрів від друга Поліни, що загинув. Тому й почали спілкуватися. Закохалися.

― Спершу він був старшим солдатом мінометного взводу, потім ― молодшим сержантом, ― говорить Поліна. ― Але вже виконував офіцерські обовʼязки. Він завжди відповідально ставився до роботи, про все турбувався, все контролював, усім допомагав. Дуже пишався тим, що в полку.

Ще до першої зустрічі, у месенджері Славік спитав, чи не хоче Поліна стати його дівчиною, а в перспективі ― дружиною. Вона відмахнулася, але в щоденник записала, що це, схоже, матиме продовження. Почали зустрічатися ― щоправда, віртуально, побачитися їм вдалося аж наприкінці 2020-го, коли Поліна вперше приїхала до Славіка в Маріуполь. З того дня вони почали жити разом, а вже за місяць побралися.

Востаннє вони бачилися 16 січня 2022 року. Поліна провела Славіка на вокзал, звідки він разом із побратимами поїхав на навчання. На вихідні його так і не відпустили. А 24 лютого Поліна разом із дружинами «азовців» чекала у своїй квартирі на евакуаційний автобус, який до неї направив Славік. Того ж вечора вони виїхали з Маріуполя. Дорогою до Запоріжжя Поліна скинула чоловіку маячок у Telegram, а він їй ― свій. Ці маячки рухалися назустріч однією трасою ― Славік їхав у Маріуполь. Вони проминули одне одного, не спинившись ― лише побачили, як розминулися їхні позначки на карті.

Ferrum Alien / «Бабель»

Славік писав із Маріуполя, телефонував, коли була змога. Він так і не сказав їй, що став командиром групи 2 роти 2 батальйону полку «Азов».

― Він завжди турбувався, щоб хлопці поспали якомога довше, краще поїли ― про них думав більше, ніж про себе. Готував для них, паляниці пік, ― розповідає Поліна. Ми спілкуємося телефоном, і чутно, що вона посміхається на цьому моменті. ― Він завжди був на небезпечних позиціях, за всім стежив.

Востаннє Славік вийшов на звʼязок 4 квітня. Пообіцяв, що повернеться, коли це все закінчиться, і в них будуть діти. Це була його перша та єдина обіцянка Поліні.

Після десяти днів тиші, 15 квітня вона написала: «Я сподіваюся на диво, що ти живий». Наступного дня побратим чоловіка повідомив Поліні, що Маус загинув від кульового поранення. Змогли забрати лише його зброю та офіцерський планшет, новорічний подарунок Поліни.

А 24 травня в Поліни був день народження. У переддень їй написав невідомий з акаунта Славіка в Telegram: «Можете сюда больше не писать. Ищи его в мариупольском морге». Наприкінці повідомлення була назва локації, де загинув Славік. Поліна попросила місцевого чоловіка сходити в те приміщення. Там він знайшов його жетон. Попри це, Поліна сподівалася, що чоловік у полоні. Каже:

― Ми шукали його пів року. Об’єднаний центр та Координаційний штаб з питань військовополонених видали нам офіційний лист, що він у полоні. А виявилося, що його тіло привезли ще в перший обмін, 2 червня. Дванадцятого червня Поліна принесла на ДНК-експертизу зубну щітку Славіка, яку забрала з Маріуполя, та волосся його мами. У лабораторії сказали, що ДНК зі щітки не підійшла. Слідча з поліції, яка вела справу про загибель, два місяці не відповідала. Вдруге ДНК здавали 26 серпня вже мама та брат Славіка ― матеріалом обрали їхню слину. Того ж дня зʼясувалося, що насправді ДНК зі щітки таки підійшла і вже була в базі. Результат обіцяли за два дні. Потім ― за тиждень. Поліна телефонувала директору лабораторії та слідчій ― як виявилося, вони не спілкувалися між собою. Врешті слідча сказала Поліні, що «можливо, є збіг ДНК». Ще кілька днів родина чекала, поки в Києві одне відділення поліції від іншого отримає паперовий лист із результатом.

Коли він прийшов, Поліна вже знала, що Славік загинув. За час очікування вона знайшла працівницю київського моргу, де приймали тіла з Маріуполя. Та жінка вже була в групі, створеній Патронатною службою, куди рідні надсилали фото особливих прикмет бійців. За знімком тату вона не знайшла серед тіл Славіка. Проте коли Поліна написала їй особисто, схожість усе ж помітили.

― Це був людський фактор, ― стримано каже Поліна. ― Працівниця моргу потім вислала ще фото черепа, який вони склали ― тіло було в жахливому стані. Я пів року дивилася на тіла, і вони виглядали краще. Відчуття, ніби тіло Славіка пролежало під сонцем всі ті півтора місяця. Диво, що лишилося це тату.

Увесь час Поліну супроводжувала Патронатна служба ― вони вирішували питання з документами, юридичними формулюваннями, отримували свідоцтво про смерть та висновок ВЛК. А 10 жовтня провели родину Мауса до моргу, щоб вони востаннє його побачили та торкнулися.

Ferrum Alien / «Бабель»

Київ. Патронатна служба

Зранку 10 жовтня по Києву знову бʼють російськими ракетами. Ми з Наталкою Багрій їдемо в Бучу по лікарську довідку про смерть бійця. Його мама в іншій області, тож служба збирає документи замість неї.

― Наш підрозділ уже настільки добре зі всіма домовився, що ми можемо без участі батьків робити більшість документів. Це не порушення, ― пояснює Наталка, стежачи за дорогою, і додає вже про себе: ― Я з 18 років у полку «Азов». Нічим більше й не займалася. У мене освіта режисерки театру та кіно, але зараз я організовую не знімальний процес, а дещо інше.

Зараз Наталці двадцять шість. Вона сама себе жартома називає «гном» ― невисока, худенька, з чорним каре і тонкими, трохи хитрими, рисами обличчя. Її родина переїхала з Вінниці до Києва, де дівчина й закінчувала школу, коли почалася Революція Гідності. На Майдані Наталка була з першого дня.

― Я завжди активісткою була, ходила на акції, робила антиагітацію проти Януковича — от ні, щоб хлопчиками в 10 класі цікавитися, ― сміється вона. Ми вже на виїзді з Києва, коли здалеку зліва роздається гуркіт, і Наталка враз серйознішає: ― Блядь. Так, це був вибух.

Багато її знайомих відразу після Майдану пішли в «Азов», тож Наталка допомагала полку. Згодом її запросили до Патронатної служби працювати з пораненими ― супроводжувати їх у лікуванні та реабілітації. Водночас вона навчалася та недовго працювала в театрі ― хотіла займатися чимось цивільним на випадок звільнення з полку, проте їй це так і не вдалося.

Наталка каже, що «Азов» ― як одна родина, тож близькі самих військових теж до неї належать. Із сімʼями загиблих Патронатна служба спілкується регулярно ― запрошують на події до важливих дат, тримають контакт у спільних групах, допомагають фінансово. Так само зараз до цих груп поступово долучають родини загиблих на «Азовсталі». Сімʼям, які втратили все, на пів року винаймають житло. Кожна родина отримує разово 15—20 тисяч гривень від фонду.

― Боже, що несеться? ― Наталка кидає оком на телефон, де одне за одним виринають повідомлення «у тебе все ок?» ― Вони що, у штаб попали? У мене ж там урни з кремованими!..

Наталка телефонує в штаб ― цілий. Та все ж просить подбати про урни.

Усі вісім років вона офіційно не працювала в «Азові», а з лютого 2022 планувала підписувати контракт на військову службу та переїжджати в Маріуполь. Але несподівано отримала пропозицію поїхати в Ісландію. Повертатися мала би 25 лютого ― зрештою, так і сталося, от тільки їхала вона, налякана, вже з бусом розгрузок, спальників і карематів через польсько-український кордон.

У березні Наталка почала займатися питаннями загиблих ― прийом тіл з евакуації, впізнання, поховання, моральна і фінансова підтримка їхніх близьких. Тепер за штатом вона водійка-санітарка в медичній роті. На її білих шкарпетках напис: «Ні кроку назад ― за нами морг».

До моргу в Бучі доїжджаємо за годину. На подвірʼї ― один рефрижератор, у якому зберігають ще не впізнані тіла. Загалом від червня Патронатна служба прийняла вже понад 500 тіл. Чи всі вони «азовці» ― невідомо. З усіх упізнали лише 52.

Приймаючи тіла, Патронатна служба оглядає їх ― чи є документи, тату, особисті речі, шеврони, форма. Працюють разом із правоохоронцями, що відкривають кримінальну справу. Разом із судмедекспертами фотографують ознаки для бази, протирають тіло від слизу, щоб побачити тату. Зразки тканин з тіла надсилають у лабораторію, рідні здають ДНК-тест. Наталка каже, що тіла переважно на тій стадії розкладання, коли впізнати людину можна лише за ДНК, а подеколи й не за першим разом.

Як тільки ми заходимо на територію моргу, відчуваємо різкий запах тіл. У кабінеті на полицях черепи, на стінах ― карта України, малюнок із російським кораблем, який посилають нахуй, і стилізоване під українську військову зображення Діви Марії з підписом «Буча». Тут Наталку вже добре знають.

― У мене є постанова про відповідність ДНК, ― протягує вона документ.

― Обставини загибелі? ― уточнює працівниця, розгортаючи свої записи.

― 14.03 загинув під час виконання бойового завдання, ― відповідає Наталка.

― На території?

― «Азовсталі». Навідник зенітного артилерійського відділення.

Поки шукають документи, працівниці обговорюють вибухи в Києві та іранські дрони. Коли ми виходимо до авто, Наталці телефонують з моргу в Києві ― там сьогодні мають упізнавати тіло бійця Мауса.

Ferrum Alien / «Бабель»

Київ. Упізнання

На подвірʼї моргу монотонно гудуть чотири вантажівки-рефрижератори. Родина загиблого вже тут ― чекає на вулиці, поки Наталка домовляється про показ тіла. Патологоанатом вивозить каталку на вулицю до одного з рефрижераторів. Повертається уже з тілом у чорному мішку.

Родина заходити не поспішає. Дружина, мама, сестра з чоловіком передають одне одному пляшку з водою й надягають захисні маски ― запах для них нестерпний.

Поліна, дружина Мауса, зовсім зблідла.

― Я знаю свою реакцію, ― говорить. ― Я випила дуже багато заспокійливого, але я знаю свою реакцію, тому ми взяли пакєтікі, якщо когось знудить. Будьте готові, що хтось із нас впаде.

― Ви точно хочете бачити? ― уточнює Наталка. ― Тіло в глибокій заморозці, татуювання вже не видно.

Хочуть. Сестра лишається на виході.

Мама починає плакати і примовляти, як тільки бачить тіло. Поліна тримається і, вдягнувши сині рукавички, діловито починає шукати тату мишки ― та мʼяких тканин практично не лишилося.

― Так, це його чорна каска, ― говорить вона, впізнавши те, що можна впізнати. Мала би бути ще обручка й особисті речі, але немає нічого.

Оглянувши тіло, мама врешті каже:

― Наталочка, у нас є такі речі, що ми хотіли б поставити в руки, але рук ― немає.

― Так, це ребра, ― додає Поліна, торкаючись тулуба. ― Побратими сказали, що було сто відсотків кульове поранення, але куди ― не сказали. Я бачила нижню щелепу, там навіть зубів не було, не знаю, як так… ― За хвилю вона додає: ― Так, це все його. Ми вже упізнали.

Тіло ховають у мішок, родина виходить з моргу. Поліна, подивована своєю стійкістю, передає Наталці пакунок і мʼяку рожеву мультяшну мишку, щоб покласти їх у труну.

Ferrum Alien / «Бабель»

Наталка прощається з родиною, сідає в машину ― і гучно видихає.

― Працювати в нас хоче, ― каже про Поліну.

***

― Просто треба це все пережити, ― говорить Поліна мені телефоном за тиждень після похорону Мауса. Вона почала оформлювати документи в ССО «Азов», щоб працювати там в інформаційному напрямку, і вже робить для родин загиблих оголошення про прощання та фотографії для похорону, футболки, білборди. ― Я пропоную все, що можу, щоб вшанувати памʼять про загиблих так, як їхні рідні це бачать. Мене це рятує. Я щодня ходжу до чоловіка і не плачу, а розказую, що роблю для інших ― бо він завжди був для всіх. Я дуже ним пишаюся. Я продовжую його шлях. Ну а як ще може поводитися дружина військового, особливо ― «азовця»?

«Бабель» також може підтримувати вас у важкі часи, якщо ви нам допоможете: 🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected]