«Ми дивимося у вікно — а там просто чорний аркуш, я такого ніколи в житті не бачила». Донеччанка спочатку втекла від війни в Донецьку, а тепер змогла вирватися з Маріуполя — ось її історія

Автор:
Юліана Скібіцька
Дата:
«Ми дивимося у вікно — а там просто чорний аркуш, я такого ніколи в житті не бачила». Донеччанка спочатку втекла від війни в Донецьку, а тепер змогла вирватися з Маріуполя — ось її історія

Євген Малолєтка / Kate Ban / «Бабель»

З першого тижня повномасштабної війни росії проти України російські війська нещадно обстрілюють Маріуполь. Оскільки місто тримає оборону, окупанти бомблять його з повітря та навіть з бойових кораблів, наносячи удари по цивільних об’єктах. Місто фактично живе в облозі від 2 березня, коли зникло опалення, світло та газ. Росіяни бомбили пологовий будинок, Драматичний театр та школи мистецтв — усюди ховалися люди. Тільки за офіційними даними в Маріуполі загинули 2 187 людей — але ця цифра може бути більшою, бо через бойові дії рятувальники часто не можуть дістатися завалів. З 5 березня окупанти постійно порушували домовленості та не відкривали «зелені коридори» для евакуації. І тільки тиждень тому з Маріуполя почали виїздити люди. Редакторка «Бабеля» Юліана Скібіцька поговорила з мешканкою Маріуполя Аліною Мусієнко, якій разом із родиною вдалося виїхати з міста. Вони двічі переселенці — у 2016 році переїхали з тимчасово окупованого Донецька до Маріуполя.

Аліна Мусієнко, 28 років. З 2016 року живе в Маріуполі разом із чоловіком. Має семимісячну дитину

Ми прокинулися [24 лютого] від того, що чоловікові на телефон прийшла СМС від друзів: «На нас напали, бомбардують Київ, Харків. Почалася війна». Відразу почали моніторити новини, увімкнули телевізор, в жаху, в паніці, що робити, куди тікати і що далі.

Ми самі з Донецька, виїхали у 2016 році до Маріуполя, куди перевезли філію Донецького університету управління, де я навчалася. Всі переїжджали, щоб здобути нормальну освіту, український диплом. За збігом і в чоловіка саме в Маріуполі з’явилася робота.

Ми весь час порівнюємо Маріуполь, до якого ми приїхали, із тим, яким він став — як його відбудували, зробили парк, гарний центр. Зараз Маріуполь був уже набагато кращим за Донецьк, з якого ми їхали.

У 2014-му [коли йшли активні бойові дії в Донецьку] було все інакше, ніж зараз. Донецьк великий — у нас в одному районі жили мої батьки, в іншому — ми, можна було якось пересуватися містом. Якщо в тебе немає води — їдеш в інший район, де вода є. Звичайно, були обстріли і було страшно, і прильоти ми чули, розуміли: ось це постріл, а це приліт. Але тоді був зв’язок, були чати, де люди обговорювали, що де бахнуло.

Євген Малолєтка / «Бабель»

Напевно, 2014-й і Донецьк зіграли з нами злий жарт. [Двадцять четвертого лютого] ми зібрали тривожну валізку, в нас було два рюкзаки: документи, гроші, їжа дитині, собі дві шоколадки і вода про всяк випадок. Вони у нас завжди стояли біля входу, в разі чого — приліт у квартиру, терміново біжимо. Але поки ми дивилися по телевізору, і була надія, що як у 2014-му, все туди-сюди і обійдеться.

Кожен день ​​ми думали — їхати чи не їхати. У Маріуполі тоді було відносно тихо. Щось в далечині ми чули, але по центру можна було пересуватися, ми ходили в магазин. В цілому життя тривало — тільки дивилися новини і були в шоці з усього, що відбувається.

Другого березня у нас зранку відключили опалення, ввечері вимкнули світло та мобільний інтернет. При чому в усьому місті одразу — ми дивимося у вікно, а там просто чорний аркуш, я такого ніколи в житті не бачила. Наступного дня закінчилася вода, а за два дні відключили газ. Ми жили на шостому поверсі, у нас був дуже гарний вид із вікна. Спочатку бачили там один вогник, там один, потім все більше і більше, і все ближче було до нас. Ось руку простягни — і вже бойові дії.

[Коли були прильоти] ми виходили в коридор, виконуючи правило двох стін. Наші сусіди часто спускалися в підвал, вони потім там жили, бо в них вікна повилітали, у квартирі було дуже холодно. Ми теж спустилися до підвалу кілька разів. Посиділи в бомбосховищі, перечекали, але з дитиною це було не дуже зручно. Тому потім, якщо сильно стріляли, ми йшли в коридор.

Євген Малолєтка / «Бабель»

З їжею був той ще квест. Коли вимкнули світло по місту, за два дні почалося дуже жорстке мародерство. Винесли все, що можна було — коли ми вийшли на вулицю, я просто не повірила своїм очам. Навіть взуттєві магазини були розкрадені. Ми з 24 постійно закуповували їжу, воду. В нас були крупи, м’ясо, але світло вимкнули — і все м’ясо розморозилося. Поки був газ, готували на сковорідках. Коли відключили ще й газ, я зрозуміла, що в дитини немає теплої води, сіла на підлогу і просто розридалася. Сил уже не було. Ночами лежиш і слухаєш — далеко чи ні, бігти в коридор чи ні. Холодно, спиш у шапці, ходиш у шапці, і дитина у пʼяти куртках.

Зранку всім будинком вийшли палити вогнища, все готували на багатті. Розпорядок дня був такий: о шостій ранку підйом, бо вже світло і ніхто не спить. У нас було три великі вогнища — як спільна кухня, на цеглинах. Чоловіки рубали дерева на дрова, бо ніхто ж не підготовлений, звідки будуть дрова у квартирах? На весь будинок знайшлися дві сокири. Вже зараз згадуєш і думаєш: як ми вижили взагалі в тому пеклі?

Євген Малолєтка / «Бабель»

Виїхали ми на свій страх та ризик. Звʼязку не було, інформаційний вакуум — нічого не знаємо, хтось десь слухає якесь радіо, якщо воно є. Хтось десь щось почув, і поки до нас дійшло — це вже зіпсований телефон. У нашого сусіда іноді ловив звʼязок «Київстар», в одному місці, не вище од пʼятого поверху, тому ми могли раз на два дні виходити на звʼязок до наших родичів, друзів. Ми дзвонили двом людям, вони для нас моніторили новини, щоб дати якусь інфу, і взагалі розповідали новини по країні. Навіть говорили, яка буде погода, будемо ще мерзнути чи потеплішає.

І ось 14 березня пройшла інформація, що з Маріуполя виїхало 160 машин. Була пʼята година вечора, ми приймаємо рішення, що завтра їдемо. Сказали сусідам, що хай вони подумають, чи будуть їхати з нами.

Наступного дня ми прокинулися, поснідали, наклеїли собі наліпку «Діти» на машину. Закинули наші два рюкзаки, дві валізи та два пакети — це все, що ми з собою забрали. Одягли куртки і поїхали з розумінням того, що ми сюди ніколи не повернемося. Це було важко. Але я була в такому стані, що була готова взяти свої документи, їжу дитині та воду і все, і просто бігти. Нічого мені вже не треба було, хай воно все тут лишається, ми все купимо. Щодня як день бабака. З ранку вогнище, поїли, погріли води, вдень послухали: прилетить — не прилетить, потемніло — лягаєш спати з думкою про те, що хоч би ніч пройшла нормально. Зранку знову виходиш, чекаєш якихось новин, дивишся, де що горить. Це важко і морально, і фізично.

Євген Малолєтка / «Бабель»

Ми проїхали дуже добре. Страшно було, коли їхали містом, тому що свистіло над головою, як у кіно — я реально ніби побувала в якомусь поганому бойовику. Коли вже перестали стріляти, трохи полегшало. Ми їхали великою колоною, нас ніхто не супроводжував, жодного припинення вогню у нас не було, просто ми їхали одне за одним, питали одне в одного дорогу. Приїхали в Запоріжжя, нас записали в розподільчий центр, запитали, чи є нам куди їхати. Нам було де переночувати, ми спокійно дісталися туди і лягли спати.

Знайома їхала на машині своїх сусідів — та була на київських номерах і її забрали російські військові. Далі добиралися на попутках, і зараз вони у Бердянську. Не найкращий вибір [бо Бердянськ окупований], тому вони будуть далі кудись вибиратися. Ми зараз у Дніпрі, у родичів. Будемо роздивлятися — я в цьому місті вперше.

«Бабель» потребує підтримки читачів більше, ніж будь-коли. Якщо для вас важливо те, що ми робимо, будь ласка, скиньте нам донат!