60 років тому зʼявився Берлінський мур. Його звели за ніч «для захисту від фашистів». Насправді ж — аби зупинити масові втечі із соціалістичної НДР. Як це було (в архівних фото)

Тривалий час після Другої світової війни кордон між «радянською» та «союзною» частинами Німеччини був умовним. Місцеві мешканці могли вільно між ними пересуватись — жодних додаткових дозволів прикордонники не вимагали. Зрештою, Німеччина кінця 1940-х була більш-менш однорідною: люди жили бідно, скрізь були зруйновані міста та заміновані поля.

Згодом ситуація змінилась. Економічне відновлення Західної Німеччини виявилось напрочуд швидким. Ринкова економіка, нова власна валюта й американська допомога, відома як «план Маршалла», призвели до того, що вже у 1950 році іноземна преса називала західнонімецьку економіку «дивом на Рейні». А протягом наступних десяти років реальний дохід у ФРН зріс на 73 відсотки.

У Східній Німеччині справи йшли інакше. Спочатку радянська окупаційна адміністрація, а з 1949 року влада новозаснованої Німецької Демократичної Республіки будували планову, а не капіталістичну економіку. У сільському господарстві оголосили колективізацію, усі великі підприємства стали державними. Це призвело, наприклад, до того, що навіть дрібним місцевим фермерам стало невигідно вирощувати продукцію на продаж — високі податки нівелювали прибуток. У НДР ще в 1950-х почався дефіцит. Робота й життя в Західній Німеччині ставали для східних німців усе привабливішими. А міграція не була складною: багато хто мав у ФРН родичів, економіка країни потребувала рук і мізків ― і вже могла гідно платити за роботу. Тому, наприклад, у 1951-му Схід на Захід проміняли 165 тисяч німців.

Проблему з міграцією в Німеччині розумів іще Йосип Сталін. Першого квітня 1952 року на зустрічі з керівництвом НДР у Москві він сказав: «Демаркаційна лінія між Східною та Західною Німеччиною має вважатися кордоном ― і не звичайним, а небезпечним. Який німці захищатимуть своїми життями». Східна Німеччина приступила до зведення повноцінного кордону ― із колючим дротом, мінами, озброєними прикордонниками із собаками. У 1953-му з НДР до ФРН, очікуючи жорсткіших правил, втекли 331 тисяча людей. А далі цифри по всій Німеччині пішли на спад.

Однак залишалась шпарина ― Західний Берлін. Фізичного кордону між цим анклавом ФРН у соціалістичній Німеччині зі східною частиною міста не було. Так, були пункти пропуску, де могли обмежувати проїзд певних видів транспорту, але загалом свобода переміщення зберігалась. Урешті-решт східну й західну частину міста сполучала гілка метро. Так Берлін став для населення соцтабору дверима в Західний світ. Потрапивши в західну частину міста, можна було сісти на літак ― і без перешкод вилетіти до ФРН чи якоїсь іншої капіталістичної країни.

До початку 1960-х Східний Берлін ставав дедалі більш схожим на спальний район. Щодня близько 60 тисяч його мешканців виїжджали працювати до заможнішого Західного Берліну. Переважно це були найбільш фахові та високооплачувані працівники. Що ж стосується еміграції з країни, то з 1948-го до 1961 року з НДР виїхали від 3 до 3,5 мільйона людей, або близько 20 відсотків усього населення. Більшість утікачів були молодшими за 25 років, значну їх частку складали вчені, інженери, вчителі. Доходило до того, що шпиталі невеликих містечок НДР залишались без лікарів, а водіями трамваїв виходили працювати люди пенсійного віку — можливості залучити інших просто не було. Якщо до Другої світової війни частка працездатного населення у Східній Німеччині становила 70,5 відсотка, то у 1960 році ― 61.

Масові втечі із соціалістичної країни, які в Західному світі отримали назву Republikflucht, у керівництві НДР вважали катастрофою. Керівник країни Вальтер Ульбріхт марно вимагав у ФРН еквівалент 17 мільярдів доларів за втрату робочої сили, оголошував втікачів зрадниками та недостойними життя у Східній Німеччині людьми. Однак розумів, що без перекриття «дірки» в Берліні економічна та соціальна сфери країни просто розсипляться. Дванадцятого серпня 1961 року Ульбріхт і найвище керівництво держави зустрілися на урядовій дачі на північ від Східного Берліну й узгодили всі деталі операції.

Західний Берлін і раніше потерпав від обмежень НДР. Наприклад, так сталось у 1948 році, коли США, Британія та Франція вирішили обʼєднати підконтрольні території Німеччини та передати юрисдикцію над ними місцевому уряду. Тоді радянська адміністрація Східної Німеччини спершу запровадила паспортний контроль на наземних шляхах до Західного Берліну, а потім взагалі заблокувала з ним сухопутне й водне сполучення. Залишався тільки повітряний шлях ― і Сполучені Штати організували авіакоридор, через який протягом 1948—1949 років до міста з двомільйонним населенням постачали продовольство. Часом понад десять тисяч тонн на добу ― аж доки СРСР не визнав марність такої блокади.

Довкола Західного Берліну, зокрема в сусідньому Потсдамі, розгорнули бази радянських військ. Також радянські та східнонімецькі військові, за міжнародними договорами, могли пересуватись територією Західного Берліну. Через це місцеве населення побоювалося, що західні райони міста можуть при нагоді захопити і включити до складу НДР. Щоправда, на їхній території був і контингент союзних військ — сукупно близько 15 тисяч військових.

Попри всі проблеми, в одному Західний Берлін тривалий час був для НДР незамінним — через його територію проходили важливі залізничні шляхи. Зокрема, ті, що сполучали Східний Берлін і решту Німеччини. Як й у випадку сучасної Росії та «Північного потоку», влада НДР вирішила збудувати залізницю, що обходила б Західний Берлін. «Берлінське зовнішнє кільце» почали зводити у 1951-му, а завершили 25 травня 1961 року. На шляху до побудови стіни вже не було перепон.

У ніч проти 13 серпня 1961 року, невдовзі після наради керівництва НДР на заміській дачі, на територію довкола Західного Берліну прибули 34 тисячі східнонімецьких поліцейських і солдатів, а також сотні кілометрів колючого дроту. До сьомої ранку операцію було завершено: західні райони міста оточили парканом заввишки у 80 сантиметрів. Відтоді дата 13 серпня дістала в Німеччині назву «неділя колючого дроту».

З обох боків паркану зібрались мітинги, однак новий кордон охороняли озброєні військові. Західні союзники висловили протест, але мали небагато важелів впливу: колючий дріт був встановлений на східнонімецькій території і навіть трохи вглиб, до того ж влада НДР передбачила кількаметрову смугу перед парканом, щоб патрулювати його. Хоча коли на місці паркану зʼявилась бетонна стіна, з її зовнішнього боку представники НДР зʼявлялися переважно для того, щоб зафарбувати найбільш образливі графіті.

Єдине, що зробили США, Британія та Франція, ― збільшили свій військовий контингент у Західному Берліні заради безпеки місцевих.

Камʼяну стіну замість паркану з колючого дроту почали будувати вже за кілька днів ― 17 серпня. Тоді ж влада Східної Німеччини видала наказ стріляти у втікачів. А втікачі вже були: 15 серпня східнонімецький прикордонник Конрад Шуманн залишив НДР, перестрибнувши через колючий дріт. Знімки його втечі відтоді стали символом Republikflucht.

Для внутрішньої пропаганди НДР пояснювала будівництво стіни захистом від фашистів і шпигунів. Мовляв, мета ― не допустити того, щоб хтось потрапив до НДР із Західного Берліну, а не втік туди. Хоча в реальності після появи стіни потрапити із Західного Берліну до Східного було простіше, ніж навпаки.

Перші кілька років кордон справді був закритим для перетину: лише в 1963-му перед католицьким Різдвом мешканцям обох частин міста дозволили провести родинні зустрічі. Такі короткочасні дозволи видавали ще кілька разів, допоки у 1971 році уряди ФРН і НДР не домовились про режим дозволів і перепусток. Східна Німеччина залишила за собою право не пускати людей до Західного Берліну чи не випускати з нього без пояснення причин.

У 1962 році на західнонімецькому телебаченні вийшов 12-хвилинний фільм про рік життя з Берлінським муром. На ньому зафіксовано спроби втечі. Видно, як батько жестами спілкується з дітьми, які залишились на іншому боці. Як військові НДР закладають цеглою вікна прилеглих до стіни будинків ― щоб звідти не вистрибували ті, хто хоче втекти до ФРН. З тією ж метою вони обносили колючим дротом дахи цих будинків. Водночас на території Західного Берліну встановлювали гучномовці, з яких лунали заклики до військових не стріляти у втікачів: «Не підкорюйтесь наказам своїх керівників. Убивство ― завжди убивство!» Заклики не допомагали: протягом першого року існування стіни, як ідеться у фільмі, при спробі перетину кордону загинули 50 людей. Але кордон усе ще був слабким. Влада НДР продовжувала зміцнювати мур.

Навесні 1962 року паралельно з основною стіною почали зводити так звану внутрішню ― на сто метрів углиб Східного Берліну. Щоб розчистити територію між стінами, знесли сотні будинків. Поступово до споруди додавали рів, паркан під напругою, смугу з піском чи гравієм, на якій було видно сліди, ділянки зі спеціально тренованими собаками, сторожові вежі, бункери, а також так звані «килими Сталіна» ― заховані в піску гострі металеві штирі під балконами, з яких можна було б почати втечу. Охоронцями на стіну навмисне призначали не берлінців, а вихідців з інших регіонів НДР, ― щоб у тих було менше сентиментів.

Стіну постійно вдосконалювали, її фінальна версія 1980 року вже містила бетонні блоки заввишки 3,6 метра, які трощили на відомих кадрах падіння муру в 1989-му. Стіна виявилась ефективним проєктом, щоб запобігти втечі людей з НДР: з 1961-го до 1989 року зафіксовано лише близько 5 тисяч успішних спроб подолати перешкоду. Берлінський мур закрив останню шпарину в «залізній завісі» між соціалістичним і Західним світом. У підсумку, наприклад, із 1970-го до 1979 року з країн соцтабору емігрували лише 1,1 мільйона людей. Три чверті з них ― завдяки офіційним програмам виїзду національних меншин, наприклад, радянських євреїв чи болгарських турків. У Східній Німеччині таких програм не було.

Мур проіснував до 9 листопада 1989 року. Його знесли стихійно і, по суті, випадково ― через плутанину влади НДР (детально ми про це писали тут). Однак берлінці й досі можуть відрізнити «оссі» ― тих, хто жив на схід від стіни ― від «вессі», мешканців західної частини. Перші часто консервативніші, другі ― підприємливіші. У перших трапляється ностальгія за соціалізмом, другі краще ставляться до ЄС. Вони читають різні газети, дивляться різні телеканали та голосують за різні політичні партії. Так, серед мешканців східних районів Берліну стабільно вищу підтримку має партія євроскептиків «Альтернатива для Німеччини». Як у 2019 році, відзначаючи 30-річчя падіння муру, висловилась канцлерка Німеччини Ангела Меркель, «Німеччина стала єдиною державою. Однак єдності німців як народу досі немає».

Що сильніші вільні ЗМІ — то слабші мури. Підтримайте нашу роботу — оформіть донат для «Бабеля»!