Масовий наплив населення із сіл у міста почався в СРСР ще в 1920—1930-і роки. Однак житла на всіх не вистачало. Руйнування Другої світової війни тільки погіршили цю проблему. І до смерті Сталіна розвʼязати її не вдалося.
Кияни на недільнику із відновлення Хрещатика, 10 квітня 1944 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Перші експерименти з будівництвом панельно-каркасного масового житла почалися ще в 1920-х і продовжилися в повоєнний час. Однак навіть за поточно-швидкісної методики будівництва все ще зберігалася архітектурна естетика. «Каркасно-панельні житлові будинки повинні мати ті ж риси, які притаманні житлу радянського, соціалістичного типу, тобто мати гармонійні пропорції, відрізнятися добротним і красивим оздобленням і, в залежності від містобудівних умов, мати балкони, еркери, лоджії. Нові методи будівництва не мають збіднювати архітектуру. Навпаки, вони можуть і повинні збагачувати її», — писали радянські архітектори початку 1950-х.
Будівельні роботи на Хрещатику в Києві, травень 1952 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
У 1953 році до влади прийшов новий перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов, який одразу ж взявся за житлове питання. Уже в червні наступного року на Всесоюзній нараді будівельників він поклав провину за брак житла саме на архітекторів, які «розуміють архітектуру занадто естетично, як художню діяльність, а не як засіб задоволення насущних потреб радянського народу, витрачають народні гроші на нікому не потрібну красу, замість того, щоб будувати простіше, але більше». Зрештою 4 листопада 1955 року вийшла постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про усунення надмірностей у проєктуванні і будівництві», яка поклала край періоду сталінської архітектури.
Постанова «Про розвиток житлового будівництва в СРСР» 31 липня 1957 року остаточно закріпила нові принципи будівництва та архітектури. Передусім за рахунок раціоналізації житлового простору. Розробка проєктів економічного і масового житлового будівництва велася на найвищому рівні. Замість сталінок з високими стелями і великими окремими кімнатами зʼявилися хрущовки — з кухнями по 5—6 квадратних метрів, прохідними кімнатами і обʼєднаним санвузлом. Висота переважної більшості хрущовок — чотири або пʼять поверхів. Це повʼязано з тим, що пʼять поверхів — максимальна висота будинку, в якому за будівельними нормами не потрібен ліфт. Наприкінці 1950-х такі будинки зʼявляються і в Києві.
Початок забудови Першотравневого житлового масиву в Києві на Чоколівці, 1957 рік. Загальний вигляд будівництва масиву на Чоколівці в Києві, 1958 рік.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
У цей період поширилася практика створення мікрорайонів. У 1956—1957 роках на Чоколівці (сьогодні це частина Соломʼянського району) на місці приватного сектора, полів і городів почали будувати перший у Києві житловий масив — Першотравневий. Перші квартали звели вже до 1959 року. Першотравневий масив забудовувався хрущовками ранніх типів — з поліпшеним плануванням і навіть деякими архітектурними прикрасами.
Недільник на Першотравневому житловому масиві Соломʼянського району Києва, липень 1960 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Ще одним новим житловим масивом, який складався з хрущовок, стали Нивки у нинішньому Шевченківському районі Києва. Дуже швидко нові будинки почали «проникати» і в історичні райони в центрі Києва. Під гаслом «раціонального використання простору» їх зводили на будь-якій вільній ділянці. Так наприкінці 1950-х хрущовки зʼявилися на Печерську: між бульварами Лихачова (тепер Марії Приймаченко), Печерським (Лесі Українки), Дружби Народів та вулицею Патріса Лумумби (Іоанна Павла II), а також в районі історичної місцевості Звіринець — на вулиці Кіквідзе (тепер Михайла Бойчука) і Бастіонній.
Будівництво будинків на Бастіонній вулиці в Печерському районі Києва, 1959 рік.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
У цей період в Києві, як і в інших містах, практикувалося «народне будівництво». Кожна людина, відпрацювавши зміну на своїй роботі, мала попрацювати ще й на будівництві. У такий спосіб будували різні обʼєкти — стадіони, кінотеатри, будинки культури, а також і житлові будинки. На тлі такого будівельного буму зросло і населення Києва.
Будівництво будинку Першотравневого житлового масиву в Києві, червень 1959 року. Бригада будівельників-передовиків знайомиться з новими ділянками будівництва житлового масиву в Залізничному районі (сьогодні велика його частина входить до складу Соломʼянського району) Києва, 25 липня 1959 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Задана Хрущовим тенденція на «раціональність і економічність» у будівництві тривала. У 1959 році радянська делегація з архітекторів та інженерів на чолі з генсеком поїхала до Франції оглядати панельні будинки інженера Раймона Камю. Цю технологію запатентували у 1948 році для нових будинків для робітників. Хрущову технологія сподобалася, в першу чергу, через простоту і швидкість будівництва. СРСР купив ліцензію на систему масового виробництва панелей. Технологію переробили радянські інженери, спростивши до краю нові хрущовки у порівнянні з французькими панельними будинками.
Будівництво панельного будинку у Франції за системою Раймона Камю, 12 грудня 1952 року.
Keystone-France / Contributor / Getty images
Нові типові панельні хрущовки зʼявляються в Києві вже на початку 1960-х. Так забудовувався район Ленінградської площі (сучасна Дарницька площа). Будівництво панельних хрущовок обходилося ще дешевше, ніж блокових або цегляних. Та й зібрати будинок тепер можна було набагато швидше — приблизно за десять днів.
Установка міжкімнатних панелей під час будівництва Дарницького житлового масиву в Києві, лютий 1959 року. Будівництво панельних будинків на Ленінградській площі (тепер Дарницька площа) в Києві, вересень 1959 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Спочатку люди навіть були задоволені. Адже «маленьке житло, проте своє» було краще за комуналки і бараки. На радянському телебаченні так рекламували нові квартири: «для того, щоб приготувати борщ у старій квартирі, потрібно пройти 500 кроків, а в новій, маленькій кухні 5,6 кв. метра все поруч, до будь-якої речі можна буквально дотягнутися рукою».
Тим більше, що спочатку хрущовки будувалися як тимчасове житло, яке в «найближчому майбутньому» передбачалося замінити на більш комфортні будинки. У хрущовські часи керівники держави обіцяли до 1980 року побудувати комунізм, що мало призвести до «поліпшення умов проживання радянських людей».
Новосели переїжджають у нові квартири на Дарниці, квітень 1959 року. Сімʼя слюсаря-ударника Івана Шведенка вселяється до нової квартири на вулиці Піщаній (тепер вулиця Віктора Ярмоли в Шевченківському районі Києва), 24 квітня 1962 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Але час минав, і недоліки економних хрущовок проявлялися все більше. Квартири маленькі, взимку — холодно, влітку — спекотно, шумоізоляція слабка, ліфтів немає. Але що найгірше — традиційні меблеві гарнітури не вміщалися в кімнатах. Маленькі розміри квартир змусили промисловість виробляти меблі малих габаритів, які стали такими ж типовими і уніфікованими, як і будинки. У двотомнику «Коротка енциклопедія домашнього господарства» в 1959 році рекламувалися секційні і трансформовані меблі: збірний робочий стіл замість секретера, сервант з розсувними дверцятами замість буфета, розсувні крісла та дивани замість традиційних, для кухні — підвісні шафки і полиці, відкидні обідній стіл і лавка.
Квартира в новій хрущовці в одному з районів Києва, травень 1963 року. Бригадир-раціоналізатор Дарницького шовкового комбінату Мельник М. читає журнал у своїй новій квартирі в Києві, 5 лютого 1964 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Попри всі недоліки житлову проблему завдяки хрущовкам вдалося вирішити в рекордно короткі терміни. Уже до початку 1970-х Радянський Союз за кількістю нових квартир на тисячу осіб посідав одне з перших місць у світі. Щоправда, обіцяний комунізм так і не настав, СРСР розвалився, а люди досі живуть у хрущовках, термін експлуатації яких давно сплив.
Ми будуємо «Бабель» якісним, зручним і цікавим. І в цьому нам допоможуть ваші донати!