Віктор Завадський, юрист, член апарату Міністерства юстиції УНР (від січня 1919 року): «Мені рідко доводилося зустрічати таку виховану, витриману і шляхетну людину, як п. Петрушевич, що був довгий час послом у Віденському парламенті; очевидно ця школа, в зв’язку з природною витримкою, і примушувала його до крайньої лойяльности, не довзоляючи втручатися в справи землі, де він не був господарем».
Осип Назарук, секретар Загальної Українській Ради (з 1915 року), делегат Української Національної ради ЗУНР (з 1918-го), уповноважений у справах преси і пропаганди при уряді ЗУНР (з 1919 року): «Дно в нім було добре: робив вражіння чесної людини і з тактом. Але на віча не їздив, тільки дуже рідко, не читав нічого, крім газет і романів (з жінкою, котру любив). За всі роки нашого знайомства (десять років!) чув я від нього тільки один вислів, який нагадує думку: “Я еволюціоніст”. […] Друга його риса — впертість, котра якийсь час робить вражіння енергійности. Винесення його на чоло нації […] закрутило йому в голові; треба признати, що пізніше ніж Петлюрі. У Петлюри хвороба цезаризму (без сили, бо коби вона була бодай при силі!) проявляється гостро вже в Кам’янці. У Петрушевича щойно у Відні. Не терпів аргументації».
Василь Кучабський, історик, військовий діяч. У 1914—1916 роках, сотник Легіону Українських січових стрільців. У 1918-му був старшиною куреня: «Провінційного адвоката та одночасно основну фігуру західноукраїнської націонал-демократичної партії, колишнього члена Віденського парламенту, як людину дт. [диктатора] Петрушевича характеризували гідні поваги риси, такі як кришталева чесність та неупередженість у стилі ідеального нотаріуса та хранителя печатки, а також тісно з цим взаємопов’язана та вперта непохитність, яку нерідко помилково називають «характером». Вже з огляду на незламність Є. Петрушевич не надавався на роль державного діяча».
Володимир Винниченко, голова Директорії УНР (1918—1919): «[...] Національна рада й Державний секретаріат мусіли кидати нафту й тікати за Збруч. Тікаючи, в дорозі на мості в Заліщиках, вони в безпорадности й у паніці передали всю повновласть одному чоловікові Є. Петрушевичу, назвавши його «диктатором». Купка втікачів, кулуарних борців узурпувала владу й передала її одному кулуарному герою. Він мав тепер «право» розпоряджатись долею й життями тої нещасної сотні тисяч людей, які сліпо слухалися своїх недостойних поводирів і пішли за ними».
Уряд ЗУНР у Кам'янці-Подільському, 1919 рік.
Wikimedia
Що відомо про Євгена Петрушевича
Євген Петрушевич народився 3 червня 1863 року в Буську (зараз Львівська область), у родині греко-католицького священника. Навчався в місцевій школі, згодом вступив до Академічної гімназії у Львові. Після цього закінчив правничий факультет Львівського університету імені Франца І і став адвокатом.
Деякий час Петрушевич працював у Львові, потім переїхав до Сокаля. Там займався юридичною практикою, а також зацікавився громадською діяльністю — відкрив місцевий відділ «Просвіти», клуб, кілька шкіл і читалень.
У 1899 році Петрушевич вступив до Української національно-демократичної партії. З 1907 році відстоював інтереси українців в австрійському парламенті. Спершу працював депутатом, у 1910 році став послом Галицького сейму, а після початку Першої світової замінив Левицького на посаді голови Української парламентської репрезентації.
У 1918 році, після розпаду імперії Габсбургів, Петрушевич став одним з ініціаторів об’єднання Галичини, Буковини та Закарпаття у Західноукраїнську Народну Республіку. Був президентом ЗУНР, а з червня 1919 року став диктатором і виконував обов’язки президента та голови уряду.
Після Акту Злуки Петрушевич увійшов до складу Директорії, однак розходився у поглядах із Симоном Петлюрою і вважав можливим союз із російськими військами «білого» генерала Антона Денікіна. Коли УНР уклала з поляками союз проти більшовиків і визнала анексію ними земель ЗУНР, Петрушевич переїхав до Відня. Він очолив уряд ЗУНР в екзилі та кілька років намагався відновити незалежність дипломатичними засобами. Після того як у 1923 році Галичина офіційно увійшла до складу Польщі, розпустив уряд.
Іван Боберський, голова відділу військової преси Державного секретаріату ЗУНР (1918—1920), представник уряду ЗУНР у США та Канаді (з 1920 року): «Нині станув я коло стовпа, за товпою слухачів близько вікна, щоб записувати, що почую та побачу. Промовляє д-р Євген Петрушевич, високий ростом мущина з коротким вусом, м’ягким волоссям, назад зачесаним. Чоло в нього виступає наперед, лиця худощаві й скучні, очі без блиску. Говорить спокійно, рівним скучним голосом без бистрих заміток, як у Назарука, без крилатих думок, як у Цегельського, без широкого овиду, як у Ганкевича. Саля на переді повна людей, при вході людей менше, чую виразно кожне слово бесідника, говорить поволі і старається, щоб його слова були для всіх ясні».
Кость Левицький, голова першого уряду (Державного секретаріату) ЗУНР. Із 1920 року у Відні — міністр закордонних справ ЗУНР: «[Петрушевич] виявляв велику енергію у важніших хвилинах наших визвольних змагань. Поміж послами належав до діячів гострішого тону».
Михайло Лозинський, член Української Національної Ради ЗУНР (з 1919 року): «Щодо особи — През. Петрушевичеви не доставало того, що робить політичних провідників цінними незалежно від їх провідного становища. Візьмім прим. Масарика: він як професор, учений, публіцист, політик має свою особисту цінність незалежно від того чи иншого політичного становища, яке він в даний момент займав би. Подібно — проф. Грушевський. Таких примірів можна би навести безліч. Нічого з тих особистих цінностей не має Пр. Петрушевич, який коли обмежимося на чисте політичне поле — ані як агітатор і організатор, ані як парляментарист і державний муж чимсь особливим не відзначився».
Лев Левицький, член Української Національної Ради ЗУНР (з 1918 року): «П. Президента д-ра Петрушевича окружили, користаючись фамілійним звязком, люде молоді, в політиці цілком не освічені, а за те маючі наклін до інтриґ. В найблизшім окружению Президента є один його братанич, один сестрінець та два-три їх особисті приятелі — все те цілковиті нулі в народнім життю до передостаннього року. Справи народні нерішаються таким компетентним збором вибраних, досвідних представників, а в тіснім кружку сих кількох людей. Їх слово рішає про уживане фондів, номінації, місії, послів, акти політичні і т. п. Навіть т. зв. «уповноважені» — ніби міністри — не мають тут голосу, оскільки не належать саме до того тісного особистого кружка».
Лев Чикаленко, секретар Української Центральної Ради, у 1920 році — кандидат на посаду міністра праці в уряді Української Народної Республіки: «Переходжу до справи. Ставлю питання руба: коротко і ясно. Чи з його відома склалися події в Києві так, як вони склалися?
— Так! З добровольчою армією битися не будемо.
— Чому? — питаю.
— Не маємо сили, за ними ціла Росія...
Зі стриманим обуренням доводжу, що то помилка. [...] Ніщо, очевидно, до свідомости диктатора не доходить. Нарешті чую інший «доказ» того, що проти добрармії неможливо галичанам воювати: “За Денікіном стоїть ціла Антанта, а на конфлікт з нею ми не підемо”. Знову пробую ознайомити диктатора з нашим наддніпрянським досвідом. Згадую останні дні Скоропадського, згадую Одесу, Григорієва, що гнав ту «Антанту», як сам хотів... Нічого. Тільки меншає лагідність в обличчі диктатора та більш сухість, утома чи нудьга...»
Ярослав Окуневський, військовий лікар, головнокомандувач у санітарних справах Державного Секретаріату ЗУНР у 1919—1922 роках: «Лице в нього біле, як з мармору виковане, виразисте, черти правильні, як на тих грецьких камеях. Очі в глубоких ямках, так якби завше в глубину своэї душі звернені. Стрункий високий ростом. Елэганція вроджена. Тип секціоншефа в міністерстві закордонних справ, тих давних передвоэнних часів. Джентлэмен від стіп до голови, так і чуэся».
Хочете більше цікавих добірок про визначних українців? Закиньте донат«Бабелю».