Засуджені виправного центру під Вінницею скаржились «Бабелю» на те, як вони тепер живуть. Ми зʼїздили подивитись як — гірше. А сталося це через реформу Мінʼюсту — репортаж

Автори:
Антон Семиженко, Євген Спірін
Редактор:
Дмитро Раєвський
Дата:
Засуджені виправного центру під Вінницею скаржились «Бабелю» на те, як вони тепер живуть. Ми зʼїздили подивитись як — гірше. А сталося це через реформу Мінʼюсту — репортаж

Сергій Моргунов / «Бабель»

В Україні скорочується кількість колоній та виправних центрів. Вже майже рік триває оголошений міністром юстиції Денисом Малюською «великий розпродаж тюрем», гроші від якого мають піти на поліпшення умов утримання засуджених. І хоч жодної тюрми інвестори ще не придбали, законсервовано вже понад 10 обʼєктів. А переселені з них вʼязні скаржаться на погіршення умов. «Бабель» отримав відео від засуджених, звезених до Крижопільського виправного центру: тепер він перенаселений, роботи для більшості людей бракує, а працевлаштовані часто отримують кількасот гривень на місяць. Щоб перевірити це, кореспонденти «Бабеля» поспілкувались із профільною заступницею міністра Оленою Висоцькою, а тоді відвідали заклад у Крижополі. Де переконалися, що правда на боці вʼязнів. Але проблема криється глибше — виправні центри наразі в принципі не спроможні ані вплинути на поведінку засуджених, ані достойно платити за їхню роботу.

Сергій Моргунов / «Бабель»

За останні пів року засуджений Роман Ясинський встрягав у бійку тричі.

— За всі попередні п’ять років строку такого не було, — каже він «Бабелю». — Я, взагалі, спокійна людина, врівноважена. А тепер — не витримую. Причому бився з тими, кого вже давно знаю.

Усе почалося в листопаді минулого року, коли розформували виправний центр у Олександрівці на Кіровоградщині, де Ясинський відбував покарання. Засуджених у кілька етапів перевезли до Крижопільського виправного центру № 113. Заклад, де раніше утримували близько сотні людей, протягом місяця поповнився ще 86-ма.

— Ми тут один в одного на головах. Той спати хоче, той у телефон кричить, третій фільм дивиться, — каже Ясинський.

Як доказ він надіслав відео: у кімнаті тісно стоять двоярусні ліжка, на одній зі стін видно плісняву. На інших відео — кімнати з розкиданими на підлозі книжками, зваленими в купу матрацами, розібраними ліжками. Це приміщення, де після ремонту мають поселити частину людей. До житлового стану йому ще далеко.

Великий тюремний розпродаж

Торік у серпні Мін’юст розпочав «великий розпродаж в’язниць»: держава планує позбутися частини тюрем та покращити умови в решті й також збудувати нові слідчі ізолятори на околицях великих міст.

— СІЗО у нас зараз у найгіршому стані: вони переповнені, будівлям часто по 150-200 років, — розповідає «Бабелю» відповідальна за пенітенціарну систему заступниця міністра юстиції Олена Висоцька. — А там, навпаки, має бути найкомфортніше — адже в СІЗО утримуються юридично невинуваті люди. У держбюджеті на капітальні видатки цьогоріч нам передбачено 12 мільйонів гривень. З мільярдною потребою це ніщо. Тому шукаємо вихід самі.

Олена Висоцька.

Кароліна Ускакович / «Бабель»

Під продаж готують виправні установи з найменшою заповненістю, торік було законсервовано 12 таких закладів. Два з них — виправні центри. На думку Висоцької, у порівнянні з рештою закладів системи стан цих центрів найкращий. По-перше, їх будували пізніше за більшість тюрем чи СІЗО. По-друге, вони можуть скеровувати на власні потреби частину доходів від своїх виробничих зон.

— За ці гроші десь ремонти зробили, десь покрівлю полагодили. Вони в нормальному стані, — каже заступниця міністра.

Показуємо їй відео з Крижопільського виправного центру. Висоцька відповідає, що для висновків треба побачити все на власні очі.

Кароліна Ускакович / «Бабель»

— Може бути, що там шість будівель: дві законсервовані, а в чотирьох живуть люди, і там усе гаразд із плановим наповненням. У нас дуже жорсткі рамки планового наповнення, і чотири метри [квадратні житлової площі на людину, передбачені законодавством] для 180 людей — два-три гуртожитки вистачить, щоб їх там поселити. Я не можу коментувати те, що не перевірила на власні очі. За цей рік роботи дуже часто стикалась із різного роду маніпуляціями. […] Ви думаєте, що я перевезла їх у порожнє місце й поселила в напівзруйнованому приміщенні?

Висоцька пропонує кореспонденту «Бабеля» відвідати Крижопільський виправний центр — домовиться з керівництвом про вільний огляд території.

— А якщо там «жесть» — я буду рада цей виправний центр закрити, — додає вона наостанок.

Їдемо до Крижополя.

Гуртожиток із розбитими вікнами

Попри назву Крижопільський виправний центр (ВЦ) знаходиться не у Крижополі, а за 15 кілометрів від нього — в селі Городківка. Звідси вже близько до кордону з невизнаним Придністров’ям. ВЦ на супутниковій карті — це п’ять гектарів території, сім будівель і з десяток дерев. На місці все оточене двометровим бетонним парканом із колючим дротом. Працівники центру не мають при собі зброї.

— Цей дріт — щоб на територію нашу ніхто не потрапив і не взяв тут нічого, — жартує керівник установи, підполковник Ярослав Бурбеза. — Заходи безпеки тут мінімальні.

Ярослав Бурбеза у своєму робочому кабінеті.

Сергій Моргунов / «Бабель»

Це установа не позбавлення волі, а її обмеження. Бурбеза перелічує відмінності: на відміну від колоній, тут засудженим можна мати при собі гроші без ліміту кількості, речі з цінних металів, смартфони. У супроводі працівників центру можна виходити за його межі на відстань до п’яти кілометрів — купити продуктів чи на пошту. Якщо засуджений захворіє — лікується в «цивільній» лікарні Крижополя. Якщо потрібних послуг там не надають, можна оформити відпустку й поїхати, наприклад, в обласний центр. Про наближений до цивільного уклад життя свідчить і те, що тут не «бараки», а «гуртожитки», не «камери», а «кімнати». Згадує керівник і про прибуття пів року тому 86 засуджених — але обтічно.

— Воно для нас… Я не сказав би, що якісь незручності створює... — повільно каже він. — Можливо, хтось із засуджених хотів якогось покращення для себе — але воно неможливе і по часу, й фінансово. Ми покращуємо щоденно ці умови.

Сергій Моргунов / «Бабель»

Час перевірити умови на власні очі. Коли заходимо на подвір’я центру, стає очевидним: із семи будівель, які видно з супутника, житлові лише дві, одна з яких — на кілька кімнат. Інші будівлі — це їдальня, майстерня, стайня, а також — із десятками дір замість вікон — триповерхівка колись функціонального другого гуртожитку. Бурбеза не знає, коли там жили люди. Але запевняє, що до кінця травня заселяться знову.

У першу чергу йдемо туди — вже без керівника, але з кількома його заступниками й працівниками ВЦ. Усі вони у формі й, за правилами, мають супроводжувати нас майже скрізь.

У гуртожитку ремонтують лише перший поверх: інші, вважають в адміністрації, найближчим часом не знадобляться. З десяток чоловіків шпаклюють стіни, замішують бетон, фарбують підлоги. Усе це — засуджені й працюють вони, за словами працівників центру, «на добровільних засадах». Після завершення робіт у кімнатах зможуть поселитися 56 людей.

Другий гуртожиток зовні та всередині.

Другий гуртожиток зовні та всередині.

Сергій Моргунов / «Бабель»

Далі працівники центру проводять його територією звичним для себе маршрутом. Вони знали про приїзд журналістів. Показують їдальню з рукомийниками, де вдосталь серветок і антисептика, лазню зі свіжим ремонтом, перукарню. І, зрештою, житловий корпус.

У їдальні центру.
Засудженим видають обід. Сьогодні в меню розсольник.
Одна з кімнат у гуртожитку.

У їдальні центру. Засудженим видають обід. Сьогодні в меню розсольник. Одна з кімнат у гуртожитку.

Сергій Моргунов / «Бабель»

До нормативних 4 квадратних метрів на людину тут далеко. В одній кімнаті до листопада було чотири ліжка, одне з них вакантне — тепер шість і всі заповнені. У більшість інших кімнат теж підселили по одній-дві людини. Навіть у так званому «карантині» — відділенні, де селять новоприбулих — повно людей. Зараз по завершенню відведеного на карантин часу їм дозволяють не переселятися в основний гуртожиток — місць для них там усе одно немає.

Більшість засуджених у присутності працівників центру коментують умови неохоче й спокійно: мовляв, живемо в тісняві, але мирно. Але пів сотні з них у грудні, перед Різдвом вийшли протестувати, погрожуючи винести надвір нари й вибити вікна.

У кімнаті для відвідувань, де можна спілкуватися без присутності працівників центру, засуджені значно говіркіші. Зокрема, автор відео та один із головних активістів грудневого мітингу Роман Ясинський.

Роман Ясинський.

Сергій Моргунов / «Бабель»

«Зігнали нас, як оселедців у бочку»

— Я вважаю, що в мене проблем із криміналом немає й не було ніколи. Моя проблема — в наркотиках, я залежний від них ось уже тридцять років. Останні десять намагаюся щось із цим робити, п’ять — не вживаю, — розповідає Ясинський.

Роман сидить за крадіжку, й це не перший його термін. Він стриманий, добре формулює й коректно пише — зокрема, заяви та звернення. Запевняє, що відійшов від тюремної субкультури, хоча деколи сказані у гніві фрази свідчать, що йому добре знайомий і цей бік життя.

Роман сидів у колонії в рідному Херсоні, де «довелось хильнути смутку». Колись на знак протесту носив у зоні густу довгу бороду — цю фотографію досі використовує як основну в соцмережах. Зараз у Ясинського — смартфон із діагоналлю в сім дюймів, за допомогою якого він легко знаходить майнові декларації керівників виправного центру, його закупівлі, контакти правозахисників та свіжі публікації на Facebook-сторінці Олени Висоцької. Він писав численні звернення до журналістів, депутатів і генпрокурора Ірини Венедіктової. За словами Ясинського, адміністрація ВЦ пропонувала йому перейти в інший центр.

— Зазвичай це тривала бюрократична процедура, але мене обіцяли перевести швидко. Мабуть, щоб воду тут не мутив, — каже Ясинський.

Він від переїзду відмовився: мовляв, уже обжився. Хоч і запевняє, що в Олександрівському ВЦ, звідки він сюди приїхав, було значно комфортніше.

— Там і простору більше було, й медична допомога краща, і ремонти нові. А тут зігнали нас, як оселедців у бочку. А чому? Може, через землі, які за такими закладами закріплені? Щойно скасують мораторій на продаж землі, привабливі території одразу когось зацікавлять, чи не так?

Засуджений уже понад 10 років тому за умисне вбивство Олексій Полежака поділяє думку Романа. Він теж прибув з Олександрівського виправного центру й теж здивований, що невдовзі після ремонту його законсервували.

Олексій Полежака у своїй кімнаті.

Сергій Моргунов / «Бабель»

— І привезли нас сюди, у цей «Бермудський трикутник», — активно жестикулюючи, каже він. — Почуваємось, ніби в ліс із наметом прийшли. Ні умов, нічого.

Роман каже, що туалет у карантинному блоці не працює вже чотири місяці. Інший в’язень, Ігор Ізлатей, запевняє, що напору води в душі зазвичай вистачає на десять хвилин — і ті, хто не встиг помитися серед перших, змушені вдовольнитися відром і кухликом. Показує відео: на минулому тижні напору не було взагалі, й у центр привезли три бочки з водою. Кілька десятків літрів на 180 з лишком людей.

Утім, житлові умови — не головне, що хвилює засуджених.

Кімната в гуртожитку.
Одна з двох туалетних кімнат у гуртожитку.
У карантинному відділенні.

Кімната в гуртожитку. Одна з двох туалетних кімнат у гуртожитку. У карантинному відділенні.

Сергій Моргунов / «Бабель»

Сто шістнадцять гривень за місяць роботи

Олексій Полежака скидає фотографію платіжної відомості одного із в’язнів за квітень. На вузькому папірці — кілька цифр із підписами. «Оклад посадовий» — 198,08 гривні, «податок на прибуток» — 35,65 гривні. Військовий збір, судові позови, харчування й комунальні послуги «з’їли» ще 45,75 гривні. У підсумку за місяць засуджений отримав на руки 116 гривень 68 копійок. Інші в’язні підтверджують: це типовий рівень зарплати на місцевому виробництві.

Інша показана засудженими довідка про зарплату.

Сергій Моргунов / «Бабель»

У Крижопільському ВЦ розпилюють дерев’яні бруси на дошки, роблять щепу, лакують собачі буди. На Facebook-cторінці центру є старі фотографії лавок, шпаківень, альтанок — але, за словами Ярослава Бурбези, зараз замовлень на них немає. Також у підсобному господарстві центру тримають свиней та коней. Іншої комерційної діяльності ВЦ не веде.

— Ми знаходимось за 500 кілометрів від Києва й за 150 від обласного центру. З точки зору логістики є сенс займатися саме таким виробництвом, — каже Бурбеза. Додає, що пандемія коронавірусу зменшила кількість замовлень. Але сподівається, що з часом із бізнесом в його установі все налагодиться. — Зараз побільшало роботи в деяких об’єднаних територіальних громадах, вони хочуть облаштовувати дитячі майданчики, дитсадки, зупинки для транспорту. Ми можемо їм із цим допомогти.

Поки ж майстерня працевлаштовує лише 18 людей.

Майстерня всередині та зовні.
Продукція центру.

Майстерня всередині та зовні. Продукція центру.

Сергій Моргунов / «Бабель»

Ще близько 40 в’язнів працюють на так званих підприємствах-контрагентах, які уклали з ВЦ відповідні угоди. Найбільше таке підприємство — «Вінницька птахофабрика», де випускають продукцію під торговою маркою «Наша ряба». Засуджені проживають неподалік від виробництва в сусідньому містечку Ладижин і, за словами Ігоря Ізлатея, який працював на фабриці, на руки отримують до 4 тисяч гривень на місяць.

— А «свободські», які ту ж роботу роблять, мають і по 15, і по 20 тисяч. Як так? — дивується Ізлатей. — Ми знаємо, що 25 відсотків заробітку маємо віддавати сюди. А куди дівається все інше?

В Агроіндустріальному холдингу МХП, якому належить птахофабрика, розповісти про різницю в зарплатах «Бабелю» відмовились: послалися на комерційну таємницю. При цьому запевнили, що «нарахування заробітної платні відбувається виключно відповідно до законодавства».

— Я проробив там вісім місяців і сказав: всьо, я пас, — каже Ізлатей. — То й не працюю вже ніде. А за шо? Отут за 74 гривні в місяць? Я своє здоров’я лучше просто так просаджу.

Як і більшість в’язнів, Ігор проводить свої дні у смартфоні. Не працюють і Ясинський з Полежакою — хоча в Олександрівській колонії обоє були працевлаштовані.

— Я їздив під Черкаси горох обробляти. Трудового законодавства там не надто дотримувались, але ж гроші платили, — пригадує Ясинський. — Я мав офіційно 3 200 [гривень на місяць], плюс щодня 100—150 готівкою на руки. Разом десь мінімалка виходила. А тут мені не можуть запропонувати роботу, де платня задовольнила б мої базові потреби. Я вже всіх працівників адміністрації обійшов — від Бурбези до останнього контролера: «Забери мене до себе додому, — кажу. — Може, тобі треба якусь траншею вирити? Якийсь паркан поставити, плитку у ванній покласти, гіпсокартон підшити? Я все це вмію робити!» Ні. «Не положено».

— Та я б і половину заробленого сюди віддавав, а не 25 відсотків, — вигукує Полежака. — Тільки дайте ми самі собі роботу знайдемо!

Ігор Ізлатей. Йому скоро 22 роки, й рік засудження чоловік отримав, за його словами, за побиття. «Друг випив, почав до мене лізти. Я йому: угомонися, бо приб’ю», — розповідає. Ізлатей — сирота, вихованець дитячого притулку при Вознесенському Банченському чоловічому монастирі. Цей буковинський монастир, який свого часу отримував чимало допомоги й уваги з боку Віктора Януковича, відзначається заможністю. «Та в нас свині краще їдять, ніж тут людей годують», — коментує Ігор умови утримання у виправному центрі. З дому він приїхав сюди на таксі.

Сергій Моргунов / «Бабель»

Доходи виправного центру напряму залежать від доходів в’язнів.

— Ми кажемо їм: будете більше працювати — будете мати кращі умови проживання, більше грошей на ремонт, на продукти, — каже перший заступник керівника ВЦ Віталій Заноза. — А вони на те: ви зобов’язані нас утримувати. І все, замкнене коло.

Однак і не це, якщо вірити засудженим, головна їхня проблема в цьому закладі.

Усі надії на амністію

— З усіх арештантів я знаю тут лише одну людину, яка не хоче звільнятися, — каже Роман Ясинський. — І недурний же чоловік, але так уже опустився через свою залежність алкогольну, що йому зручніше тут жити. Втрачати все одно нічого.

Роман Ясинський у дворику карантинного відділення.

Сергій Моргунов / «Бабель»

Сам Ясинський протягом усього строку намагався поводитись максимально коректно, отримувати більше заохочень за зразкові поведінку й роботу. Все для того, щоб швидше вийти на волю за порядком умовно-дострокового звільнення — так званою «пільгою УДЗ». І, за словами засудженого, мети він практично досяг: в Олександрівському центрі до подання на УДЗ залишалося два тижні. У Крижопільському ця можливість несподівано зникла. Так само на «дострокове», до перегляду вироку, сподівався Олексій Полежака.

— Моїй матері вже 72. Я, щоб швидше до неї вийти, працював за заохочення, прохання про переведення писав, — каже він. — Але тут прокуратура всім це рубає. Випускає лише тих, хто вперше «сидить» чи кому кілька місяців залишилось.

Олексій Полежака.

Сергій Моргунов / «Бабель»

За словами в’язнів, спершу вони спокійно сприйняли переїзд у перенаселений виправний центр, бо все одно скоро звільнення. Грудневий виступ спровокувало якраз те, що більшості в’язнів в УДЗ відмовили.

— Ми ходили до Бурбези, один раз він при нас спілкувався телефоном з обласним прокурором, — згадує Ясинський. — Той назвав передумови для дострокового звільнення: менш як рік до кінця строку, «легка» стаття, відсутність порушень за останні пів року й боронь боже якісь догани.

Адміністрація центру посилається на те, що більшість прибулих з Олександрівського виправного центру відбувають покарання за тяжкі злочини. А також на Кримінально-виконавчий кодекс. Там ідеться про те, що якщо засуджені особи переходять в установу з більш м’яким режимом відбування покарання, то претендувати на УДЗ можуть лише через рік після цього переходу.

— Просто норма ця нібито діє давно, а увагу на неї звертають лише тут, — каже Полежака. — Спершу нам і адміністрація казала, що сподівається на УДЗ й на те, що центр скоро розвантажать. А по факту всі тепер тут сидимо.

Тепер, запевняють в’язні, у центрі всі чекають на президентську амністію з нагоди 30-річчя Незалежності України.

На кухні в карантинному відділенні.

Сергій Моргунов / «Бабель»

Замість психотерапії панорамні фото

Олена Висоцька погоджується: модель діяльності виправних центрів — пережиток минулого.

— Це в радянські часи робота була обов’язком. Зараз це право, змусити людину ніхто не може. Робота стала більш специфічною, потребує особливих навичок — а в засуджених навички часто базові й занять на всіх не вистачає. Та й в’язнична субкультура не підтримує те, щоб людина працювала. Фактично в’язні просто перебувають там за наш із вами рахунок, — каже заступниця міністра.

За її словами, всі такі виправні центри в Україні слід закрити, замінивши покарання пробацією. Це механізм, за якого засуджена за відносно легкі злочини особа (або та, яка зразково поводилась у місцях позбавлення волі) відбуває покарання за місцем проживання. Наприклад, через громадські роботи. Пробація активно застосовується у світі, відповідна служба вже є й в Україні. Однак, за словами Висоцької, в нас такому методу ще не довіряють.

Кароліна Ускакович / «Бабель»

— Ми ментально не готові до цивілізованих методів покарання. Суспільство вважає, що «злодій має сидіти в тюрмі», — каже вона. — Але за допомогою пробації та активної роботи з психологами можна допомогти людині значно швидше виправитися й не втрачати контакту з суспільством.

У виправних центрах роботі з психологами офіційно приділяють значну увагу. Як це відбувається на практиці? Роман Ясинський не вражений.

— Скільки де я не був, такі зустрічі з психологами проходять лише для звітності, — каже він. — Якось в Олександрівці було: зібрали нас усіх в актову залу, прийшов лікар, став за кафедру. Ну, думаю, зараз якась лекція буде. А він сфотографував нас панорамно — і все, каже, розходимось.

Сергій Моргунов / «Бабель»

***

Пізно ввечері після візиту до центру в месенджер приходять повідомлення одразу від кількох засуджених. До Городківки привезли ще п’ятьох нових в’язнів, однак розмістити їх ніде. До ранку прийняти когось із них до себе не погодились у жодній з кімнат гуртожитку.

Більше грошей ― більше якісної журналістики. Впишися за «Бабель» щомісячним донатом!