Дивізію СС «Галичина» пропонують відзначити на державному рівні. Вона воювала на боці Третього рейху? Боролася за незалежну Україну? Ось її непроста історія — у питаннях, відповідях і архівних знімках

Як називалася дивізія? Дивізія за свою недовгу історію кілька разів змінювала назву. У день створення, 28 квітня 1943 року, вона значилася як Стрілецька дивізія СС «Галичина». У той час, коли набирали перших рекрутів, з 30 травня по жовтень 1943 року — Добровольча дивізія СС «Галичина». На час навчання з 22 жовтня 1943 по 27 червня 1944 року — 14-а Галицька добровольча дивізія СС.

Під час бойових дій і до переформування після битви під Бродами, з 27 червня по 12 листопада 1944 року — 14-а Ваффен (військова) гренадерська (піхотна) дивізія СС (Галицька № 1). Після переформування з 12 листопада 1944 по 25 квітня 1945 року — «14-а Військова піхотна дивізія СС (Українська № 1)». І з 25 квітня по 8 травня 1945 року — 1-а Українська дивізія Української національної армії.

У чому різниця між дивізією СС і Ваффен-СС? Класичні дивізії СС формували з німців або тих, кого вважали близьких до них по крові, наприклад, скандинавів. А Ваффен-СС, за словами самого Гітлера, — звичайні вояки. При Ваффен-СС також створювали військові формування з іноземців, тому що у Вермахті — Збройних силах нацистської Німеччини — могли служити тільки громадяни рейху. Втім солдати таких формувань, зокрема й українські дивізійники, отримували такі самі пільги й привілеї, що і німці.

Така дивізія — це виключно український випадок колаборації з Німеччиною? Перші подібні формування створювалися в Чехословаччині, потім у країнах Бенілюксу та Скандинавії. З приблизно 40 дивізій Ваффен-СС близько половини складалося з населення окупованих і союзних з Німеччиною держав — хорватів, латишів, естонців, угорців, румунів, французів, італійців, фінів, білорусів і росіян.

Хто створював дивізію і кого в неї набирали? Ініціатор з німецького боку — генерал СС Отто Вехтер, який у 1942 році став губернатором Дистрикту Галичина. Галичан Вехтер, австрієць за походженням, сприймав не як українців, а як колишніх підданих Австро-Угорської імперії. У керівництві Третього рейху цю ініціативу курирував особисто рейхсфюрер (очільник) СС Генріх Гіммлер.

З українського боку ідею створення дивізії підтримав Український центральний комітет (УЦК) на чолі з українським істориком, географом, громадським діячем і колишнім солдатом Української Галицької армії (УГА) Володимиром Кубійовичем.

Спочатку в дивізію набирали тільки жителів сучасних Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей. Пізніше — вихідців з інших регіонів, полонених червоноармійців, остарбайтерів. Перші добровольці проходили жорсткий відбір. Зрештою з майже 82 тисяч добровольців у дивізію зарахували 13 тисяч. Улітку 1943 року вони вирушили в навчально-тренувальні табори. Вищі командні пости протягом усього часу існування дивізії займали німці.

Генерал-губернатор Ханс Франк з членами української делегації в Кракові, ліворуч від нього глава УЦК Володимир Кубійович, 1943 рік.

Листівка УПА, 1940—1950-і роки.

Чому було так багато добровольців? Завдяки потужній і добре продуманій агітаційній кампанії. Німці наголошували в основному на боротьбі з більшовиками. Німецькій пропаганді навіть не довелося особливо старатися. За час радянської окупації 1939—1941 років Західна Україна, зокрема і Галичина, дізналися, що таке колективізація, масові репресії і депортації. Достатньо було просто відкрити вʼязниці, забиті тисячами трупів людей, яких органи НКВС поспіхом розстрілювали перед відступом Червоної армії в 1941-му. Німецький режим у Галичині дотримувався більш «мʼякої» позиції в окупаційній політиці. Нацистські злочини на інших територіях, ясна річ, замовчувалися. На початку 1943 року Червона армія перейшла в наступ на Східному фронті, в Галичину поверталася радянська влада — це теж мотивувало рекрутів.

Добровольці — вихідці з сімей переважно греко-католицького віросповідання — не були переконаними нацистами. Німецьке керівництво навіть як виняток дозволило включити до складу дивізії капеланів зі священників УГКЦ.

З боку УЦК дивізія подавалася як можливість продовжити українську національну боротьбу за незалежність 1917—1921 років. У хід пішли традиції Легіону Українських січових стрільців, УГА, війська УНР. Доходило навіть до паралелей між абревіатурою «СС» і «січовими стрільцями». Залучили ветеранів та колишніх командирів цих підрозділів. Вони мали авторитет серед юнаків 17—19 років, які й стали основою першого набору в дивізію. А Володимир Кубійович, колишній поручик УГА, першим подав заяву на вступ у дивізію. Щоправда його, прогнозовано, комісували за віком і станом здоровʼя.

А що думали з приводу дивізії в ОУН, УПА? Організація українських націоналістів у 1940 році розкололася на два крила — радикалів-революціонерів під керівництвом Степана Бандери і консерваторів на чолі з Андрієм Мельником. «Мельниківці» підтримали ідею створення дивізії, а «бандерівці» були категорично проти. Українська повстанська армія створювалася паралельно, наприкінці 1942 — на початку 1943 року. Але агітатори УЦК, навпаки, закликали не вступати в УПА, мовляв, «у лісі з однією гвинтівкою незалежності не вибореш».

Були й такі, хто вступав до дивізії, щоб отримати досвід і зброю, а потім втекти в УПА. Але масового дезертирства не було. Позаяк німецьке командування про всяк випадок відправило новобранців у тренувальні табори подалі від Галичини — углиб Німеччини та інших окупованих європейських країн.

Німці обіцяли незалежну Українську державу? У перші роки окупації жорстко придушувалися будь-які дії у цьому напрямку. А сформувати національну дивізію дозволили тільки навесні 1943 року — після того, як німці програли під Сталінградом, в Африці і на інших фронтах. Гіммлер особисто наказав заборонити у назві дивізії використовувати слово «українська».

Коли німецькі війська відступили з Галичини, вже й дивізію перейменували на «українську». А навесні 1945 року можна було обіцяти все що завгодно. Навіть офіційно визнати Український національний комітет (по суті, черговий український уряд у вигнанні) і дозволити йому створити Українську національну армію, куди увійшла колишня дивізія «Галичина». Тепер солдати вже відкрито присягали на вірність українському народу і обіцяли «відновити боротьбу за українську державність». Усе це відбувалося 25 квітня 1945 року, за кілька тижнів до капітуляції Німеччини в Другій світовій.

Як планували вибороти незалежність українські прихильники дивізії? За даними дослідників, план виглядав приблизно так. На початку 1920-х українці програли передовсім тому, що у них не було оснащеного, навченого і боєздатного війська. Особливо бракувало кваліфікованих командирів. Потрібний досвід у короткі терміни можна було отримати тільки в регулярній армії.

За тих умов це могла бути тільки німецька або радянська армія. Більшовики відпадали, залишалися німці. Німецька військова машина, особливо в першій половині Другої світової, славилася своїм професіоналізмом і високими стандартами підготовки. Партизанська боротьба в дусі УПА не мала сенсу без масштабної допомоги ззовні, а такої підтримки українці не мали. Якщо ж німці відмовляться створювати незалежну Україну, то вишколені й загартовані українські бойові підрозділи можуть стати аргументом для переговорів, наприклад, з британцями.

Деякі історики вважають таку ідею Володимира Кубійовича та його прихильників політичною авантюрою і помилкою, яка коштувала життя «тисячам ідеалістично настроєних молодих людей, які могли б принести користь Україні в інший спосіб».

Яку присягу складали добровольці? Є три відомі тексти присяги. Перша присяга — літо 1943 року під час першого набору. Вона була стандартною для всіх іноземних добровольців: «Клянуся боротися з комунізмом під керівництвом Адольфа Гітлера як верховного головнокомандувача». Восени 1944 року зʼявляється новий текст присяги вже конкретно для дивізії «Галичина»: «Клянуся під керівництвом Адольфа Гітлера як верховного головнокомандувача боротися за Україну, за її звільнення від більшовиків». І третя — присяга Української національної армії 25 квітня 1945 року, Гітлер у ній вже не згадується.

Дивізію використовували як гарматне мʼясо в бою під Бродами? Влітку 1944 року це був уже укомплектований і навчений підрозділ у складі німецької армії. Радянські війська переважали у кілька разів людьми і технікою. Німецькі війська, як і дивізія «Галичина», також втратили багато солдатів. З близько 11 тисяч українських дивізійників приблизно 70 відсотків загинуло або потрапило в полон. Близько трьох тисяч пробилися з оточення і повернулися в німецьке розташування — восени 1944 року на їхній основі дивізію формували заново. Частина з тих, хто вийшов з оточення, приєдналася до УПА.

Після Бродів дивізію відправили до Словаччини — боротися зі словацькими партизанами. У січні 1945 року її перекинули в Югославію для операцій проти комуністичних партизан Йосипа Броз Тіто. Навесні 1945-го вона боролася в Австрії. А 8 травня, після капітуляції Німеччини, вже 1-а Українська дивізія Української національної армії покинула розташування на фронті і здалася британським військам.

Чому їх не видали Радянському Союзу? Тут зіграли роль угоди Ялтинської конференції, за якими враховувалося громадянство учасників бойових дій станом на 1939 рік. А на той момент більшість дивізійників були громадянами Польщі. Втрутилася і Католицька церква, яка намагалася заступитися за своїх парафіян. У 1947 році понад вісім тисяч учасників дивізії перевезли до Британії. Пізніше частина з них емігрувала до Канади, США, Австралії, Аргентини та інших країн.

А як щодо військових злочинів? Дивізія Ваффен-СС «Галичина» ніколи не була засуджена — ані на Нюрнберзькому процесі, ані будь-яким іншим трибуналом. Британська перевірка теж не знайшла доказів. Останнє масштабне розслідування з цього питання проводила канадська державна комісія в 1980-х. Свідчень того, що саме українські дивізійники здійснювали військові злочини, не знайшли. Однак комісія використала в основному німецькі архіви, доступ до радянських архівів отримати не вдалося.

Яке ставлення до дивізії зараз? Неоднозначне, як на Заході, так і в самій Україні. Тому історики пропонують зосередитися на просвітницькій роботі і публічних дискусіях «про цю складну сторінку української історії».