Вийшла третя серія документального серіалу «Спалах» про сучасну українську культуру. Коротко переказуємо зміст усіх серій для тих, хто не встиг їх подивитися

Автор:
Катя Мещерякова
Редактор:
Дмитро Раєвський
Дата:

«Бабель»

Двадцять пʼятого листопада онлайн-медіа «Слух» презентувало «Спалах» — 10-серійний документальний серіал про нову українську культуру та її сучасних героїв. У першій серії глядачам розповіли історію нового українського фолку, в другій — нагадали, як розвивалася комедія, у третій — познайомили з українськими рейвами. «Бабель» подивився всі три серії і коротко переказує зміст тим, хто не встигає їх дивитися.

Перша серія — про українську фолк-музику

Народні мотиви, тексти й інструменти використовують у своїй музиці багато груп і виконавців, як-от DahaBrakha, Onuka, KAZKA, Alina Pash, YUKO, GO-A, Kalush, Zavoloka, Motanka, Nockturnal Mortum. Навіть коли був популярний західний хіп-хоп та інді-рок, мода на українську музику існувала паралельно. Наприклад, під час хвилі захоплення хіп-хопом музикант групи Kazka Дмитро Мазуряк грав на сопілці пісні Snoop Dogg і 50 Cent.

Одна з перших груп, яка почала експериментувати з народною музикою і виходити за рамки — DahaBrakha. «Історія українського фолку почалася задовго до революції [Революції гідності], але після 2014 року він став потужним музичним явищем. Ідентичність зросла, і підтяглася іміджева частина цієї ідентичності. В Україні нарешті дізналися про DahaBrakha, хоча до цього вони років десять існували за кордоном», — розповідає Наталя Жижченко, відома як Onuka.

Складові традиційного фолку — це багатоголосний спів і народні інструменти. В Україні є чималий попит на народні інструменти, але зараз їх виготовляють лише окремі майстри. За радянських же часів у Чернігові працювала величезна фабрика, яку закрили у 2000 році.

Традиційні народні колективи як-от «Древо», «Божичі», «Гуляйгород» їздять у фольклорні експедиції і збирають автентичну музику. Їх не знає масова аудиторія, але вони створюють базу — завдяки їхній роботі музикантам-експериментаторам буде з чого робити новий український фолк.

Поряд з експериментальною фолковою музикою існує й інша — псевдонародні пісні в сучасній обробці, та сама «шароварщина». Такі пісні зазвичай включають на весіллях, застіллях і дитячих шкільних святах. Вони практично не мають стосунку до фолкової традиції. «Ми хочемо показати, що може бути по-іншому», — каже Наталя Жижченко.

Друга серія — про українську комедію

Українська комедія початку 1990-х виросла з пантоміми, клоунади, театру, німого кіно і просто спостережень за життям. З 1991 року на телебаченні почало виходити «Маски-шоу». Їх хвалили за гумор і критикували за вульгарність. Пізніше зʼявилося абсурдне «Шоу довгоносиків», а Андрій Данилко почав виступати як Вєрка Сердючка.

Українська комедія орієнтувалася не на радянські, а на західні формати, була різноманітною і самобутньою. Але все змінилося, коли в ефіри почав виходити КВК (Клуб веселих та кмітливих). КВК — дуже корумпована система. Автор міг кілька разів приносити свої жарти, але редактор їх «вирізав». Потім він давав учаснику номер телефону автора, який міг допомогти з матеріалом за 400—500 доларів. Половину цих грошей отримував редактор.

Після КВК зʼявилося дуже багато схожих шоу — «Вечірній квартал», «Жіночий квартал», «Ліга сміху», «Дизель-шоу», «Мамахохотала». Це класичний гумор, де жартують про життєві ситуації, про те, що може трапитися з кожним. Формат передбачає набір сценок і командну гру. Більшість коміків жартують саме на «класичні» теми, а тих, хто відрізняється і експериментує, небагато. Євген Кошовий з «Кварталу» наводить як приклад команди «Ліги сміху» «Загорецька Людмила Степанівна» і «Веселкові єноти», аудіогумор «Прозорого гонщика» і абсурдні жарти «Інародного театру абсурду «Горобчик». Завдяки «Лізі сміху» і «Розсміши коміка» новий гумор почав потроху потрапляти на телебачення, але власне формати комедійних шоу так і залишилися такими, як у КВК.

Переломний момент в українському гуморі відбувся з появою Comedy Club. Резидентам можна було жартувати на гострі й незручні теми, використовувати мат. «Усім хотілося виступати в таких проєктах, як Comedy, тому що такі штуки можна продати на корпоратив і заробити, а не тільки віддавати гроші, як у КВК», — пояснює комік Наталія Гаріпова.

Comedy Club зʼявився ненадовго й одразу «згас». Така ж доля спіткала і телевізійний стендап. Стендап не вистрілив, тому що телевізор налаштований на бажання аудиторії, вважає комік Андрій Щегель: «Аудиторія не любить стендап — їй не заходять тонкі приколи, не подобається дивитися на невідомих коміків. Телевізійний глядач любить щось зрозуміле і просте».

Зараз українська комедія пішла на YouTube. Творець каналу «Чоткий паца» Костянтин Клепка знімає пародії на кліпи, «Леви на джипі» смішно імпровізують, Майкл Щур створив «Телебачення Торонто», де веде сатиричну програму із назвою #@)₴?$0, а Олексій Дурнєв дивиться сторіз, куштує їжу і шукає дівчатам хлопців у Tinder. Українському YouTube не вистачає хорошого продюсера, який ризикне і вкладе гроші в розвиток нових комедійних форматів.

Третя серія — про українську рейв-культуру

Рейв — це багатолюдна танцювальна вечірка з електронною музикою, зазвичай проходить в індустріальних локаціях. Хоча саме слово зʼявилося давно, повноцінна культура сформувалася ближче до кінця 1990-х у Берліні, Лондоні та на Ібіці. Рейв повʼязаний з ритуальною шаманською культурою, яка існувала ще 45 тисяч років тому. «Танці людей біля багаття — це доісторичний рейв. Тільки музика змінилася», — говорить Дмитро Авксентьєв, електронний продюсер та діджей.

Історія українського рейву почала зароджуватися в 1990-ті. Найвідоміша вечірка тих років — «Торба», трохи пізніше, в 1999 році зʼявився фестиваль «Казантип». Він дав можливість для старту багатьом молодим і відомим сьогодні діджеям. «Це було місце, де люди почувалися вільно й розкуто, save space, як зараз кажуть», — згадує діджейка Настя Топольська. Ті, хто повертався з «Казантипа», хотіли ходити на рейви і вдома. Так зʼявилися перші андеграундні київські клуби — «Хліб», «Сінема», «Московський міст». Тоді ж розвивалися великі промоутерські проєкти, завдяки яким електронну музику почали масово слухати в Україні. Наприклад, Virus Music розробили клубний портал, випускали друкований журнал, продюсували артистів, збирали сотні тисяч людей на концертах діджеїв.

Переломний момент в українській рейв-культурі настав разом з появою перших вечірок СХЕМА. У 2014 році їх заснував діджей Вʼячеслав Лепшеєв. З маленької вечірки для друзів СХЕМА виросла в помітну точку на рейв-карті Європи. Її поява запустила хвилю андеграундних вечірок у інших містах — у Львові, Харкові, Одесі, Дніпрі, Івано-Франківську.

Арт-центр Closer у Києві відкрили, бо «перевізні» вечірки та фестивалі організувати набагато складніше, розповідає Сергій Яценко, директор Closer, співорганізатор фестивалів Strichka і Brave Factory. Клуб почав «виховувати» свою аудиторію: він відрізнявся жорстким фейс-контролем і «фільтрував» своїх відвідувачів. Відвідувачів, які не розумілися на електронній музиці, не пускали на заходи. «Фільтрувати своїх» почали і організатори Rhythm Büro. Щоб дізнатися про місце вечірки, людина мала придбати квиток. Після цього їй приходила SМS з адресою. «Такий формат допомагає створити атмосферу всередині вечірки і відчуття причетності до чогось особливого», — каже співорганізатор Rhythm Büro і радіоведуча Віра Логданіді.

Криза 2014 року вплинула на культуру рейвів і особливо на музику, яка тоді звучала. До цього всі приходили слухати іноземних діджеїв, а на українських залишалися лише кілька десятків людей. Але в 2013—2014 роках, коли іноземні артисти перестали приїжджати в країну, «тусовка» звернула увагу на українських діджеїв і почала слухати їхні композиції.

Усім, хто створює український рейв, набрид вираз «Київ — це новий Берлін». Берлінських клубів багато, зараз до них масово ходять туристи, відвідувачі майже не готуються до вечірок, і особливу атмосферу було втрачено. В Україні ця культура ще молода, вона розвивається і постійно змінюється.

Самобутню клубну культуру перервав карантин. Кордони закрили, великі вечірки та фестивалі скасували, промоутери і музиканти залишилися без роботи. Якщо колапс затягнеться на рік-два, то культура, яка тільки-но почала зароджуватися, може «розвалитися», вважає Віра Логданіді. Артистам і організаторам доведеться шукати роботу в іншій сфері, яка їх «поглине». Навіть якщо держава виділить якісь гроші — цього, швидше за все, буде недостатньо, багато клубів все одно закриється.