У новій книзі Джоан Роулінг чоловік у сукні вбиває жінок — тому письменницю (вкотре) звинуватили у трансфобії. Що вона думає про ґендер насправді?

Автор:
Яна Собецька
Редактор:
Гліб Гусєв
Дата:

Сніжана Хромець / Артем Марков / «Бабель»

Пʼятнадцятого вересня вийшов новий детектив Джоан Роулінг — «Дурна кров» (Troubled Blood). Роман розповідає про злочинця, який переодягається в сукні й жорстоко вбиває жінок. Газета The Telegraph отримала примірник книги до офіційного виходу й написала в рецензії, що «мораль книги, здається, така: ніколи не довіряй чоловікові в сукні». Через образ антагоніста Джоан Роулінг звинуватили в трансфобії, а у Twitter набув популярності хештег #RIPJKRowling — під ним користувачі соцмережі почали «ховати» письменницю та її кар’єру. Схожий скандал з Роулінг розгортається вже не вперше. У червні вона пожартувала у Twitter зі словосполучення «люди, які менструюють» і натякнула, що це, зрештою, жінки (маючи на увазі біологічну стать), після чого письменницю звинуватили у трансфобії. Через кілька днів після резонансного допису Роулінг опублікувала есе, де пояснила, як насправді ставиться до ґендерних питань, у тому числі, зміни статі. «Бабель» наводить його стислий переклад.

Мені непросто писати це есе з причин, які невдовзі стануть зрозумілими. Проте я знаю, що настав час пояснити мої погляди на проблему, обговорення якої — доволі токсичне. Я пишу це без будь-якого прагнення зробити його ще токсичнішим.

[...] У грудні минулого року я опублікувала у Twitter допис на підтримку Майї Форстетер — бухгалтерки, яка втратила роботу через «трансфобні» твіти. Вона подала до суду з питань працевлаштування, щоб той установив, чи захищає закон філософське переконання, що стать визначається біологічно. Суддя Тейлер вирішив, що ні.

Я зацікавилася трансґендерною проблематикою за два роки до того, як справа Майї потрапила в суд. Кілька років я уважно стежила за дебатами навколо концепції ґендерної ідентичності. Я зустрічалася з трансґендерами, читала різноманітні книги, блоги та статті, написані транслюдьми, ґендерними експертами, інтерсекс-людьми, психологами, фахівцями з питань захисту дітей, соціальними працівниками та лікарями, а також стежила за тим, що про це пишуть друковані та онлайн ЗМІ.

З одного боку, моя цікавість була професійною — я пишу серію детективних романів, події яких розгортаються в наш час. Моя героїня — жінка-детектив — якраз у тому віці, щоб цікавитися цими проблемами та мати з ними справу. Проте з іншого боку — ця цікавість була глибоко особистою. [...]

Я чудово знала, що може статися, коли підтримати Майю.[...] Я очікувала того, що мені погрожуватимуть насильством, будуть казати, що я буквально вбиваю транслюдей своєю ненавистю, що мене називатимуть п*здою та сукою, а мої книги — спалюватимуть (хоча один особливо озлоблений чоловік сказав мені, що перетворив їх на компост). [...] Активісти, які вочевидь вважали себе хорошими, добрими та прогресивними людьми, заполонили [...] мій Twitter. Вони вважали, що мають право цензурувати мої вислови, звинувачувати мене в ненависті, обзивати мене мізогінними словами та, передусім, [...] TERF.

Абревіатуру TERF вигадали трансактивісти, вона означає Trans-Exclusionary Radical Feminist («радикальна феміністка, яка не визнає трансґендерів»). На практиці під визначення TERF підпадає широка та різноманітна група жінок, більшість з яких ніколи не були радикальними феміністками. Наприклад, матір дитини нетрадиційної орієнтації, налякана тим, що дитина хоче змінити стать, щоб уникнути знущань гомофобів. Або літня жінка, яка зовсім не є феміністкою, але не хоче ходити у Marks & Spencer, бо крамниця пускає у жіночі примірочні будь-якого чоловіка, який стверджує, що ідентифікує себе як жінка. Іронічно, але радикальні феміністки навіть не дотримуються трансексклюзивних поглядів — до спільноти входять трансчоловіки, бо народилися жінками.

Коли мене назвали TERF, цього було достатньо, щоб налякати багато людей, інституцій та організацій, якими я колись захоплювалася. Вони відступили перед тактикою, характерною для дитячого майданчика: «Вони назвуть нас трансфобними!», «Вони скажуть, що ми ненавидимо транслюдей!» Що вони скажуть далі, що у вас блохи? Я кажу це як біологічна жінка — багатьом людям при владі потрібно відростити яйця. [...]

Існує п’ять причин, чому мене турбує новий трансактивізм і я вирішила про це висловитися. По-перше, у мене є благодійний траст, який бореться із соціальною бідністю в Шотландії, з акцентом на проблемах жінок та дітей. [...] Я також фінансую дослідження розсіяного склерозу — хвороби, яка проявляється по-різному в чоловіків та жінок. Мені давно стало зрозуміло, що новий трансактивізм [...] серйозно впливає на питання, якими я займаюся, бо прагне розмити офіційне визначення статі та замінити його ґендером.

По-друге, як колишня вчителька та засновниця дитячої благодійної організації, я цікавлюся освітою та захистом дітей. Мене, як і багатьох інших людей, турбує, як на це впливає рух за права транслюдей. По-третє, як авторка, книги якої неодноразово забороняли, я цікавлюся свободою слова та публічно захищала її, навіть коли це стосувалось Дональда Трампа.

Четверта причина по-справжньому особиста. Мене непокоїть те, що все більше молодих жінок хочуть зробити трансґендерний перехід, а багато чоловіків-трансґендерів хочуть повернути свою первинну [жіночу] стать. Вони шкодують, що зробили кроки, які, в окремих випадках, безповоротно змінили їхні тіла та позбавили змоги мати дітей. Деякі з них кажуть, що наважилися на операцію, після того як усвідомили, що їх приваблюють люди своєї статі, а рішення частково зумовили гомофобні погляди в суспільстві або всередині родини.

Багато людей, імовірно, не знають — і я не знала, поки не почала глибоко вивчати це питання — що ще десять років тому більшість людей, які наважувалися змінити стать, були біологічними чоловіками. Тепер усе навпаки. У Великій Британії кількість дівчат, яких направляють на хірургічну корекцію статі, збільшилася на 4 400 відсотків. Більшість із них — це дівчата-аутисти.

Схожий феномен помітили і в США. У 2018 році американська лікарка та дослідниця Ліза Літтман дослідила його глибше. В інтерв’ю вона сказала: «Батьки надавали дуже дивні характеристики трансґендерної ідентифікації, коли кілька друзів, або навіть цілі групи товаришів одночасно вирішували, що вони — трансґендери. Було б недбалістю не розглянути соціальне зараження (social contagion) та вплив однолітків як потенційні фактори». Літтман назвала Tumblr, Reddit, Instagram та YouTube факторами, що сприяють ґендерній дисфорії. За її словами, у цих соцмережах трансґендерна молодь створила «особливі острівні ехокамери».

Дослідження Літтман спричинило фурор. Учену звинуватили в тому, що вона упереджена проти трансґендерних людей та поширює про них дезінформацію. Активісти намагалися дискредитувати Літтман та її роботу. Журнал, у якому з’явилося дослідження, прибрав його із сайту, щоб повторно розглянути, а потім опублікував знову.

Кар’єра Лізи Літтман постраждала так само, як кар’єра Майї Форстетер. Вона наважилася кинути виклик одному з головних принципів трансактивізму — що ґендерна ідентичність людини вроджена так само, як і сексуальна орієнтація. Трансактивісти казали, що переконати людину змінити стать — неможливо.

Багато сучасних трансактивістів наводять аргумент, що якщо підлітку не дозволити змінити стать, він накладе на себе руки. Психіатр Маркус Еванс у статті про те, чому він звільнився з англійської ґендерної клініки Tavistock, заявив, що це твердження не узгоджується з достовірними даними, дослідженнями в цій сфері та випадками, з якими він зустрівся за 10 років роботи.

Публікації, написані молодими трансчоловіками, розкривають їх як дуже чуйних та розумних людей. Чим більше я читала їхні розповіді про ґендерну дисфорію, з детальними описами того, як вони страждали на тривожність, дисоціацію, розлади харчування, завдавали собі ушкоджень та ненавиділи себе, тим більше думала про те, що якби народилася на 30 років раніше, теж могла б спробувати змінити стать. Спокуса врятуватися від того, щоб бути жінкою, була б величезною. У підлітковому віці я боролася з серйозним обсесивно-компульсивним розладом. Якби я знайшла онлайн-спільноту, що пропонувала б співчуття, якого не було в моєму оточенні, мене можна було б переконати перетворитися на сина, якого хотів мій батько. [...]

Оскільки я не мала змоги стати чоловіком у 1980-х, я боролася із психологічними проблемами, прискіпливістю до своєї сексуальності та думками, які змушують багатьох дівчат-підлітків воювати з власним тілом, за допомогою книжок та музики. [...] Я чітко знаю, що зміна статі є рішенням для деяких людей, які мають розлади ґендерної ідентичності. Проте завдяки численним дослідженням мені відомо, що 60—90 відсотків підлітків переростають ці розлади. [...]

Зростання трансактивізму усуває всі системи, через які раніше доводилося проходити людям, які хотіли змінити стать. Навіть чоловік, який не збирається робити операцію та приймати гормони, може отримати свідоцтво про визнання статі й бути жінкою в очах закону. Багато людей про це не знають.

Ми живемо у найбільш мізогінний період, з яким я стикалася. [...] Ніколи раніше я не бачила, щоб жінок настільки зневажали та не сприймали за людей, як зараз. Лідер «Вільного світу» [Дональд Трамп], якого вже давно звинувачують у сексуальному насильстві, вихваляється тим, що «хапає жінок за статеві органи». Представники руху «мимовільної стриманості» клянуть жінок, які не хочуть мати з ними секс. Трансактивісти кажуть, що трансексклюзивних радикальних феміністок потрібно бити та «перенавчати», а чоловіки в політиці, схоже, погоджуються, що жінки самі напрошуються на проблеми. Усюди жінкам кажуть сісти та закрити рота, або їм буде непереливки.

Я прочитала всі аргументи про те, що жіночність не залежить від статі та що біологічні жінки не поділяють спільних досвідів, і їх я також вважаю глибоко мізогінними та регресивними. [...] Багато жінок до мене казали, що «жінка» — це не костюм. І не ідея у голові чоловіка. [...] Інклюзивні словосполучення, які описують біологічних жінок як «менструаторів» та «людей з вульвами» принижують та знелюднюють. Я розумію, чому трансактивісти вважають таку лексику підходящою, проте для тих із нас, на чию адресу чоловіки випльовували принизливі образи, вона — не нейтральна, а ворожа і відчужуюча.

Це підводить до п’ятої причини, чому мене хвилюють наслідки сучасного трансактивізму. Я — публічна особа вже понад 20 років, але ніколи не говорила про те, що пережила домашнє та сексуальне насильство. [...] Мені вдалося розірвати перший насильницький шлюб, зараз я одружена з добрим і принциповим чоловіком та у безпеці настільки, наскільки це можливо. Проте шрами, які залишило сексуальне насильство, не зникли. [...]

Я вірю, що більшість трансґендерів не лише не загрожують іншим, а й вразливі через усі причини, які я навела. [...] Я хочу, щоб усі трансжінки були в безпеці. Водночас я не хочу, щоб інші жінки та дівчата були в меншій безпеці. Відчинити двері вбиралень та примірочних для будь-якого чоловіка, який вважає або відчуває себе жінкою, — а, як я вже казала, сертифікати про визнання статі тепер видають без хірургічних операцій та гормональної терапії, — означає відкрити двері усім чоловікам, які хочуть потрапити всередину. Це — проста істина. [...]

Пізно ввечері в суботу я переглядала світлини дітей перед сном і забула головне правило Twitter — ніколи не очікувати на змістовну розмову. Я відреагувала на те, що, на мою думку, було принизливими висловами про жінок. Я висловилася про те, наскільки важливою є стать, і поплатилася за це. Після цього я стала трансфобкою, п*здою, сукою, TERF, яка заслуговувала ізоляції, побиття та смерті. «Ти — Волдеморт», — написала одна людина, вважаючи, що це єдина мова, яку я зрозумію.

Було б набагато простіше публікувати хештеги, які всім подобаються. [...] Як написала Симона де Бовуар, «...безсумнівно, значно комфортніше носити пов’язку на очах, ніж намагатися стати вільним. Мертві теж краще пристосовані для землі, ніж живі». [...]

Проте якою б неприємною не була постійна критика, я відмовляюся схилятися перед рухом, який, на мою думку, шкідливий, намагається розмити «жінку» як політичний та біологічний клас та дає прикриття секс-злочинцям. Я підтримую сміливих жінок та чоловіків, не важливо, гомосексуалів, гетересексуалів чи трансґендерів, які захищають свободу слова та переконань, а також права та безпеку найбільш вразливих: дітей нетрадиційної орієнтації, підлітків та жінок, які намагаються зберегти одностатеві простори [...]

Єдине, що дає мені надію, це те, що існують жінки, готові протестувати та самоорганізовуватися, і є по-справжньому порядні чоловіки та трансґендери, які їх підтримують. [...] Жодна з критично налаштованих до ґендеру жінок, з якими я спілкувалася, не ненавидить транслюдей. Багато хто з них зацікавився цим питанням насамперед через турботу про трансмолодь і надзвичайно симпатизує дорослим транслюдям, які просто хочуть жити своїм життям. [...] Усе, про що я прошу — та все, чого я хочу — щоб таке співпереживання та розуміння поширювалося на мільйони жінок, єдиним злочином яких є те, що вони хочуть, аби їхні побоювання погроз та насильства почули.

Сніжана Хромець / Артем Марков / «Бабель»