Колишні мешканці зруйнованого будинку на Позняках збираються в актовій залі Дарницької райдержадміністрації Києва, куди їх покликали на чергову зустріч. Дехто приходить сам, хтось — цілими сім’ями. Дві молоді дівчини з маленькими дітьми на руках розмовляють у проході. Востаннє всі разом вони бачилися два тижні тому, хоча одразу після вибуху такі зустрічі проводили по кілька разів на тиждень. Вони просять дати їм трохи часу за зачиненими дверима, щоб поговорити між собою.
Щоразу мешканці будинку сподіваються почути бодай якісь новини про майбутнє житло. Ще півтора місяці тому Зеленський пообіцяв видати квартири усім сорока родинам, але поки що сертифікати на них отримала лише половина.
— Сьогодні у нас для вас кілька приємних сюрпризів. Нарешті всі родини отримають житло! — радісно каже зі сцени народна депутатка від «Слуги народу» Леся Забуранна. Їй доручили спілкуватися з постраждалими.
Бобирєва Анна / «Бабель»
Депутатка по черзі називає прізвища, імена й по-батькові власників зруйнованих квартир. Вони підіймаються зі своїх місць, виходять до сцени й отримують яскраві картонні папки. Усередині — привітання з майбутньою квартирою, інформація про житловий комплекс і ключі. Зала аплодує майже після кожного прізвища. Отримавши сертифікат, одна з дівчат із дитиною обіймає подругу і плаче.
— Усі отримали? — перепитує депутатка.
— Ні! — жінка в третьому ряду піднімає руку й заперечно хитає головою.
— Як ваше прізвище?
— Пономарьова.
— Ой, вибачте! Ось ваша квартира! — виправляється Забуранна. Люди плескають у долоні.
Люди розглядають теки з паперами. У більшості на обкладинці — зображення коричневої багатоповерхівки з балконами й сквером під вікнами. Це житловий комплекс «Кришталеві джерела», який будується поблизу метро «Теремки». Забудовник планує здати його в експлуатацію приблизно через два місяці. Декому пощастило більше — у ЖК «Лісова казка», що на Лісовому масиві, в експлуатацію вже здали кілька будинків. Решті знов треба почекати.
Сертифікати на квартири, які видала влада, люди називають «листівками». Заїхати в нове житло до Нового року вони навіть не сподіваються. Попереду — оформлення документів на право власності, що триватиме два-три місяці, і ремонт. У новобудовах є лише голі стіни. На деяких сертифікатах не вказана навіть майбутня адреса. Забуранна радить телефонувати за номером на візитівці, яку вклали в кожну теку, — це юрист, що має допомогти з документами.
Бобирєва Анна / «Бабель»
***
— У мене троє дітей, двоє ще до школи ходять! Мені оце зараз їх переводити? У них тут усе — і друзі, і гуртки! — чоловік на задньому ряду обурюється, що йому доведеться змінити район.
— То що ви хочете?
— Я не хочу переїжджати з Позняків! Тут будується стільки будинків, чому нас селять на іншому кінці міста?
Жінка на високих підборах зривається зі свого місця та спускається до сцени. Вона підходить до Забуранної й показує свій сертифікат на квартиру. Їй не подобається планування — замість трьох окремих кімнат, які вона мала на Позняках, вона матиме дві спальні й величезну кухню.
— Мені що, дитину відправити спати на кухню?
— Але за документами це вважається трикімнатна квартира. Що там із квадратурою? — заперечує депутатка.
— Із квадратурою все гаразд. Але кімнат по факту дві!
Бобирєва Анна / «Бабель»
Люди схвально кивають головами — у багатьох ситуація схожа. Чимало людей отримали дворівневі квартири і нарікають, що на ремонт знадобиться багато грошей. Люди переговорюються й пропонують сусідам мінятися квартирами. У розпал обговорень до зали заходить міський голова Віталій Кличко. Він мовчки сідає біля Забуранної, підпирає обличчя рукою та зосереджено вслухається в розмову.
— Та ми ще рік не заїдемо в ці квартири!
— Ви можете починати ремонт хоч завтра, — відповідає депутатка.
— А за який кошт?
— Це питання до Віталія Володимировича.
Кличко киває головою — мовляв, гроші на ремонт будуть. Раніше Київрада пообіцяла виділити на це 20 мільйонів гривень. Галас не вщухає, але Забуранна пропонує завершувати зустріч. Надворі вже стемніло, але люди не поспішають розходитися. Дехто одразу стає в чергу до депутатки, щоб уточнити незрозумілі питання.
Бобирєва Анна / «Бабель»
***
Андрій Рибак — чоловік років 50 — перебирає папірці у своїй папці. Він теж житиме у «Кришталевих джерелах», коли будинок здадуть в експлуатацію. Чоловік знизує плечима — каже, його варіант влаштовує. Він намагається ставитися до ситуації спокійно — мовляв, добре, що хоч щось дають. На Позняках він жив у трикімнатній квартирі з братом і батьком. Під час вибуху вдома був тільки брат, на щастя, він не постраждав. Після зустрічі в РДА Андрій телефонує татові:
— Ну, дали у Феофанії, на першому поверсі. Нормально. Я той район знаю — це біля радіофізичного факультету, де я вчився.
Андрій пояснює батьку, що до нової квартири вони заселяться не раніше зими. Батько і брат чоловіка зараз живуть у заміському будинку, їм доведеться залишитися там ще на кілька місяців.
— Дрів? Так, дрів заготуй, — говорить він телефоном.
Сам Андрій після вибуху живе в інтернаті, який надала влада. Тут таких понад 30 людей, решта тимчасово переїхали до родичів чи у службові гуртожитки. Сьогодні Андрій повертається в інтернат близько десятої вечора — приходить сюди тільки ночувати, а більшість часу проводить на роботі в Академії наук. У холі в напівтемряві сидить вахтерка, поряд у кабінеті — директор інтернату.
Бобирєва Анна / «Бабель»
— Він уже звик, що я пізно приходжу. Завжди мені приберігає вечерю, щоб я поїв, — каже Андрій.
Він обмінюється з директором і вахтеркою кількома ввічливими фразами й піднімається на четвертий поверх. У своєму крилі він живе сам, на дверях наліпка «Заселено». Кімната майже порожня — шафа, ліжко, стіл, вентилятор і кілька картонних коробок. На вікнах — старенький тюль. На ключ вона не зачиняється, тому все цінне Андрій носить із собою. «Усе тут», — показує на невелику сумку через плече. Із квартири він не зміг забрати нічого — ані документи, ані гроші, ані одяг: «Оце вже куплене після того — штани, сандалі».
Бобирєва Анна / «Бабель»
Андрій проводить екскурсію інтернатом. На поверсі — спільна душова і туалет, невеличка кухня, спільна зала з диванами та телевізором. У коридорі зʼявився холодильник — раніше Андрій його не помічав. Скрізь багато іграшок і книжок — під час навчального року тут живуть діти з інвалідністю, які вчаться у школі поряд. Із 1 вересня вони повернуться до своїх кімнат, тому Андрію та іншим мешканцям доведеться кудись переїхати. Зараз місцева влада шукає для них інше тимчасове житло.
Бобирєва Анна / «Бабель»
***
На третьому поверсі — пізня вечеря. Кілька сімей обговорюють за столом сьогоднішні новини. Одна з жінок, Галина Антонівна Бобровник, доїдає гречку й веде показати свою кімнату. Вона живе тут із чоловіком. Кімната така сама, як і в Андрія, тільки замість одного ліжка — два, зсунуті разом. Усередині так само пусто — жодних речей із квартири родина забрати не змогла. Рятувальникам вдалося потрапити тільки на перші чотири поверхи, лізти вище було небезпечно.
— Ми тут тепер як одна велика сім’я, — каже Галина Антонівна і розповідає про жителів інших кімнат. — Оце тут поряд — сусіди з шостого поверху, отам — із десятого. Ми й так спілкувалися, у нас дуже дружний під’їзд був.
Галина Антонівна жила на восьмому поверсі, прямо над місцем вибуху. Вона переповідає події того ранку, коли стався вибух. Її чоловік вийшов у магазин, а вона залишилася вдома. Подружжя чекало в гості дітей, але ті спізнювалися — зламалася машина. У мить вибуху жінка вийшла на кухню й дивом уціліла. Стіни посипалися, її вдарило вибуховою хвилею.
— На очах відділяється стіна від стелі, на тебе летить увесь цей бетон… Це жах, я перехрестилася і подумала, що це кінець світу, — згадує вона.
Бобирєва Анна / «Бабель»
Після вибуху жінка два тижні провела в лікарні. Через це їхній родині сертифікат на квартиру дали серед перших. Вони житимуть на Лісовому масиві. На відміну від багатьох інших, їхній будинок уже зданий в експлуатацію — можна починати ремонт, оформлювати документи та переїжджати. Галина Антонівна вже їздила дивитися квартиру — одинадцятий поверх, три кімнати й голі стіни. Користуючись моментом, Андрій радиться, що йому робити з отриманим сертифікатом.
Бобирєва Анна / «Бабель»
— То ви як робили? Дзвонили за тим номером? Юристу? — цікавиться Андрій.
— Так, так. Сказав — приїжджайте, коли захочете. Їздили діти спочатку, а потім уже я.
— Я чого питаю — люди скаржилися, що ті юристи нічим не допомагають.
— Ну, ми з самого початку розуміли, що це все буде непросто. Не скажу, що я дуже задоволена, але вже як є.
Жінка з рушником на плечі проходить повз у кінець коридору — близько одинадцятої вечора всі починають готуватися до сну. Чоловік Галини Антонівни з компанією завершують вечерю й теж розходяться.
— Галя! Ти до ранку будеш давать інтерв’ю? — жартує чоловік.
— Проси, щоб нам знайшли якихось спонсорів! У нас ані взуття, ані теплого одягу, — підказує жінка в рожевому. — На роботу-то ми ходимо, заробляємо, але скільки ж доведеться в ту квартиру вкласти! Ні кастрюльки, ні сковородки, ні шапки…
— Ми вже якось справимося, — зітхає Галина Антонівна. — А ті, шо загинули, царство їм небесне, такі хороші були люди.
Бобирєва Анна / «Бабель»