Документальний фільм про Україну «Віддалений гавкіт собак» номінували на премію «Еммі». Він збирає нагороди з 2017 року — інтервʼю з локальним продюсером фільму Азадом Сафаровим

Автор:
Катя Мещерякова
Редактор:
Алла Кошляк
Дата:

Документальний фільм про Україну «Віддалений гавкіт собак» номінували на американську телевізійну премію «Еммі». У стрічці данський режисер Сімон Леренг Вільмонт показав життя хлопчика Олега та його бабусі Олександри, які залишилися жити у селі прифронтової зони Донбасу. Фільм вийшов у 2017 році і відтоді отримав 16 нагород та 9 номінацій на фестивалях, а також потрапив у шорт-лист премії «Оскар». Під час зйомок Азад Сафаров був асистентом режисера — відповідав за безпеку зйомок, був перекладачем та фіксером. Зараз Азад і Сімон працюють разом над третім спільним проєктом, підтримують теплі стосунки з героями «Віддаленого гавкоту собак» і прагнуть покращити життя дітей, які живуть біля лінії фронту. Кореспондентка «Бабеля» поговорила з Азадом Сафаровим про успішність фільму, стосунки творців та героїв і про нову стрічку, яку знімають на Донбасі.

Давайте повернемось у ту мить, коли ви дізналися про номінацію на «Еммі». Як це було?

Сімон написав мені про номінацію на премію пізно вночі. Я дуже хотів комусь повідомити, але не міг — в Україні було о пів на другу ночі, всі мої друзі спали. Довелося чекати ранку. Так само було і з «Оскаром»: я дізнаюсь про номінацію, а через різницю в часі розповісти нікому.

Коли ми отримали нагороду на першому фестивалі (це був Міжнародний фестиваль документального кіно в Амстердамі), я був щасливий. Коли ми виграли вдруге, я був ще більш щасливий. Коли ми виграли вп’яте, вдесяте і вдванадцяте, це було уже не аж щось.

Я навіть припинив робити пости у Facebook — думав, що людям уже набридло читати про наші нагороди. Тому номінація на «Еммі» — це, з одного боку, приємний шок, а з іншого — ми продовжуємо вигравати вже третій рік. У перші хвилини я дуже зрадів, а потім сів і задумався: «А чи дійсно це круто?».

Сніжана Хромець / «Бабель»

Які ще фільми номіновані на «Еммі»?

  • On the Presidentʼs Orders («За наказами президента»);

  • Fire in Paradise («Пожежа у раю»);

  • Midnight Traveler («Опівнічний мандрівник»);

  • Under the Wire («Під дротом»);

  • Unmasking Jihadi John: Anatomy of a Terrorist («Викриття Джихаді Джона: Анатомія Терориста»).

Фільм виграв багато нагород, зокрема, IDFA, Peabody Awards, «Артдокфест» та інші. Якою нагородою ви пишаєтесь найбільше?

Якщо фільм допоможе щось змінити, це буде найкраща нагорода. До режисера звертались багато людей, які хотіли якось допомогти цій родині, але він не знав, що їм відповісти. Тоді ми [Азад Сафаров і правозахисниця Олена Розвадовська] створили фонд «Голоси дітей». Він допомагає дітям, які постраждали через війну та живуть поруч із лінією фронту. Діти малюють, з ними працюють психологи та лікарі, донори збирають гроші на нові будинки, волонтери допомагають відправити дітей на канікули.

Зйомки закінчилися, фільм вийшов у прокат. Що далі? Чим ви займались три роки після цього?

Фільм починають показувати на фестивалях. Зазвичай промо займаються продюсери, але якщо ми отримали якусь нагороду або номінацію, я повідомляю про це і спілкуюсь з журналістами. Наприклад, у 2019 році нас номінували на «Оскар». У нас не було великих бюджетів для промокампанії, тож ми самостійно знімали матеріал — коментарі героїв, їхні виступи на пресконференціях — для медіа.

Коли після зйомок минуло два роки, я подумав: «Все, цей проєкт закінчився. Треба зосередитись на іншому». Але «Віддалений гавкіт собак» постійно виграє у якихось конкурсах, і нам доводиться до нього повертатись. Та я не скаржусь!

Чого ви боялися найбільше, коли фільм тільки виходив у прокат?

Боявся, що його не помітять, не оцінять, а ще більше — що його не прийме український глядач. Тоді, в 2017 році, минав уже третій рік війни. Я боявся, що наші люди звикли до неї. Мій страх не виправдався — глядачі дуже тепло сприйняли цю родину. Вони підходили до них після показів, писали листи, відправляли книжки.

Що сталось із Олегом, як він та його бабуся живуть зараз? Ви спілкуєтесь?

Олегу зараз близько 14 років. Він вчиться у школі, гуляє зі своїми друзями, грає в приставки. У нього є мрія — стати крутим шеф-кухарем, щоб купити білий джип для бабусі. Ми пообіцяли, що коли він вивчить англійську — напишемо йому рекомендації до всіх бажаних університетів. Ми досі спілкуємось із героями — вітаємо одне одного зі святами, розповідаємо останні новини, стібемо одне одного. Олег питає, коли я одружуся, я завжди відповідаю — після тебе.

Віддалений гавкіт собак

Олег змінився після успіху фільму?

Ні. Він був і залишився звичайним хлопцем, який любить своє село і свою бабусю. В нього немає ніякої зіркової хвороби. Єдиний момент, коли він відчув, як це — бути зіркою, був півтора роки тому в Америці, куди вони з бабусею приїхали у рамках оскарівської промокампанії. Він якось підійшов до мене і каже: «Що мені робити? Мені пишуть п’ятеро дівчат, я не знаю, кого обрати». Три тижні тому я в нього запитав, скільки з них залишились. Олег сказав — жодної, з усіма «розлучився».

Інколи під час зйомок він і його двоюрідний брат Ярик кричали, бігали, не зважали на прохання Олександри Миколаївни заспокоїтися. Тоді ми підписали контракт, за яким ми троє — я, Олег і Ярик будемо поводитись нормально. Цей «документ» діє і досі. Олег з друзями пустотливий, але коли спілкуєшся з ним сам на сам, розумієш, що це дуже чутлива і розумна дитина.

Чим зараз займається його бабуся?

Вона пенсіонерка і з ранку до вечора працює на городі. Коли ми тільки починали знімати, у неї був важкий період у житті, майже депресія, про яку вона нікому не розповідала. Ми почали спілкуватись, брати інтерв’ю — і Олександра Миколаївна змогла відкритися, їй стало краще. Ще під час зйомок ми з нею домовились, що раз на тиждень вона буде витрачати час на себе — ходити у кафе і їсти морозиво. Вона досі це робить і надсилає мені селфі-звіти. Олександра Миколаївна каже, що фільм «відкрив для неї нові горизонти», адже вона побувала і в Києві, і у Львові, і в Америці, а до цього нікуди не виїжджала.

Якою була реакція героїв на фільм?

Перед тим, як відправити фільм на фестивалі, ми зробили показ для героїв. Після нього Сімон казав, що весь час тримав бабусю за руку, бо здавалось, що вона його зараз вдарить. Але все минуло добре — вона плакала і сміялася весь фільм. Біда прийшла з боку дітей. В якийсь момент Олег встав і вибіг із залу. Потім виявилось, що він плакав через сцену, де він йде на кладовище до мами. Вдруге Олег вибіг, коли побачив, як стріляв у жабу. Потім він зізнався, що зараз про це шкодує. Іншому герою, другу Олега Кості, на той момент було 15 років, він був такий собі «крутий пацан», який курив і матюкався. Але він подивися на себе у кіно і почав плакати, що через це він «виглядає поганим».

Віддалений гавкіт собак

Ви із Сімоном ще працювали разом після закінчення проєкту?

Після першого фестивалю Сімон запитав, чи готовий я знімати другий фільм. Я одразу погодився. Зараз знімаємо третій спільний проєкт — до цього зробили фільм в Азербайджані, а зараз знову знімаємо на Донбасі. Сімон закохався у ці краї і в цих людей.

Якщо працюєш 12—14 годин на день, особливо у стресових та нервових обставинах, взаєморозуміння, контакт і спрацьованість дуже важливі. У квітні 2019 року ми потрапили під обстріл, а потім сіли, висміяли цю ситуацію, заспокоїлися і пішли далі знімати. Хоча я думав, що він збере свої речі і поїде назад прямо в Данію. Але Сімон залишився. Тому що чим більше фільмів іноземці у нас знімуть, тим більше людей за кордоном дізнаються про ситуацію на Донбасі.

Азад Сафаров

Розкажіть детальніше про новий фільм, який ви знімаєте в Україні.

Ми знімаємо у зоні ООС, він також буде про дітей. Там не один герой, а декілька — і в кожного свої проблеми, зміни в житті, які треба встигнути зняти. Шукати нових героїв було складно — всіх наступних ти порівнюєш з найпершим. «Наскільки це Олег? За десятибальною шкалою десь 9 з 10 — Олег».

На місці, у полі, зазвичай працюють двоє людей — я та Сімон, зараз ще підключилась правозахисниця і волонтерка Олена Розвадовська. Всі інші (звук, композитори, монтаж, кольорокорекція, продюсери) працюють у Копенгагені. У новому проєкті я вже не асистент, а другий режисер і лінійний продюсер. Я спілкуюся з героями, допомагаю знайти ідеї для сцен і організувати комфортний процес зйомок (займаюсь дозволами, доступом до локації і перекладом).

Прем’єру нового фільму ми плануємо на січень. Зйомки майже завершені, залишилось ще дві-три поїздки. Але їздити стало складніше через коронавірус, а Сімону ще більш складно, бо він не громадянин України. Монтаж нового фільму вже почали — зараз у нас уже 120 годин відзнятого матеріалу, з яких треба зробити півтори.

Сніжана Хромець / «Бабель»