Восени 1910 року у північно-східній частині Китаю спалахнула смертоносна епідемія легеневої чуми. Лише за чотири місяці вона забрала 60 тисяч життів. Недуга виникла на кордоні між Росією та Китаєм і звідти поширилася углиб країни.
Першими удару зазнали міста і залізничні центри. Зокрема, місто Харбін у Маньчжурії. Регіон унаслідок російсько-японської війни 1904—1905 років опинився під впливом одразу кількох держав. Більша частина території перебувала під управлінням Китаю, однак Японія контролювала портову зону навколо портового міста Даляня, а Росія опікувалася Китайсько-Східною залізницею (КСЗ).
Спершу летальні випадки почали фіксувати у підконтрольному китайцям Фуджіадіані. А вже 27 жовтня першу смерть зафіксували у сусідньому Харбіні, що був своєрідною «штаб-квартирою» КСЗ.
Майже відразу росіяни облаштували у місті імпровізований госпіталь для хворих на чуму, а за його межами — спеціальні «карантинні» бараки для тих, у кого підозрювали недугу. Усіх мешканців будинків, де виявляли хворих або загиблих від чуми, затримувала поліція. Квартири опечатували. Вантажні вагони потягів перетворили на карантинні палати.
Хворі на невідому раніше форму чуми скаржилися на лихоманку та кашель з кров’ю. Ті, хто вже захворів, помирали з майже стовідсотковою ймовірністю. Лікарі не знали, як вилікувати пацієнтів, тож усіх, кого підозрювали у контактах з хворою людиною, відправляли на п’ятиденний карантин. Цього зазвичай вистачало, щоб симптоми проявилися. Смерть наставала на другу чи третю добу після зараження.
Попри вжиті заходи кількість загиблих не зменшувалася — до 8 листопада вона вже перевищувала пʼять тисяч.
Люди намагалися втекти від недуги залізницею. Проте це лише сприяло поширенню хвороби. Випадки захворювання почали фіксувати у містах, розташованих уздовж маршрутів потягів — Тяньцзіні, Пекіні та інших. Захворювання виявили навіть у Шанхаї.
Розкритикований Росією та Японією за недостатньо дієве стримування недуги Китай надав іноземним медикам доступ до уражених регіонів. Вже невдовзі у епіцентрі працювали російські та французькі фахівці. А китайський уряд направив до Харбіна лікаря У Ляньде. Він був першим китайцем, який отримав диплом лікаря у Кембриджі, і тяжів до європейської медицини.
Ляньде прибув у Харбін 24 грудня і майже повністю змінив хід боротьби з недугою. Він провів розтин тіла померлої від епідемії і виявив у тканинах збудник чуми — бактерію Yersinia Pestis. Більшість бацил була зосереджена у легенях. Це означало, що насправді люди у Маньчжурії помирали не від бубонної чуми, а від її значно небезпечнішої «родички», що передавалася повітряно-крапельним шляхом.
У Ляньде повідомив про своє відкриття як місцеву владу, так і Пекін, проте більшість фахівців сприйняла це досить скептично. Вони наполягали на тому, що насправді люди гинуть від бубонної чуми, і боротися слід з її переносниками — гризунами.
Жертви Великої маньчжурської чуми.
Википедия
Серед найзатятіших критиків Ляньде був французький лікар Джеральд Месні. Він відмовився носити марлеві маски і невдовзі сам підхопив згубну інфекцію після відвідин російського госпіталю. Медик помер усього за кілька діб, що шокувало міжнародну спільноту.
Ляньде, своє чергою, розробив власний план протидії недузі і виклав його у листі до тогочасного віцепрем’єр-міністра Китаю: «Недуга поширюється майже повністю від людини до людини, і питання інфекції, що передається через мишей, можна поки облишити. Наразі усі методи придушення недуги мають стосуватися пересування та звичок людей».
Ляньде прагнув подолати недугу ще до кінця січня, до китайського Нового року. Зволікання загрожувало у кращому разі національною епідемією, у гіршому — пандемією.
Він переконав владу Росії та Японії припинити усі рейси потягів, це запобігло подальшому поширенню недуги залізницею у південно-східному Китаї. Для того, щоб обмежити пересування людей, запровадили карантини і «санітарні зони». Забезпечення порядку контролювали спеціальні загони поліції. Людям також розповідали про необхідність носити маски та дотримуватися правил гігієни.
Оскільки тіла загиблих були своєрідними «інкубаторами» смертоносних бацил, У Ляньде вирішив їх кремувати. Ця практика була нетиповою для Китаю, однак влада країни дала на це дозвіл. Три тисячі тіл спалили.
Спалах недуги у Харбіні вдалося придушити до кінця січня 1911 року. Згодом хвороба вщухла й у інших уражених містах, зокрема, в Шеньяні та Чанчуні. Що ж до підконтрольного японцям Даляня, то до нього чума так і не дісталася. З самого початку у місті почали перевіряти на наявність симптомів пасажирів кораблів та потягів. Порт закрили і поромам заборонили його залишати.
У квітні 1911 року, коли недугу було повністю придушено, Китай організував спеціальну міжнародну конференцію. На ній планували обговорити епідемію та виробити рекомендації на випадок схожої загрози.
Конференція у місті Шеньян стала першим масштабним науковим зібранням у країні. Її відвідали учені з 11 країн: США, Японії, Росії, Франції, Австрії, Німеччини, Великої Британії, Італії, Мексики, Нідерландів та Китаю. Президентом конференції обрали У Ляньде, за його внесок у подолання епідемії. У ході спільних сесій науковці намагалися разом зʼясувати суть того, що трапилося.
Підсумки конференції у Шеньяні:
Вчені визначили, що найефективнішими заходами проти чуми були карантини, обмеження на пересування, використання масок та ізоляція хворих на чуму від звичайних хворих.
Науковці опублікували звіт на 500 сторінок, до якого увійшли загальні рекомендації проти чуми та щодо створення централізованої організації з охорони здоров’я.
У Китаї з’явилася Служба запобігання чумі в Північній Маньчжурії під керівництвом У Ляньде.
Вони обговорювали варіанти штамів хвороби, шляхи зараження та хибні теорії — наприклад, що бацили можуть передаватися через їжу. Шукали і ймовірного переносника хвороби. Так, український епідеміолог Данило Заболотний, який очолював російську делегацію, висловив думку, що хворобу могли переносити бабаки.
Конференція закінчилася наприкінці квітня і дала поштовх до реформування китайської медицини.
Після неї у Китаї почали з’являтися нові організації з охорони здоровʼя, а також медичні коледжі та інститути. Навчальний процес у них було організовано за західним зразком. Лікарі також стали більше уваги приділяти інформуванню громадян з питань гігієни та охорони здоров’я.
Важливо, що ефективне придушення спалаху легеневої чуми 1910—1911 років не було заслугою певної міжнародної організації. З недугою боролися окремі держави, і між деякими з них на той час були не надто теплі стосунки. Експерти вважають, що успіху було досягнуто завдяки міжнародній співпраці, хоча кожна країна значною мірою дбала і про власні інтереси.