Півтора року тому в Аліки відмовили нирки. Під час пандемії в Україні вона не може дістати потрібні їй препарати, а чергу на трансплантацію призупинили. Ось як Аліка виживає з вітчизняною медициною

Автор:
Катерина Коваленко
Дата:

Від кількох сотень до кількох тисяч людей в Україні (точне число нам невідомо) очікують на пересадку нирки. Для пацієнта життя в очікуванні пересадки — це карантин, що затягнувся на роки і більшу частину якого займають процедури фільтрації крові (діаліз). В Україні пересадку нирки роблять у клініках Києва й Запоріжжя, але оскільки тут не працює закон про донорство — своєї черги можна просто не дочекатися. Частина українських пацієнтів стають у чергу в клініках Білорусі. Так зробила Аліка Микал — їй було 27 років, коли в неї відмовили нирки. Пандемія коронавірусу дуже сильно ускладнила її життя: необхідні їй препарати подорожчали або продаються тільки за кордоном, їздити в Білорусь на обстеження вона більше не може, а донорських органів стало надходити менше. Аліка спостерігає роботу української системи охорони здоровʼя вже багато років поспіль. Ось як вона виглядає з боку пацієнта.

Сніжана Хромець / Артем Марков / «Бабель»

«Увесь світ зараз живе, як я», — каже 29-річна Аліка Микал. За останні півтора року вона звикла носити маску, усе дезінфікувати та боятися захворіти. Більшу частину дня вона проводить у квартирі з котом і хлопцем, разом вони працюють з дому. «Раніше ми багато гуляли, тому що спортом займатися не можу, але повинна рухатися. Зараз виходимо на вулицю набагато рідше», — розповідає дівчина.

Аліка народилась і виросла в Броварах, невеликому місті під Києвом. Ще в дитинстві вона захворіла на цукровий діабет. Це сталося в першому класі, через її першу вчительку, каже дівчина. «Вона била дітей. Бити указкою, хапати за волосся, обматюкати — це було постійно. Я пішла в школу в шість років, була найменшою в класі та дуже її боялася», — розповідає Аліка. Діабет часто зʼявляється після сильного стресу, особливо якщо в людини є до нього схильність, наприклад генетична. Провчившись усього декілька місяців, Аліка пів року провела в лікарнях. До школи повернулася вже наступного року — знову в перший клас, але до іншої вчительки.

Сніжана Хромець / Артем Марков / «Бабель»

Батьки Аліки завжди ретельно стежили за її здоровʼям. У неї діабет першого типу — організм не виробляє інсулін, і його треба вводити у вигляді інʼєкцій. В іншому життя Аліки було, як у всіх: вона закінчила школу, вступила до університету в Києві, працювала маркетологом у великій компанії, займалася спортом і благодійністю, зустрічалася з хлопцем. Заснувала з подругою бізнес — маленьку домашню кондитерську. «Щоправда, вона не приносила нам прибутку, тому через кілька років її довелося закрити», — каже Аліка.

Стан Аліки почав погіршуватися приблизно пʼять років тому. «У мене підвищився креатинін — це отрута у крові, яку нирки повинні виводити, — каже Аліка. — Діагностували ниркову недостатність». Аліка намагалася вирівняти це дієтою: відмовилася від алкоголю та мʼяса, почала їсти менше білкових продуктів. Але це не допомогло: влітку 2018 року вона пережила гіпертонічний криз, а восени потрапила до лікарні у критичному стані.

Нирки

«У четвер усе нормально, ми з хлопцем беремо в кафешці чай, гуляємо. У пʼятницю мені погано настільки, що я не можу встати з ліжка. Я кажу хлопцю: давай викликати швидку, тому що якщо в мене впаде цукор — це одразу кома», — згадує Аліка. У броварській лікарні їй намагалися збити тиск, але ніхто не шукав причину. Від крапельниці в Аліки опухла рука, і лікарі радили зробити спиртовий компрес. Коли почала боліти друга рука, а потім біль пішов по всьому тілу, Аліка запанікувала. «Це нестерпний біль, настільки сильний, що тебе від нього розриває. Пізніше виявилося, що в мене розпочався тромбоз, а його просто пропустили». Вона та її близькі вимагали, щоб її негайно перевели в Київ.

Алиці довго не говорили, що в неї відмовляють нирки. Її продовжували лікувати у ендокринології як діабетика і не переводили в нефрологію. «Я пʼю чай, і в мене за десять хвилин живіт надувається, як на сьомому місяці вагітності. У мене паніка — шлунок не болить, відчуття дивне, не як здуття, — згадує вона. — Медсестри змусили мене випити проносне, хоча я розуміла, що це не допоможе». Це був асцит — її черевна порожнина наповнювалася рідиною, тому що нирки не справлялися.

Подруга Аліки домовилася, щоб її оглянули в спеціалізованій клініці — Центрі нефрології та діалізу в Києві. Там сказали, що її нирки ось-ось відмовлять. Щоб лягти до столичної клініки, Аліка прописалась у київських родичів. Її хлопець звільнився з роботи і весь час доглядав за дівчиною, бо вона ледве ходила. «Тринадцяте грудня 2018 року — цей день досі в моїй памʼяті. Ніби я ходжу, щось роблю, навколо щось відбувається... Насправді я весь день марила. Мене розштовхали тільки ввечері і сказали: “Вашим ниркам гаплик”», — згадує Аліка. Того ж дня їй поставили підключичний катетер — невелика операція під місцевим наркозом. Нічого особливого, каже дівчина, але через хвилювання вона не могла контролювати своє тіло. В операційній її тримали шестеро людей.

Сніжана Хромець / Артем Марков / «Бабель»

Діаліз

Відмова нирок означає, що організм не може сам виводити отруту, яка в ньому накопичується. Тепер Аліка залежна від діалізу — процедури штучного очищення. Спочатку їй призначили гемодіаліз, який раз на кілька днів роблять у лікарні, але Аліка відмовилася від нього через велике навантаження на судини й серце. Понад року вона жила на перитонеальному, тобто ручному діалізі. «У живіт вставляють трубку і заливають спеціальну рідину. Вона вбирає в себе всю отруту, потім її потрібно зливати й заливати нову. Тому я весь час ходила наче вагітна», — говорить Аліка. Рідину потрібно міняти чотири рази на день: кожні пʼять годин удень і один раз вночі. Пропускати чи надовго затримувати діаліз не можна, бо тоді організм починає всмоктувати виведену отруту назад. «Якось я знімалася в кіно. Усе мало зайняти кілька годин, але затягнулося на девʼять. Довелося їхати в лікарню неподалік, пояснювати ситуацію й робити все в їхній маніпуляційній». Для діалізу потрібна повна стерильність. Через відкриту трубку, закріплену в животі Аліки, може легко потрапити будь-яка інфекція.

Нещодавно лікарня виділила Аліці циклер. Це апарат, за допомогою якого діаліз можна робити вночі, під час сну. За вісім годин він пʼять разів поспіль очищає організм, набираючи і випускаючи рідину з живота. «У мене зʼявилося аж 16 годин на день — це 16 годин свободи», — говорить Аліка.

Циклер для діалізу.

Сніжана Хромець / Артем Марков / «Бабель»

Карантин

На підтримку здоровʼя в Аліки йдуть всі заощадження. Їй складно порахувати, скільки вона витрачає за місяць: сьогодні все добре, а завтра вона може потрапити в лікарню й залишити там 10 тисяч гривень. Держава забезпечує її тільки інсуліном, але й за нього їй треба доплачувати. Крім цього, вона приймає кальцій і препарат «Цинакалцет», упаковка якого коштує в Україні 100 доларів. «Раніше ми купували його в Польщі, там він коштував майже вдвічі дешевше. Приблизно пів року тому він там зник, а тепер через карантин вибору немає зовсім», — говорить Аліка. Ще їй призначили препарат для виведення фосфору, але він занадто дорогий. Упаковка коштує шість з половиною тисяч гривень, приймати його потрібно постійно. «Обіцяють, що його завезуть у лікарню й видаватимуть безкоштовно, але коли це буде — невідомо», — каже вона.

Сніжана Хромець / Артем Марков / «Бабель»

Сніжана Хромець / Артем Марков / «Бабель»

Через карантин Аліка не може купити систему моніторингу глюкози в крові, яка кріпиться на шкіру та передає дані на смартфон. Вона користувалася нею останній рік, але купувала в Польщі — в Україні вони не сертифіковані. Одна система моніторингу коштує приблизно шість тисяч гривень і розрахована на три місяці. Зараз Аліка вимушено перейшла на глюкометри, але вони їй не подобаються. «Так я не можу стежити, як змінюється рівень цукру, а бачу його тільки в ту мить, коли поміряла. А цукор скаче постійно: то росте, то падає, якщо не відстежувати постійно, можна не зреагувати вчасно», — пояснює вона. Зараз вона вимірює цукор лише кілька разів на день, тому що економить тест-смужки. Вони показують рівень цукру, коли на них потрапляє крапля крові. Смужки дуже подорожчали під час карантину, а деякі пацієнти скаржаться на їх дефіцит.

Нещодавно Алиці стало погано, і вона запідозрила в себе коронавірус. У неї підвищилася температура, а через кілька днів почався сухий кашель і розлад шлунку. «Ми злякалися і почали обдзвонювати лікарні, де є тести. Нас скрізь ігнорували, а в Олександрівській лікарні одразу заявили, що я здорова. Усе що вони запитали — чи була я за кордоном», — говорить Аліка. Вона поїхала в найближчу лікарню на рентген легенів, але під час карантину там приймають тільки тих, кого привозить швидка.

Аліка боїться, щоб під час карантину їй не стало гірше з нирками. На території її нефроцентру розташоване інфекційне відділення, де приймають пацієнтів із коронавірусом. «Нещодавно я заїжджала до них за ліками й хотіла побачитися з лікарем. Подзвонила, а він каже: “Ні, ти мене бачити не хочеш, бо я контактую із хворими”», — говорить вона.

Трансплантація

На стовпах і в маршрутках у Броварах уже понад рік висять оголошення з фотографіями Аліки. На них вона просить про допомогу — зібрати гроші на пересадку нирки. Її друзі розвісили їх, коли Аліка домовилася з клінікою в Білорусі. Незабаром вона припинила збір грошей — МОЗ погодився оплатити її операцію й виділив на це 60 тисяч доларів. Ще 10 тисяч Аліка заплатила за обстеження в клініці, без нього пацієнтів не ставлять у чергу на трансплантацію.

Що з трансплантацією в Україні?

  • Трансплантація дозволена з 1999 року, але органи пересаджували тільки від живих донорів, зазвичай від родичів. Так сталося через недосконалість закону про донорство — людина не могла заповісти свої органи для пересадки після смерті, а лікарні не могли забирати їх у померлих без згоди родичів.

  • Наприкінці 2019 року до законодавства внесли зміни, які дозволять проводити в Україні трупну трансплантацію. Протягом 2020 року в МОЗ планують провести щонайменше 100 трансплантацій, цей рік буде пілотним. Повноцінно програма має запрацювати з 1 січня 2021-го.

Тоді в Україні пересаджували органи тільки від родинних донорів, але Аліка одразу виключила цей варіант. «Ні сестру, в якої дитина, ні маму, яка сама 20 років на ліках, я такому ризику піддавати не стану», — пояснює вона. Інформацію про трупну трансплантацію вона шукала самостійно, через інших пацієнтів у соцмережах. Так вибрала клініку в Гомелі — найближчому від українського кордону місті в Білорусі, за 250 кілометрів від її будинку. Тепер кожні три місяці Аліка їздить туди, щоб здати сироватку крові. Кожна поїздка обходиться щонайменше у 500 доларів. «За рік сама процедура подорожчала із 200 до 300 доларів. Але це потрібно робити, щоб мені продовжували шукати донора», — говорить вона. МОЗ оплачує операцію, але не підготовку. Ці витрати Аліка покриває грошима, які вдалося зібрати рік тому.

Кімната, де Аліка рік робила ручний діаліз. Там усе повинно бути стерильно.

Сніжана Хромець / Артем Марков / «Бабель»

Удома в Аліки стоїть невеличка валіза з найнеобхіднішим: «Труси, піжама, еластичні бинти... Усе, що може знадобитися в лікарні». Подзвонити з клініки можуть будь-якої миті, виїхати потрібно одразу — нирка може чекати не більше 13 годин. Пів року тому Алиці вже знаходили донора, але на трансплантацію її не прийняли. «Буквально за пʼять днів перед цим мені зробили операцію — змістився катетер, потрібно було поставити його на місце. Я пила антибіотики, тому пересадку було робити небезпечно», — розповідає дівчина.

Через пандемію коронавірусу білоруська клініка, швидше за все, тимчасово не пропонуватиме органи іноземцям. «Нічого конкретного мені так і не сказали, але натякнули, щоб поки нічого не чекала. Сказали, що зараз у них зменшився забір органів і треба почекати місяць-півтора», — говорить вона. При цьому в Білорусі немає карантину й кордони не закриті. Раніше клініка обіцяла сприяти тому, щоб її пацієнтів не тримали на кордоні з перевірками. Зазвичай на 10 білорусів роблять пересадку одному іноземцю, каже Аліка, тому й стояти в черзі можна було роками.

Відмовлятися від трансплантації Аліка не збирається. «У мене обовʼязково буде нирка. Я не уявляю, що проживу на діалізі все життя, наче неміч якась», — говорить вона. Якщо пересадка пройде добре, орган пропрацює максимум 30—40 років. «Пацієнт із нирковою недостатністю живе по трикутнику: відмова нирок, діаліз, пересадка — і так по колу, — каже Аліка. — Але якщо мені вдасться хоча б 20 років жити на повну, подорожувати — це, однозначно, того варте».

Аліка Микал із хлопцем.

Сніжана Хромець / Артем Марков / «Бабель»