Депутати кажуть, що зняли з себе недоторканність. Як працюватиме новий закон? — пояснюємо на прикладі чотирьох гучних справ з минулого. (Спойлер: зараз вони закінчилися б інакше)

Автори:
Оксана Коваленко, Юліана Скібіцька
Дата:
Депутати кажуть, що зняли з себе недоторканність. Як працюватиме новий закон? — пояснюємо на прикладі чотирьох гучних справ з минулого. (Спойлер: зараз вони закінчилися б інакше)

Артем Марков / Дар'я Светлова / «Бабель»

Девʼятнадцятого грудня депутати ухвалили закон, що за їхніми словами скасовує депутатську недоторканність. Правозахисники та антикорупційні організації кажуть, що це не так: коли закон набуде чинності, особливий статус у депутатів залишиться, зміняться лише механізми його захисту. Якщо раніше недоторканність знімав парламент, тепер доля депутатів у руках генпрокурора: він погоджує слідство, ініціює прослуховування, стеження та обшуки. Чим новий закон відрізняється від старого і кого він насправді захищає — пояснюємо на відомих прикладах з минулого чотирьох народних депутатів: Андрія Іллєнка, Борислава Розенблата, Владислава Лукʼянова та Олександра Онищенка.

1.

На календарі 2013-й. Ніч з 10 на 11 грудня, мороз, вулиця Інститутська в центрі Києва. Силовики вперше штурмують Євромайдан. Депутат від партії «Свобода» Андрій Іллєнко в перших лавах захисників протесту. Під час бійки беркутівці кілька разів бʼють його по голові, а кількох інших захисників Майдану висмикують з натовпу і затримують. У часи Революції гідності затриманим активістам нерідко закидали різні кримінальні статті. Найпопулярніші — масові заворушення та участь у порушенні громадського порядку. Затримати Іллєнка ані в ту ніч, ані потім силовики без рішення парламенту не могли — його захищала депутатська недоторканність.

У 2013-му процедура її зняття була довгою. Спочатку генпрокурор (тоді — близький соратник президента Віктора Януковича Віктор Пшонка) повинен був узгодити підозру депутату. Потім — попросити парламент притягнути підозрюваного до відповідальності. Його звернення мав проаналізувати регламентний комітет Ради і дати свої рекомендації. Після цього Пшонка ще раз мав виступити в парламенті, заново все пояснити, і тільки після цього депутати б голосували за зняття недоторканності. У разі позитивного рішення прокурори могли вручити депутату підозру, затримати його, просити суд обрати запобіжний захід, провести обшук чи поставити телефон на прослуховування.

За новим законом процедура значно коротша. Генпрокурор одноосібно погоджує клопотання слідчих профільного органу про затримання, обрання запобіжного заходу, обшук, прослуховування телефонів тощо. Після цього клопотання розглядає суд.

Якщо б така спрощена схема працювала в 2013-му, коли суди та генпрокурор виконували незаконні вказівки влади проти активістів, Іллєнка та інших депутатів-опозиціонерів за рішенням Пшонки могли б затримати і помістити в СІЗО без зволікань та в обхід парламенту.

2.

З листопада 2016-го до червня 2017-го НАБУ займалося справою незаконного видобутку бурштину. Одним з її фігурантів був депутат Борислав Розенблат. Думаючи, що спілкується з потенційним спільником, він консультував агента НАБУ під прикриттям, як можна незаконно отримати ліцензію на видобуток бурштину, які й кому хабарі за це потрібно платити. Зустрічі й розмови Розенблата з агентом оперативники записували та знімали на камери.

Одинадцятого липня 2017 року Верховна Рада зняла з Розенблата депутатську недоторканність. У відповідь адвокати нардепа заявили, що всі записи, в яких він фігурує, зробили незаконно, тому що на той момент його ще захищала недоторканність. У червні 2019-го цю тезу адвокати довели в суді. Крапку поставить Вищий антикорупційний суд — він почне розглядати «бурштинову справу» 4 лютого 2020 року.

За новим законом справа Розенблата мала б розвиватися інакше. Дозвіл на негласні слідчі дії (прослуховування, прихований відеозапис) НАБУ за клопотанням генерального прокурора мало б отримати в Апеляційному суді. Якби НАБУ так і зробило, у адвокатів депутата не було б підстав іти до суду.

Є й інший сценарій. Тодішній генпрокурор Юрій Луценко — соратник президента Петра Порошенка і недруг голови НАБУ Артема Ситника, міг би не узгоджувати стеження і прослуховування Борислава Розенблата, в минулому довіреної особи Порошенка. В такому разі розслідування було б заблоковано.

3.

У липні 2012 року народний депутат від Партії регіонів Владислав Лукʼянов опублікував у Facebook фото за кермом своєї Audi. Він написав, що доїхав до Одеси за дві години сорок хвилин — на фото спідометр показує 240 кілометрів за годину, у два рази більше від дозволеної швидкості на трасі.

Пізніше в коментарі ТСН Лукʼянов визнав, що перевищив швидкість, але виправдався тим, що нікому не заважав. А вже в наступному телесюжеті він на камеру розігнався на Бориспільській трасі до 270 кілометрів за годину. «Якщо я ганяю, отже їду в термінових справах», — пояснив депутат. Після сюжету міліція склала адміністративний протокол, і Лукʼянов заплатив 678 гривень штрафу. За старим законом депутатська недоторканність не звільняла від адміністративної відповідальності.

Новий закон до депутатів гуманніший — вони не несуть юридичної відповідальності за все, що роблять, «виконуючи депутатські повноваження». Це дуже широке поняття, адже депутат залишається депутатом і поза парламентом. Зараз Лукʼянов міг би уникнути штрафу, якщо б у суді довів, що перевищив швидкість, наприклад, щоб встигнути на важливу робочу зустріч або продемонструвати виборцям якість нових українських доріг.

4.

Пʼятого липня 2016 року парламент дозволив затримати депутата «Волі народу» Олександра Онищенка. НАБУ звинуватило його в махінаціях з газом і привласненні держмайна. Онищенко відразу заявив, що готується до кінної олімпіади в Австрії й не дозволить «показово затримати себе в Раді». В Україну він так і не повернувся, а в кінці липня розповів, що виїхав у Лондон і хоче отримати там політичний притулок.

В серпні 2016 року суд дозволив затримати Онищенка, заарештував його майно, а НАБУ оголосило його в міжнародний розшук. Зараз усе це було б неможливо: за новим законом депутат повинен особисто бути присутнім під час судових клопотань у його справі. Онищенко міг би нескінченно знаходити поважні причини своєї відсутності, і суд був би безсилим.