Суд запретил распространять книгу о Василии Стусе без разрешения Виктора Медведчука. Публикуем отрывки, которые ему не понравились. (Если вдруг вы не успели купить книгу)

Авторы:
Катя Мещерякова, Катерина Коваленко
Редактор:
Dmytro Rayevskyi
Дата:
Суд запретил распространять книгу о Василии Стусе без разрешения Виктора Медведчука. Публикуем отрывки, которые ему не понравились. (Если вдруг вы не успели купить книгу)

Снежана Хромец / Артем Марков / «Бабель»

Девятнадцатого октября Дарницкий районный суд Киева запретил распространение книги журналиста Вахтанга Кипиани об украинском писателе Василии Стусе без разрешения одного из лидеров «Оппозиционной платформы — За жизнь», нардепа Виктора Медведчука. В 1980 году Медведчук был адвокатом Стуса по делу об антисоветской пропаганде — Стуса признали виновным и отправили в тюрьму, где он впоследствии скончался. Претензии касались девяти фраз о Медведчуке, которые якобы порочат его честь, достоинство и деловую репутацию. Суд опубликовал вступительную результативную часть решения, в соответствии с ней запретили шесть из девяти фраз, а три разрешили оставить. С разрешения издательства Vivat «Бабель» публикует отрывки из книги «Дело Василия Стуса», которые не понравились Медведчуку.

Иск Медведчука не удовлетворили по трем фразам из девяти. Все остальные признали недостоверными и оскорбляющими честь и достоинство истца или нарушающими личное неимущественное право на использование имени Виктора Медведчука.

Вахтанг Кипиани и его адвокат планируют подавать апелляцию на решение суда. «Если не удастся защитить права во всех судебных инстанциях Украины, то мы не исключаем возможности обратиться в Европейский суд по правам человека», — пояснил Вячеслав Якубенко. Решение должно вступить в силу в течение 30 дней после апелляции, до тех пор книгу можно продавать и распространять. Однако в издательстве Vivat «Бабелю» сообщили, что все экземпляры уже раскупили — всего около 20 тысяч книг. Издательство напечатает еще три с половиной тысячи, пока решение суда не вступило в силу.

Публикуем отрывки из книги Вахтанга Кипиани «Дело Василия Стуса», из которых взяты цитаты, так возмутившие Виктора Медведчука.

Отрывки, которые Дарницкий райсуд Киева признал недостоверными:

  • «… чи була можливість у Стуса обрати «менше зло». Проте є фактом, що наданого, підтримуваного держбезпекою адвоката звали Віктор Медведчук (с. 661)

  • «…Медведчук на суді визнав, що всі «злочини», нібито вчинені його підзахисним, «заслуговують на покарання» (с. 664)

  • «…він [Медведчук] фактично підтримав звинувачення. Навіщо прокурори, коли є такі безвідмовні адвокати?…» (с. 664)

Отрывки, нарушающие личное неимущественное право на использование имени Виктора Медведчука (по решению Дарницкого райсуда Киева):

  • «…розпинав поета, — призначений державою адвокат Медведчук» (с. 7)

  • «… шістка комуністичної системи Медведчук…» (с. 663)

  • «Злочин перед поетом юрист Медведчук здійснив ще й тим, що не повідомив родині про початок розгляду справи… Боявся КГБ чи просто завжди був циніком і аморальним типом?» (с. 664)

Из предисловия Кипиани:

[...] У Вільнюсі на стінах КГБ написані імена людей, які отримали вироки або були розстріляні «заплечных дел мастерами». У Києві ніщо не нагадує про моторошне минуле будинку. Хоча саме тут отримали свої вироки тисячі найдостойніших. І один з них — Василь Стус.

Якраз у 1989-му я вперше почув це ім’я. Роком раніше закінчив школу і, ясна річ, на уроках української літератури годі було щось почути про поета, книжки якого виходили на Заході, за залізною завісою, шанс потрапити за яку видавався тоді майже нульовим. Спершу була листівка, видана Українською Гельсінською спілкою — політичною організацією вчорашніх політзеків, частина з яких були товаришами і однодумцями Стуса.

Потім були численні замітки у непідцензурній пресі про трьох українців — Василя Стуса, Юрія Литвина та Олексу Тихого, яких повернули з Уралу на рідну землю. Історію перепоховання зафіксовано на кіноплівці. Варто подивитись документальну стрічку режисера Станіслава Чернілевського «Просвітлої дороги свічка чорна», вона є на YouTube.

Усе, що було потім, — це вже наші часи. Численні видання поезії Василя Стуса, визнання феноменального доробку літературознавством, вулиці його імені і водночас карколомна політична кар’єра, аж до глави Адміністрації президента і «кума Путіна», одного з тих, хто розпинав поета, — призначеного державою адвоката Медведчука.

Отрывки, которые Дарницкий райсуд Киева разрешил оставить:

  • «… «син поліцая»…»

  • «…Вітє, що виховувався у родині політзасланця […] кажуть шуцман [шуцман — працівник охоронної поліції Третього рейху])»

  • «Адвокати відверто «відбували номер», не забуваючи, правда, здирати гонорари з убитих горем родин…»

Из главы «Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса?»

[…] Слідство йшло все літо. Спершу держава призначила Стусу адвоката Людмилу Коритченко, яка вже мала досвід захисту іншого опозиціонера — Юрія Бадзя. Але з нез’ясованих причин вона зникає з процесу. У матеріалах справи немає відомостей про ці причини.

І отоді в історії Стуса з’явився 26-річний Медведчук. Чи міг політв’язень обрати собі іншого адвоката, не призначеного згори?

Згадує Василь Овсієнко, член Української Гельсінської групи, політв’язень 1973—1977, 1979—1988 рр.: «У ті роки існував список адвокатів, з поміж яких тільки і можна було вибирати собі захисника, якщо ти проходив по політичній справі. Це, звісно, були перевірені люди, які мали від КГБ так званий «допуск» до справ такого роду.

Але в цих списках були й винятки. Наприклад, Сергій Макарович Мартиш, який, слава Богу, ще живий [інвалід Другої світової війни, кавалер ордену Вітчизняної війни І ступеня]. Він мав такий «допуск». Оксана Яківна Мешко попросила його написати касаційну справу в справі захисту її сина Олеся Сергієнка, також заарештованого за політичною статтею. Мартиш написав її блискуче, так що його відразу викинули з того переліку обраних... Після цього він міг захищати лише кримінальних злочинців.

Коли в 1979 році мене звинуватили, що я нібито напав на співробітника міліції і повідривав у нього ґудзики, Мешко порадила мені скористатися послугами Мартиша. І він добре мене захищав. Він запропонував судді закрити кримінальну справу, мене звільнити за відсутністю складу злочину, натомість покарати міліціонерів, які фальсифікували справу. Прокурор аж зайшовся від люті! Та просив суддю надіслати в адвокатську колегію Дарницького району Києва заяву «о неполном служебном соответствии» Мартиша».

Ніхто не знає, чи була можливість у Стуса обрати «менше зло». Проте є фактом, що наданого, підтримуваного держбезпекою адвоката звали Віктор Медведчук.

У грудні 1979 року Медведчук захищав у суді у Василькові іншого члена УГГ. Це вже була четверта «посадка» поета Юрія Литвина — раніше він карався за «політику» у 1951—1955, 1955—1965 та у 1974—1977 роках.

Литвина традиційно для кінця 70-х звинуватили не у злочині проти радянської держави, а у тому, що він нібито «будучи у нетверезому стані та порушуючи громадський порядок, вчинив спротив працівникам міліції з використанням насильства».

Знову дисидент бідного мєнта побив!

Литвин тоді отримав три роки позбавлення волі у колонії суворого режиму. З останнього слова, виголошеного 17 грудня 1979 року: «Сфабрикована проти мене справа є не що інше як підла провокація, авторами якої є КДБ України, виконавцями ж — Васильківський райвідділ міліції, суд і прокуратура м. Василькова.

Провокація, вчинена проти мене, — це свідомий злочин, здійснений органами т. зв. радянської влади не лише проти мене як особи, як літератора, як члена Української Громадської групи «Гельсінкі», але й проти всіх тих, кому дорогі й близькі ідеали демократії, свободи й гуманізму.

Прокурор будував свої звинувачення не на ґрунті об’єктивних фактів (яких не було), а на хисткому тлі фальсифікацій і прямих лжесвідчень «потерпілих», які безсоромно брехали на суді під опікою «Влади» і «Закону»...

Пасивність мого адвоката Медведчука в захисті обумовлена не його професійним профанством, а тими вказівками, які він одержав згори, і підлеглістю: він не сміє розкривати механізму вчиненої проти мене провокації.

Адвокатська участь у таких справах зведена нанівець — це ще одне свідчення відсутності в СРСР інституту адвокатури при розгляді політичних справ, де садять людей «інакодумаючих»...

Як суд, так і прокуратура, так і державна безпека, так і міліція є вузлами на батозі, яким періщать і будуть періщити Литвина за його вільнодумство, за його літературну творчість та правозахисну діяльність».

Уже після «захисту» Василя Стуса Медведчукові довірили ще двох дисидентів — Миколу Кунцевича (3 роки таборів плюс 1,5 року з попереднього терміну) та Клима Семенюка (7 років таборів і 5 років заслання). Роль адвоката в цих процесах варто дослідити окремо.

І знову риторичне запитання — чи міг адвокат (будь-який?!) врятувати підзахисних Стуса та Литвина?

Ні, бо їхня доля вирішувалася не в залі суду. Не у Василькові, і навіть не у Києві.

Збереглися архівні документи, що свідчать: репресії у відношенні членів Московської, Української, Литовської, Грузинської та Вірменської Гельсінських груп розпочалися після відповідної санкції ЦК КПРС.

Голова КГБ СРСР Юрій Андропов доповів, партія ухвалила рішення, відтак його довели до республіканських комітетів держбезпеки, і ті вже спустили на дисидентів «ланцюгових псів» із 5-го ідеологічного управління...

Усі інші коліщатка радянської тоталітарної системи лише забезпечували реалізацію московсько-цеківських рішень. Мєнти й гебісти фальсифікували справи. Чорноволові та Горбалеві не пощастило найбільше — їм приписали «спроби зґвалтування», Ярославу Лесіву — наркотики, Олесю Берднику — підкинули валюту та порнографію тощо. Народні суди штампували терміни — по максимуму.

Адвокати відверто «відбували номер», не забуваючи, правда, здирати гонорари з убитих горем родин...

Ми всі вийшли не із гоголівської, а із брежнєвської шинелі. Хто каже, що без гріха, нехай не бреше ...

Преса регулярно друкувала статті про «перерожденцев», «литературных власовцев», «агентів ЦРУ», «фашистів у сутанах», «українських буржуазних націоналістів» ...

Спілка письменників, провід якої точно знав вагу Стусової поезії, була відверто погромною інституцією. Інженери людських душ, підкуплені режимом, майже одностайно засуджували «неправильну поведінку» Івана Світличного, Валерія Марченка, Євгена Концевича. Вони талановито славили Леніна, видавалися у престижних московських видавництвах, їздили за кордон, де ганебно брехали в очі «прогресивним» українцям і уникали зустрічей і дискусій з «націоналістами».

Чому суспільство не обговорює і не досліджує питання тодішньої колаборації цих людей з комуністичним режимом? Чому ми не цікавимось прізвищами суддів, прокурорів, чому не можемо пробачити конформізму, пристосуванства лише шістці комуністичної системи Медведчукові?

Чому ніхто з орденоносних інтелігентів — письменників, музикантів, вчених — не знайшов у собі мужності попросити політичного притулку у Канаді чи США та розповісти світові про фальш комуністичної системи, про русифікацію, про Голодомор?

Хто мусив знати істинну ціну поетичному генію Стуса — «син поліцая» чи керівники Спілки письменників?

Чому у вже перебудовному 85-му ще живого, але ув’язненого Стуса не було висунуто на Нобелівську премію колегами-письменниками, скажімо, Іваном Драчем?

На жаль, українське суспільство ще не дозріло, щоб про таке запитувати у людей, які пнуться вважати себе елітою.

Об’єктивним джерелом про поведінку Стуса та його адвоката Медведчука є 58-ме число московського самвидавного журналу «Хроника текущих событий». Саме там ми й можемо прочитати звіт про судовий процес 29 вересня — 2 жовтня 1980 року, що проходив у залі Київського міськсуду.

Головував суддя Фещенко, обвинувачення підтримував прокурор Аржанов, захищав Віктор Медведчук.

До речі, Стус чудово розумів, що справа не у конкретному виконавцеві, тому неодноразово відмовлявся від послуг адвоката. Взагалі! За даними джерела «Хроники...», Медведчук на суді визнав, що всі «злочини», нібито вчинені його підзахисним, «заслуговують на покарання».

Але просив врахувати, що Стус, працюючи на виробництві, «виконував норму», а до того ж має низку хронічних захворювань. Такі аргументи, треба розуміти, мали пом’якшити жорстокість спущеного з Москви вироку.

У короткому фінальному слові адвоката Медведчук сказав, що кваліфікацію дій його підзахисного «вважає вірною». Отже, він фактично підтримав звинувачення. Навіщо прокурори, коли є такі безвідмовні адвокати?..

Злочин перед поетом юрист Медведчук здійснив ще й тим, що не повідомив родині про початок розгляду справи. А це точно мало б бути його обов’язком перед клієнтом. Він цього не зробив. Боявся КГБ чи просто завжди був циніком і аморальним типом?

***

… Арешт у січні 1972 року — це кінець першого акту життєвої трагедії [Стуса]. Мордовія, заслання на Колиму, вимушене сусідство з матоязичним кримінальним російським світом, принизливі обшуки, перлюстрація листів до коханої дружини і малого Дмитрика, спроби фізично «провчити» — це все «этапы большого пути», це все сторінки ще не виписаної як слід трагедії Василя Стуса.

До чого ж тут Медведчук? У 1965-му, коли Стус і В’ячеслав Чорновіл «зривали» прем’єру (до речі, Сергій Параджанов згодом розцілував їх за чесний і сміливий вчинок), Вітє, що виховувався у родині політзасланця (за однією версією — батько був членом ОУН, інші кажуть — шуцман), було усього дев’ять років. У 72-му він ще вчився у школі і ще не вступив на юридичний факультет Київського університету. Отже, міг хіба чути про арешти якихось «антирадянщиків».