🎧 Слухайте цей епізод також тут:
Аню, я знаю, що коли почалася повномасштабна війна, ти була в Брюсселі на навчанні. Розкажи, що з тобою відбувалося на той момент?
Ще з осені я відчувала, що щось нагнітається. Восени [2021] я була в Італії. Мене помотало по світу. Взимку була в Харкові, ходила на курси такмеду, з такими ж накрученими, як кажуть, міськими божевільними. На нас тоді дивилися так, наче ми робимо щось екстра. Я купувала набір для тривожного рюкзачка і казала мамі: «Ось, мамо, я вам купила те-се, пʼяте-десяте». А вона просто все це їла, бо не вірила в тривожний рюкзачок. Говорила: «О, снікерс, клас! Візьму з собою в похід». Люди не дуже вірили, що ці тривожні рюкзачки та знання такмеду комусь знадобляться.
Коли я їхала з Харкова на навчання [за два тижні до вторгнення], у мене вже було відчуття, що я тікаю від війни. Через це мені було досить важко, бо війна ще навіть не прийшла, а я вже тікаю від неї. Моя психотерапевтка сказала дуже просту річ: якщо я захочу повернутися і брати участь у війні, це буде набагато легше зробити з неокупованої території. Я подумала: ок, війна прийде, а я вже евакуювалася заздалегідь, це така багатоходівочка. Звісно, мені все одно було тривожно. Щоб відволіктися, я смажила млинці, їла їх із вершками.
А ти тоді вже у Брюсселі була?
Взагалі в Генті, це маленьке містечко біля Брюсселя. У той вечір, коли почалася війна, в твіттері всі були накручені. Я памʼятаю, як прочитала десь о першій ночі, що на гугл-мапах видно велику пробку, яка суне від Бєлгорода до нас. Гугл збирає це за кількістю телефонів, що сконцетровані в одному місці. Я подумала — і що мені робити? Дзвонити в Харків і казати своїм «там у твіттері пишуть, що йдуть окупанти»? Ну вони б послали мене нахер, і були б праві. Тому я просто лягла спати.
В Європі не знають, що таке війна, бо в них не було її вісім років, як у нас з 2014 року. Як поводилися люди, які тебе оточували в той період?
Вони поводилися зі мною як із кришталевою вазою. І це було, з одного боку, добре, бо мені, принаймні, не навʼязували жодних патернів поведінки. Мені не казали «зберися» чи, навпаки, «давай поплачемо». Люди говорили: я не можу собі уявити, як це, тому все, що з тобою відбувається, це нормально.
Європейці розуміли, що також залежать від ситуації в Україні. Але більше в економічному плані, в плані того, яка у них буде температура взимку, скільки у них буде дітей-біженців у школі. Я жила з учителем соціології та історії, в нас були доволі предметні розмови. Коли я казала, що ми хочемо, щоб НАТО закрило нам небо, він відповів, що такого ніколи не буде, і аргументував, чому. З одного боку, це позбавило мене марних надій. А з іншого, людині не завжди потрібно…
Стільки правди.
Так.
Думаю, що коли по твоїй країні летять ракети, а тобі розказують, що небо не закриють, це не дуже приємно слухати. Скільки ти протрималася в Європі, перш ніж повернутися в Україну?
До кінця травня. Я пробувала там щось робити на місці, працювала голосом тих людей, у яких не було на той момент інтернету, часу і можливості спілкуватися. Не тільки через незнання англійської, а просто через психоемоційний стан. Я читала все, що мені писали друзі, і транслювала далі. В австрійському дуже красивому квір-журналі Vangardist вийшло інтервʼю зі мною, яке називалося «Чого бояться ЛГБТ-люди у звʼязку з окупацією». Його опублікували вже в ніч з 24 на 25 лютого, і я цим дуже пишаюся, бо знаю, наскільки було важливо розкачати всю цю тему у медіа.
До того ж, я розповідала про «Ізоляцію», а не всі люди до повномасштабки знали, що це таке. І навіть я, промовляючи всі ці слова про катівні, про те, чому реально ЛГБТ-люди не хочуть «рускій мір» на своїх територіях, до останнього думала, що я трошки перебільшую. А потім все як понеслося! І я зрозуміла, що тоді я не просто не перебільшувала, а взагалі не уявляла, яких масштабів зло прийде на нашу землю.
Я тобі більше скажу: ми розмовляли зі Стасом Асєєвим, який, власне, «Ізоляцію» пройшов, і запитували в нього, що він відчував, коли бачив Бучу, Ізюм. Бо він зараз створив фонд, який саме працює з воєнними злочинами. І людина, яка пройшла катівню, каже: я навіть не знаю, як я до цього ставлюся, я не міг уявити, що «Ізоляція» масштабується на всю країну. Дуже класно, що це намагалися доносити хоч якось до західних обивателів. Тому що в мене таке враження, що вони досі не розуміють, що тут відбувається.
Так. І знову ж таки, це можна зрозуміти. Тому що людям дуже важко перебувати в ситуації, коли вони, тобто ми, відчуваємо безсилля. В кращому випадку європейці продовжують вносити свою якусь маленьку частку: приймати біженців, донатити. Але суть у тому, що нам, українцям, у цьому і важче, і легше. Ми вже не можемо від цього відсторонитися, тому що це все буквально падає тобі на голову. А з іншого боку, нам легше це переживати, тому що у нас уже сформувалася якась національна ідея. Ми дихаємо, живемо — і це вже перемога.
Ідея поїхати до України зʼявилася, коли до мене приїхала моя подруга із Франика [м. Івано-Франківськ]. Вона в мене вписувалася, працювала віддалено на своїй роботі, ми трошки гуляли десь. Тоді якраз було «Євробачення», де виступали Kalush, ми поїхали туди. Я відчула, наскільки мені легше, коли поруч зі мною знаходиться людина, яка поділяє мої цінності, мої настрої. Кейс із «Азовсталлю» теж дуже мене надихнув, він пробив четверту стіну. Бо люди приїхали на «Євробачення», це про веселощі, про повний відхід від реальності. Всі красиві, кольорові, музика, світло, всі країни дружать між собою. І тут хлопці кажуть про «Азовсталь» — і воно все сиплеться.
За два дні я подумала, що треба купити квитки до Львова. Мені насправді було страшно зустрітися зі своїми друзями, я боялася, що їх сильно змінила війна і ми не зможемо спілкуватися. Вони дійсно стали більш тривожними і більше схильними до мікроменеджменту. Коли я не зʼявилася на звʼязку вдень, бо пішла поспати, вони одразу почали нервувати.
Коли людина не відповідає 15 хвилин, я теж починаю сильно нервувати, тому дуже розумію твоїх друзів.
Безумовно. Просто я на той момент це не дуже розуміла. А ще це було у Львові, і там не було прильотів тоді. Це історія більше про те, що коли ти не контролюєш великий світ, ти намагаєшся контролювати маленький. Хоча би своїх друзів. Цей мікроменеджмент потрібен для того, щоб заспокоїтись.
Ти кажеш, що тобі було трохи лячно зустрітися з друзями. А чи не було тобі лячно зустрітися з Харковом і побачити, як він змінився?
Оооох. Звичайно, мені було дуже страшно. І мені поталанило, що я в твіттері знайшла людину, яка переганяла машини для ЗСУ. Це був чудовий наш харківський митець, поет і музикант Коля. Ми їхали через усю Україну, бо я не хотіла їхати потягом, я хотіла побачити всю країну.
Мої перші «прильоти» сталися в Києві, о 06:30 ранку, коли ми їздили по заправках. Щось бумнуло, я побачила стовпи диму і подумала: окей, так виглядають «прильоти». Але ще до «прильотів» Київ викликав у мене сильні відчуття. Він був такий вранішний і такий красивий, в мене багато спогадів з ним. Стало дуже щемко від того, що я не могла уявити — як це взагалі можна зруйнувати? Навіть від Харкова в мене не було такого відчуття.
Ти зараз у ЗСУ у батальйоні Маркуса, правильно?
Це трошки секретик, звичайно. Але окей, викладу карти на стіл.
Так випадково ми розкрили цю велику таємницю. Розкажи, як тобі служиться? І я була би не я, якби не поставила це запитання: ти — жінка на війні. Це якось додає складнощів?
У місці моєї служби дуже багато людей, які не те що ставляться з повагою до жінок, а саме активно підтримують ідею гендерної рівності. Це безумовний плюс, і саме тому я пішла в цей підрозділ. Я навіть так скажу: коли я подавалася на співбесіду, то для себе вирішила, що якщо мене не беруть у цей підрозділ, то я ідею служби в ЗСУ просто закриваю.
Але, звісно, люди у нас тут різні, на всіх щаблях, і на нижчих, і на вищих. Коли я потрапила в полк, на самому початку, 1 вересня, тут працювали діловоди з іншої частини і вони просто заборонили ставити мене на посаду стрільця-санітара, на яку мене направив пан Маркус після співбесіди. Я спочатку сильно засмутилася, тому що як же так? Як же вбивати русню, купатися в крові ворогів? Я спеціально перебільшую, але звісно, коли людина йде в армію, вона не думає, що буде сидіти за паперами. І мало хто йде з такою мотивацією, особливо у штурмовий полк.
Але ці функції, які я і виконувала, і виконую, виявилися досить цікавими. І як не дивно, вони перегукуються з моїм досвідом координації прайдів. У прайдах я зазвичай брала на себе функцію саме координаторки, людини, що відбирає і підготовлює волонтерів. Тому коли мені пояснювали на співбесіді [щоб записатися до батальйону], що самодисципліна перетворює натовп у військо, я це дуже розуміла. Хоч я і людина-активістка, і мені не завжди зрозумілі певні аспекти побудови військової дисципліни, в цілому ідею я розумію. І завдяки цьому мені трошки легше. А ще я розумію певні аспекти організації людей, як важливо підтримувати певний tone of voice. Розуміючи свої корінні цінності, я розумію, що інколи для того, щоб справа запрацювала, треба трошки прикрутити свого внутрішнього анархіста.
Ти ще допомагаєш мобілізованим, так?
Я допомагаю всім. Був місяць, коли до нас приходили люди мобілізовані з військкоматів або зі співбесід. І кожній людині я намагалася допомогти, якщо у неї були якісь сумніви щодо посад. Я намагалася людям сказати: ви хотіли в штурмовики, але там все зайнято, а в евакуаційному відділенні потрібен санітар. Насправді це позиція, яка не менш близька до передової, а може навіть і більш ризикована в певних моментах. Тому, якщо у вас є амбіції, давайте сходимо до командира медроти і поговоримо. Моя мама каже, що в педагогіці дуже важливо не вбивати ініціативу. Так отут приблизно те саме. Мене завжди відштовхували від армії історії моїх друзів про те, що у війську не враховували не те що їхні бажання, а й набори їхніх скілів.
Коли ти бачиш, що людина має якісь фізіологічні чи психологічні обмеження, на це також треба звертати увагу. Наприклад, я завернула двох людей, які прийшли зі співбесіди Маркуса, тому що побачила, що вони в нестабільному емоційному стані. На співбесіді людина поставила себе нормально, а потім розповідала мені, як прийшла з військкомату — і в неї стався ступор. І я думаю: так, все. Цій людині точно не потрібно в армію.
З тими людьми, яких я завертала, я теж дуже акуратно розмовляла. Дзвонила в їхні військкомати, питала: а якщо ми цю людиночку розвернемо і напишемо, що це через психоемоційний стан, ви ж її додому відправите? Дійсно, я до кожної історії підходжу абсолютно індивідуально.
Аню, я тобі дуже дякую за цю неймовірно цікаву розмову і взагалі за те, що ти зараз у ЗСУ і нас захищаєш. Бережи себе, я сподіваюся, що це наша не остання розмова і ми ще обовʼязково поговоримо.
Кожен голос має бути почутим. «Бабель» робить усе для цього — а ви можете зробити для «Бабеля»: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: [email protected]